Щойно отримавши омріяний безвіз, українці за давнім звичаєм стали нарікати. Одним злочинна влада мусила додати до безвізу ще й долар по 8, аби Європа стала не лише ближчою, а і дешевшою. Інші вирішили розбавити «перемогу» конспірологічною «зрадою»: мовляв, безвіз нам дали в обмін на карпатський кругляк, сирійських біженців, кредитну кабалу МВФ або здачу суверенітету (потрібне підкреслити). Втім, картати співвітчизників за невдячність не варто, бо всі ці плачі мають всі ознаки ритуалу і жодним чином не заважають пакувати валізи. Щойно апостоли Фейсбуку та наші сусіди повернуться з безвізових європейських відпусток, заламувати руки перестануть навіть відбиті «ватнікі». І тут впалий прапор «зради» підхоплять націонал-патріоти, затаврувавши непосидючих громадян як потенційних емігрантів-перекинчиків, які готуються «валити» з України куди подалі.
Попереду трендів
Канонаду майбутніх публічних дискусій чути вже давно. Приміром, нещодавно на шукачів карти поляка напосівся Юрій Андрухович. «І чому б їм, таким хорошим, не працювати й по 72 години на тиждень, рятуючи Польщу? Аби не Україну лишень», – побивається патріарх сучукрліту. Побивається аж так, що в ньому прокидається ізоляціонізм і, вочевидь, щира образа за батьківщину, яку деякі українці воліють поміняти. За кілька днів Андрухович вирішив пропісочити емігрантів ще раз, не шкодуючи для них гіркої іронії: «Українська національна ідея, виявляється, в тому, щоб урятувати Польщу від демографічної кризи. Ідея, погодьтеся, шляхетна і прекрасна… Тепер ми її знаємо й обов’язково втілимо. Навіть ціною поголівного вимирання на – як вони то називають? – своїй, Богом даній землі».
Настрій письменника цілком зрозумілий, бо шукачі карти поляка – лише окремий приклад тих, хто шукає шляхів геть з України. За результатами опитувань, у жовтні минулого року змінити країну проживання хоче близько третини наших громадян (за іншими даними, цифра сягає 65%). В більшості це молодь до 30 років та 30-40-річні представники середнього класу, тобто найбільш працездатний та економічно активний прошарок населення. За останніми даними, готові покинути Україну 34% громадян, причому серед молоді (до 30 років) частка таких становить 55%, серед 30-40-річних – 47%, серед 40-50-річних – 38% і серед старших – 28%. Це, звісно, аж ніяк не означає реальну готовність до еміграції, проте красномовно свідчить про настрої.
Втім, далеко не завжди йдеться про порожні декларації. За даними Євростату, лише у 2015-му посвідки на проживання у Євросоюзі отримали близько 500 тисяч українців. Усвідомити масштаб явища легше, уявивши, що протягом року знелюднів Житомир разом з Чернівцями або зникли з мапи Мукачеве, Кам’янець-Подільський, Умань, Бердичів і Бровари. Загалом на сьогодні легально працюють за кордоном до 5 млн наших громадян – саме таку цифру називають у Міністерстві закордонних справ. Скільки по світах тиняється нелегальних українських заробітчан – достеменно не знає ніхто. Тож осудливий пафос Андруховича зрозуміти неважко – з патріотизмом масовий exodus сполучається вкрай погано.
Нюанси патріотизму
Проте світоглядні підстави патріотичного осуду також не бездоганні, бо такий патріотизм явно має тоталітарну підкладку. Почнемо з того, що громадянство розглядається не як політичний контракт між особою і державою, а як записана на скрижалях світобудови єдність з Народом-з-великої-літери. Версії про природу цієї єдності можуть різнитись, проте вона завжди подається як фатум і непорушна даність. Ті, хто намагається редагувати цю даність, одразу потрапляють у когорту зрадників, котрі зазіхають на космічний лад. Відтак, зміна громадянства – не переукладання контракту з іншою державою, а переступ, моральний злочин.
З цього логічно випливає незначущість окремої особи. Раз людина не може довільно (в моральному сенсі) формувати зв’язки з політично організованими спільнотами, вона не є суб’єктом, носієм власної волі. Приречена від народження бути частиною того чи іншого народу, вона має односторонні стосунки з державою, бо взаємні зобов’язання можуть існувати лише між двома суб’єктами. Все інше – це різні варіанти гри в одні ворота, коли ти з народження зобов’язаний Батьківщині усім, а вона тобі – нічим. Принаймні зрадити Вітчизну можеш лише ти, але хто хоч раз чув про зрадницю-Вітчизну? У карному кодексі є стаття про державну зраду, але не про зраду держави. Тож українці мусять жерти землю і змушувати до цього своїх дітей, але не міняти своє громадянство на 30 юдиних злотих. Навіть якщо за свою лояльність вони отримують лише бідність і невпевненість у сьогоднішньому, завтрашньому та всіх інших днях. «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину».
Однак ідеологеми не завжди витримують зіткнення з дійсністю. Хоч би що писали обурені літератори, інтеграція України до світової спільноти неодмінно означатиме посилення еміграції в тих чи інших формах. І безвіз тут не виняток, бо сьогодні турист, завтра – заробітчанин, післязавтра – громадянин. Тому вже зовсім скоро наші націонал-патріоти опанують лексикон російської пропаганди і розповідатимуть, що заробітчани «миють туалети» у Євросоюзі замість того, щоб розбудовувати Батьківщину. Але рано чи пізно ображеним патріотам доведеться прийняти простий факт: в сучасному світі державам доводиться конкурувати за громадян. І завоювати їхню лояльність набагато легше вищою оплатою праці, ніж в’їдливою філіппікою.