Інавгурація п'ятого президента України відбулася у надскладних умовах. Чи зможе Петро Порошенко виправдати кредит довіри, який йому дали виборці? Чи є він тим президентом, якого чекає Україна? Чи варто нам взагалі покладатися на нового президента? Врешті, що ми, громадяни, мали би зробити, щоб не повторити минулих помилок?
Моя відповідь на перші три питання радше негативна. Більше того, питання, які, як здається, сьогодні турбують багатьох громадян, виказують значні патерналістські очікування. Якщо ми й далі будемо так ставити питання, то годі сподіватися на зміни. Далі поясню чому.
Сьогодні перед Порошенком стоїть більше викликів, ніж перед будь-ким із його попередників. Ці виклики умовно можна поділити на тактичні – ті, що вимагають забезпечення власного виживання, і стратегічні – ті, що вимагають виживання країни. До перших належить питання дочасних парламентських виборів, змін до Конституції, децентралізації влади, люстрації, відносин з Тимошенко й олігархами, врешті вирішення того, що робити з Майданом. До других – завершення АТО, «нормалізація» відносин з Росією і проведення системних реформ. Поглянемо ближче лише на деякі з цих викликів.
Найгострішим після успішного завершення АТО є питання парламентських виборів. Сам Порошенко публічно обіцяв їх ініціювати. Суспільство, зокрема Майдан, вимагає люстрації, яку варто почати з парламенту. Попри значний суспільний запит (за перевибори парламенту ще в квітні виступало майже 70% громадян), їх оголошення вимагає не лише політичної волі Порошенка, а й згоди багатьох гравців. З одного боку, дієвість «коаліції Європейського вибору» викликає питання, а її легітимність – великі сумніви. На сьогодні коаліція налічує 295 депутатів, зокрема у її складі опинилися 62 «втікачі» з фракції ПР, які голосували за «дикаторські закони», та 15 позафракційних, які ще недавно голосували за помахом руки Чечетова.
Андерс Аслунд у своєму блозі вказує на те, що збереження цього парламенту до кінця каденції може мати такі ж травматичні наслідки, як і збереження парламенту після перших президентських виборів та після зміни влади у 2004р. І в першому, й у другому випадку парламент став гальмом суспільних змін.
З іншого боку, для оголошення дочасних виборів потрібен розпад коаліції, що виглядає доволі непевно. Більше того, самі депутати кажуть, що рішення про перевибори, якщо їх мають намір провести ще цього року, мало б бути ухвалене не пізніше 5 червня, тобто ще до інавгурації. З огляду на те, що розпаду коаліції не відбулося, вибори можливі не раніше, ніж навесні 2015-го.
Наступна дилема – як нормалізувати відносини з Росією. Виборці очікують від Порошенка очищення території країни від російських диверсантів, відновлення єдності країни, справедливої ціни на газ, тобто збільшення незалежності від Москви. У Кремлі, навпаки, будуть робити все, щоб Порошенко поводився «розумно» – припинив АТО, визнав анексію Криму, запустив процес федералізації і загалом відмовився від руху на Захід. Інтереси України і Росії тут виразно не збігаються, але як поведе себе колишній «гнучкий» дипломат і якою буде ціна компромісу – зараз не скаже ніхто. Попри втрату території і загрозу масштабної інтервенції, позиція Порошенка сьогодні є ліпшою, ніж позиція Януковича у грудні 2013-го. Сьогодні за Порошенком стоїть Захід, а Янукович сам ізолював себе від Західної підтримки і врешті втратив владу.
Війна чи альянс із Тимошенко? Дочасні парламентські вибори можуть підняти на поверхню Тимошенко, яка буде намагатися очолити новий (старий) «помаранчевий блок», щоб претендувати на крісло прем’єра. Якщо альянсу з Тимошенко не буде, ми можемо пережити постпомаранчеве déjà vu. Користь від цього буде тільки та, що жоден з ключових гравців не матиме монополії на прийняття рішень, але збитки від руйнівної конфронтації цього разу можуть бути незрівнянно більшими.
Врешті питання реформ, яких системно в Україні ніхто не проводив. Стосовно реформ питання стоїть про те, що переможе: інтереси зацікавлених осіб чи суспільства. Досі інтереси еліт брали гору, чим вдало користався сам бізнесмен Порошенко. Системні реформи у нашій ситуації – це, по суті, політичне самогубство. У випадку їх реалізації підтримка неодмінно впаде, а ефект буде відчутний з лагом у 3-5 років. Це одна з причин того, чому жоден із попередників Порошенка не наважився їх починати. Інша справа – часткові реформи. Системно вони нічого не змінюють, але, як пояснюють економісти, політика «часткових реформ» приносить користь лише їх ініціаторам. Реформи призводять до виникнення ніш у ринку, які швидко заповнює наближений до влади бізнес. В умовах неконкурентного середовища (обмеженого доступу) рента осідає у кишенях невеликого кола осіб, а на громадян падає весь соціальний тягар. Коли соціальна ціна реформ перевищує очікувану користь від їх реалізації, про них забувають, пропонуючи натомість нові. Відсутність системних реформ є однією з причин того, чому Україна потрапила в інституційну пастку.
Одна теорія каже, що вирватися з пастки можна тоді, коли еліти опиняться перед загрозою втрати не лише влади чи власності, але й життя. Грузини, наприклад, почали реформи після зміни влади 2003 року, але після російської інтервенції 2008-го відчуття того, що без реформ їм кінець, лише посилилося. Наші політики, здається, звикаються з можливістю втрати влади, але екзистенційні загрози для них знижуються мірою того, як зростає міжнародний тиск на Путіна, а громадяни – добровольці і строковики – утримують східний кордон.
Виклики Порошенка – це відомі «дилеми одночасності». Впровадження ринку і демократії в умовах незавершеного державного й національного будівництва у нашому випадку не дали встановитися ні ефективній державі, ні ринку, ні демократії, ні навіть авторитаризму. Місія Януковича полягала у доведенні цієї системи до абсурду, тобто фактичного самознищення. Місія будь-кого, хто зайняв би місце Януковича, полягає у тому, щоб зламати практики, якими керувалися усі попередники. Люди важливі, але більш важливими є правила, які визначають та обмежують дії людей. У 2004р. змінилися люди, але правила залишилися ті самі. У 2014р. ми знову вийшли на майдани не лише щоб звалити Януковича, а й змінити правила. Якщо зміняться правила, можна буде казати про зміну режиму й очікувати руху вперед.
Перелічені стратегічні виклики вимагають колосальних зусиль. Сьогодні як ніколи Україні потрібен президент, який був би готовий покласти свою політичну кар’єру на справу подолання «вроджених гріхів» української політики – корупції, непотизму (кумівства) і клієнтелізму (надання привілеїв в обмін на особисту лояльність), які не дали його попередникам системно підійти до реформ. Чи є Порошенко тим президентом, якого сьогодні потребує Україна? Очевидна відповідь – ні. Простіше кажучи, Порошенко – не політичний самовбивця. Призначення главою адміністрації свого колишнього бізнес- партнера, мільйонера Бориса Ложкіна свідчить про збереження традиційних для української політики принципів підбору кадрів.
Найпростішим тестом на здатність втілити в життя оголошені на інавгураційній промові наміри мав би стати прозорий продаж Порошенком своїх бізнес-активів. Якщо цього не буде, чи буде спроба приховати активи за підставними людьми, Порошенко так і залишиться бізнесменом з булавою президента.
Насправді питання не в тому, чи Порошенко розуміє свою місію, а в тому чи ми розуміємо свою. Ми не мусимо сподіватись на те, що спритний опортуніст раптом стане державним мужем. Не стане, як не стали усі його попередники. Отже, мораль із цього така: нам треба менше покладатися на добру волю політиків, а створити їм максимально несприятливі умови для задоволення особистих цілей. Якщо взяти до уваги, що через Майдан у Києві та інших містах пройшло кілька мільйонів людей, ресурс для контролю президента у нас є.
Висновок із цього простий. Якщо хочемо змін, мусимо менше покладатися на владу і знаходити в собі сили взаємодіяти у малих групах – у під’їзді чи будинку, щоб зробити його чистим, на вулиці – щоб була освітленою, у районі – щоб був безпечний. Відмовимося від хабарів, відновимо в собі здатність взаємодіяти, навчимося захищати свої права – тоді почнуться зміни. Так малими кроками почнемо вибиватися до нормального життя.