Ще зовсім недавно Україна зависала на краю прірви: державні інститути були бутафорними, спецслужби працювали на іншу державу, а армії просто не існувало. До всього треба додати вщент розграбовані золотовалютні резерви, мізерні кошти в державному бюджеті й загрозу повномасштабної війни з Росією, ось основні характеристики ситуації, в якій опинилася Україна на початку 2014 р.
Завдяки патріотизму та самоорганізації українських громадян вдалося багато що виправити, а головне захистити свою країну від ворожої агресії. У цьому нерівному протистоянні, звісно, дуже багато залежало від міжнародної підтримки.
Кредит довіри чи успіх?
Ще зовсім недавно ми з неймовірною увагою стежили буквально за кожним словом керівників іноземних держав та світових лідерів. Ображалися на перманентне «занепокоєння» країн Європейського Союзу подіями в Криму та на сході України, тішилися заявами президентів Польщі та Литви, які невтомно демонстрували солідарність своїх країн з Україною. Затамувавши подих, чекали результатів візиту прем’єр-міністра Арсенія Яценюка та в. о. міністра закордонних справ Андрія Дещиці до Вашингтону і Нью-Йорка. Гордість розпирала груди, коли на рівних наш прем’єр-міністр, заклавши ногу-на-ногу, сидів і розмовляв з керівником найпотужнішої світової держави. І ця світова потуга не тільки декларувала, але й демонструвала у всьому солідарність з Україною, допомагала їй вистояти у цей складний час.
Здавалося, що пройдуть президентські вибори, Україна обере собі нового легітимного президента, і це ще більше посилить позиції держави на міжнародній арені. На виборах українці голосували за людину, яка мала великий досвід ведення приватного бізнесу, а отже й неабиякі менеджерські здібності, за колишнього міністра закордонних справ, який, володіючи іноземними мовами, гідно представляв би Україну на міжнародній арені. Думали, що тандем Арсеній Яценюк – прем’єр-міністр, а Петро Порошенко – президент забезпечать справжній прорив для України. Вважали, що їм нічого ділити – обоє самодостатні й компетентні.
На виборах українці ще раз продемонстрували свою мудрість і обрали президентом у першому турі Петра Порошенка. Мотивація такого вибору була зрозумілою: попри цілу низку запитань до кандидата, Україна якнайшвидше мусила отримати законно обраного президента. А вже він мав патронувати проведення ініційованих урядом радикальних реформ. Але чи то придворні радники встигли переконати Петра Олексійовича в тому, що такий вибір – не результат мудрості українців, а успіх їхніх політтехнологій, чи то сам президент повірив у свій неймовірний рейтинг. Одне можна ствердити з певністю: президент Порошенко зробив перший неправильний висновок, потрактувавши свій результат на виборах не як кредит довіри від людей, а як заслужений успіх.
Відповідно до цього засновку, президент України почав формувати свою управлінську команду. На державну службу він прикликав своїх недавніх бізнес-партнерів, однокурсників, схильних до компромісів дипломатів та сірих і невиразних людей, щоб з ним ніхто не конкурував, а його зірка була найяскравішою у цьому сузір’ї. При цьому, здається, президента зовсім не обходило недавнє минуле новопризначених. Те, що серед них опинилися стовпи режиму Януковича, такі як, наприклад, «сірий кардинал» МЗС Руслан Демченко, президента особливо не турбувало.
Від Америки до Європи
Перші зміни, які запровадив президент у дипломатичній службі України, можна зрозуміти. Андрій Дещиця, напевно, не міг би далі обіймати свою посаду, оскільки твердо асоціювався з безкомпромісністю зовнішньої політики України у найдраматичніші часи та приписуваним йому виключно проамериканським курсом. Після знаменитого «соло» його було важко уявити на переговорах за участю міністра закордонних справ Росії Лаврова. Отже, президент Порошенко захотів розпочати свою епоху з чистого листа, на що мав законне право. Але знову ж таки, за першими призначеннями стала чітко проглядатися тенденція, що президент вважає найкращим міністром закордонних справ себе… Для власної зручності він обрав на цю посаду посла в Німеччині Павла Клімкіна, який з моменту призначення не дуже й запам’ятався українцям якоюсь особливою позицією. Хоча «особливостей» у новій зовнішній політиці виявилося аж забагато. Правда, на перший погляд, не дуже помітних.
З приходом до влади Петра Порошенка та з призначенням на посаду голови МЗС Павла Клімкіна українська зовнішня політика зазнала істотних змін. Якщо раніше всі переговори з врегулювання «української кризи» відбувалися у чотиристоронньому форматі: Україна-Росія-США-ЄС, то з приходом до влади Порошенка конфігурація змінилася. Тепер переговори поміняли не тільки Париж і Женеву на Мінськ, але й статус та склад учасників. Раптово з переговорного процесу зникли США, натомість з’явилися керівники терористично-сператистських утворень.
Президента України можна зрозуміти: Україні вкрай потрібно було хоча б трохи перевести дух. У такому разі треба віддати належне Петрові Порошенку за нехай і неповне, але все-таки перемир’я. Якщо ж подивитися на союзницькі «втрати» (відсторонення від переговорів США та Польщі), то це не може не викликати серйозного занепокоєння у громадян України. Ще раз повторюся, що з цього конфлікту Україна не мала шансів виборсатися самотужки, а на кону стояла державна самостійність. Проте вже невеличкий попередній досвід показав, що аморфний, із різноманітними власними інтересами, Євросоюз не захоче та й не зможе відіграти ключову роль у «приборканні» російського агресора. Надто багато інвестували європейці у російську економіку та фінансову сферу, щоб враз за чийсь суверенітет і демократичні цінності позбутися хоча б надії повернути заінвестоване назад. До всього треба додати потужне проросійське лобі, щедро винагороджуване роками російським державним газовим монополістом.
Порошенко-Клімкін-Меркель
Нещодавно, виступаючи у Гарвардському університеті, американський віце-президент Джо Байден поділився одкровеннями, що якби не тиск США на країни Євросоюзу, то, можливо, ЄС так і не спромігся б запровадити санкції проти Росії. Та навіть і без таких «одкровень» було очевидно, яку позицію займали європейці щодо «української кризи». Одні думали, що криза сама по собі «розсмокчеться», інші чекали, що Україна не вистоїть, треті посилали українців «полюбовно» домовлятися з Росією.
Однією з тих, хто постійно проявляв «занепокоєння» і вимагав від українців якнайшвидше домовитися з Росією, була канцлер ФРН Анґела Меркель. Вона то настирливо радила українцям під час війни зайнятися федералізацією країни, то переживала за права російськомовного сходу і кожного разу закликала піти на компроміс з Росією, домовлятися. Пані канцлер наполегливо не хотіла помічати того, що Росія визнає лише один варіант компромісу – зникнення з політичної карти світу держави Україна. Що Росія не визнає існування окремої української нації, вважає тимчасовим непорозумінням Україну, не дотримується норм і принципів міжнародного права, керуючись якимось видуманим нею ж історичним правом. Пані Меркель дивним чином пропускала повз вуха заяви росіян, що ніякого волевиявлення народів не існує, що всі рухи пострадянських республік за суверенітет та революції проти авторитарних режимів – інтриги американського держдепартаменту.
Таким чином, канцлер дуже демократичної Німеччини ніби погоджувалася з логікою авторитарної та агресивної Росії, що латвійці, литовці, естонці, українці та навіть поляки не є вільними у виборі свого майбутнього. Що, коли Шеварнадзе з Горбачовим погоджувалися на об’єднання Німеччини, то їм було обіцяно, що НАТО не наближатиметься до кордонів Росії. А що робити, якщо суверенні нації литовців і поляків проголосували за вступ їхніх країн до НАТО? Хто може відібрати це суверенне право у незалежних держав? І чому його кожного разу треба погоджувати з Росією? Адже відомо, що в сучасному світі не може бути феодальних васалів, як і сюзеренів. І попри ці всі очевидні алогізми, пані Меркель намагалася маневрувати, сподіваючись, що з Росією компроміс можливий.
Призначення президентом Порошенком на посаду міністра закордонних справ України Павла Клімкіна не було випадковим. Будучи послом України в Німеччині, пан Клімкін дуже добре знав, які настрої панують у берлінських кабінетах. Перебуваючи постійно в німецькому інформаційному просторі, в якийсь момент йому могло здатися, що німецький варіант виходу з кризи є найбільш релевантним. Перебравшись до Києва, він міг почати працювати над його реалізацією.
У цей час стають помітними зміни в підборі слів президента України, коли він характеризував українсько-російську кризу. Дивним чином, не змінивши своєї звичної риторики про непорушність суверенітету України, президент Порошенко став уникати у своїх дуже емоційних (майже театральних) промовах називати Росію агресором. Цей привілей зберіг за собою тільки прем’єр-міністр Яценюк, який і надалі, без загортання в папірчики, демонстрував свою принципову позицію щодо Росії. Відтоді стала помітною напруга у відносинах українського правлячого тандему. Складається враження, що Петро Олексійович приревнував Арсенія Петровича за надмірну підтримку останнього американцями.
Американське фіаско Порошенка
Не можна твердо сказати, що президент Порошенко обрав виключно європейський варіант розв’язання «української кризи», а прем’єр Яценюк залишився вірним американській лінії. Одне виглядає очевидним: президент Порошенко погодився на, сподіваюся, тимчасове відсторонення американців від переговорного процесу, довірившись дипломатичним талантам європейців на переговорах із Путіним. Правильно це чи ні – покаже час, але певні негативні результати від такої зміни курсу вже очевидні.
Напевно, вирушаючи в заокеанську поїздку, Петро Порошенко думав, що США, вимушені обставинами, будуть і надалі у всьому підтримувати Україну, щоб банально не програти Росії. Він думав, що, роблячи ставку на європейські Німеччину і Францію (так званий нормандський формат), ігноруючи США, Польщу, Литву та Скандинавію, він все ж отримає для України омріяний статус «партнера поза членством в НАТО». Але вояж виявився контрастним душем для президента України: гарячі оплески в конгресі і льодяні відмови практично у всьому від президента Обами.
Проте все ж Петро Порошенко має зрозуміти цю дипломатичну невдачу не як повний провал в американському напрямі, а як попередження і застереження більше «не хитрувати». Не варто хитрувати Україні ні з ким – ні з Америкою, ні з Євросоюзом. Принаймні не в таких умовах і не за таких обставин. Не варто ігнорувати нікого, зокрема й одну з найпотужніших країн ЄС – Німеччину. Не можна ніким легковажити, а особливо Польщею. Бо та простота, з якою Україна враз «забула» свого найнадійнішого союзника в ЄС, була поганим сигналом. Якщо українська міжнародна співпраця буде й надалі базуватися на таких хвилевих симпатіях, то дуже легко можна буде втратити навіть найбільш палких прихильників.
До всього сказаного варто додати, що зміна Україною зовнішньополітичної тактики аж ніяк не призвела до її інституційного зміцнення. З часу призначення на посаду міністра закордонних справ Павла Клімкіна Україна не має свого посла в Німеччині. Немає керівника дипломатичного представництва і у Франції, пустує ця посада і в Польщі. То яким чином президент України Петро Порошенко збирався реалізовувати так званий норманський варіант? Напряму, через особисті контакти з керівниками цих країн? Але це вкрай недалекоглядно і немудро. Це неправильно навіть з огляду на розв’язану Росією інформаційну війну проти України. Це небезпечно, коли в праймових телевізійних програмах присутня тільки російська сторона, а українських дипломатів ніхто не чув і не бачив.
Якщо президент Порошенко не довіряє своєму зовнішньополітичному відомству, українським дипломатам, то, напевно, мав би зразу ж підписати люстраційний закон, а не зволікати з ним до останнього моменту. При цьому люстрації мають бути піддані всі без винятку дипломати (в прийнятому законі з цим є проблеми). Люстрації мають підлягати друзі президента, колишні партнери по бізнесу, «потрібні» люди і навіть земляки.
Ще один шанс
«Нормандський» формат українсько-російських переговорів вичерпався. Зараз потрібний новий етап. Вважаю, що ці розмови мають відбуватися за участі поляків», – заявив новопризначений шеф МЗС Польщі Гжегож Схетина. Майже одночасно із цією заявою до Києва прибула заступник держсекретаря США Вікторія Нуланд, яка на зустрічах з керівництвом України наочно розставила більшість крапок над «ї». Мова йшла про можливе використання окремих положень «мінських» домовленостей, про фінансову допомогу з боку США, про потребу боротьби з корупцією в українському уряді, про можливий формат подальших переговорів з Росією.
Американці повертаються. Поляки, забувши про недавню образу, завдану ігноруванням з боку України, готові взятися за своєрідне примирення між собою країн Євросоюзу в українському питанні. Бо не таємниця, що різке переорієнтування України на Німеччину і Францію викликало легкий розбрат між країнами ЄС. У цій ситуації якнайбільше потрібна повна солідарність усіх країн Євросоюзу, США, Канади, Австралії та Японії. Санкції проти Росії починають відчутно діяти, і не за горами той час, коли країна-агресор, щоб уникнути краху, змушена буде повернутися у міжнародне правове поле. Змусити її це зробити зможе тільки солідарна позиція світової спільноти. Головне, щоб в української дипломатії не виникало якихось своїх карколомних прожектів, щоб вона цій солідарності сприяла, а не перешкоджала.