Нещодавно на всіх національних телеканалах прогуркотіла новина про «успіхи української дипломатії». «Успіхами» називалися домовленості між Києвом та Москвою щодо поділу акваторії Азовського моря та Керченської протоки, про що шеф нашої дипломатії Костянтин Грищенко заявив у інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы».
Хіба не привід для святкування, адже такої домовленості українська сторона домагалася від своїх російських колег останні 15 років? Проте святкувати з цього приводу можуть хіба ті, що мають куцу пам'ять.
Пан Грищенко запевняє нас, що успіхом є, хоча б те, що морський кордон нарешті можна провести. Але ті, хто слідкував за українсько-російськими дипломатично-морськими баталіями, піком яких став конфлікт навколо Тузли восени 2003-гороку, добре пам’ятають, яку позицію відстоював у переговорах Київ і чого домагалася Москва.
Київ домагався проведення водного кордону в Азовському морі й Керченській протоці на основі адміністративного розподілу між РСФСР і УРСР. У такому випадку приблизно 2/3 акваторії Азовського моря було б під юрисдикцією України, як і судноплавний Керч-Єникальський канал Керченської протоки, який відкриває шлях до Азова. Росія ж своєю чергою сама хотіла контролювала канал і не пускати туди без дозволу жодних «військових кораблів третіх країн» (читай НАТО). Кремль домагався визнання Азовського моря «внутрішніми водами Росії та України».
А що ми врешті-решт отримали? Саме те, чого домагалася Москва, без найменших застережень чи компенсацій. Київ здав свої позиції без будь-якого бою, хоча ще в грудні під час чергових переговорів принаймні український посол в Москві Володимир Єльченко намагався відвоювати для держави Керченську протоку.
І не конче бути Кассандрою, аби передбачити, що це ще не останній «успіх» України на дипломатичному фронті.