У видавництві Vivat вийшла друком збірка інтерв’ю Вахтанга Кіпіані з дисидентами. Це розмови з тими, хто підважував фундамент, на якому трималася в’язниця під назвою Радянський Союз. Люди, які кидали виклик системі, були дуже різними.
Баліс Ґаяускас, який відбув 37 років у неволі, а в уже незалежній Литві очолив Службу безпеки; Калью Мятік, звинувачений свого часу в антирадянській діяльності в лавах підпільного Демократичного руху Естонії; Мустафа Джемілєв, який боровся за права кримських татар; Левко Лук’яненко, член-засновник Української Гельсінської спілки; Надія Світлична, учасниця руху шістдесятників, правозахисниця й журналістка.
Двадцять дисидентів, розмови з якими висвітлюють безліч питань, що не втрачають актуальності й сьогодні. Проект підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Книжку можна отримати безкоштовно на сайті видавництва.
Пропонуємо уривок інтерв’ю з львів’янином Михайлом Горинем.
Михайло Горинь: «Я ризикую, але буду виступати з останнім словом гостро»
Михайло Горинь (17 червня 1930 р., с. Кнісело Жидачівського району Львівської області – 13 січня 2013 р., Львів) Шістдесятник, активний учасник самвидавного та правозахисного руху, український політв’язень. У1962 році став один із засновників Львівського клубу творчої молоді «Пролісок», активно поширював самвидавні тексти. У серпні 1965 року заарештований за «антирадянську агітацію та пропаганду», засуджений до шести років таборів суворого режиму. Покарання відбував у мордовських таборах, але за пропаганду й поширення самвидаву серед в’язнів 1967 року отримав ще три роки ув’язнення у Володимирській тюрмі. 1976 року брав активну участь у розробленні основоположних документів Української Гельсінської групи. Коли засновники УГГ були заарештовані, видавав її інформаційний бюлетень. Наприкінці 1981 року знову був заарештований.
…Я приїхав до Львова в березні 1961 року, почав працювати в лабораторії [експериментальній науково-практичній лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів] і запізнався з настроями у Львові. 1961–1963 роки, сказав би, були піком псевдодемократизації у хрущовському варіянті. Зустрічі з інтеліґенцією Львова переконали мене, що знову треба відкласти свої наукові аспірації і взятися за набагато важливіші, ніж наука, справи – пробувати відродити українське в Україні й думати, як народові вискочити з тих лещат, у яких він опинився.
Десь, мабуть, у квітні 1962 року до Львова приїздить група молодих київських письменників – Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба і, як ми завжди говорили, «примкнувший к ним» Дмитро Павличко, оскільки він був галичанином і виїхав до Києва спочатку як аспірант, але відразу поринув у мистецьке життя.
Цей приїзд справив на нас надзвичайне враження. Ми побачили молодих людей (а Драчеві тоді було всього 26 років), які сповнені величезної жаги відродити українство. Їхні вірші наелектризовували аудиторію. Я сидів за спиною письменника Антона Шмигельського. Він свого часу був у «Сільробі» і всіляко підтримував радянську владу, не звертаючи уваги на те, що вона робила. Шмигельський сидів у першому ряді, і коли ті хлопці виступали в університеті, сказав: «Та що вони говорять? То мухи-одноденки. Скоро вони видохнуться».
Тоді я піднімаю руку і прошу дати слово. А вечір вів Ростислав Братунь, уже відомий поет: «Тут Горинь буде виступати. А є ще другий Горинь – можливо, і другий Горинь виступить?» Кажу: «Ми є свідками народження нових настроїв в українській літературі. Є тут люди, які говорять, що ці молоді українські поети – мухи-одноденки. Але хочу вам сказати, що в літературу приходить нова сила, і це не мухи-одноденки – це назавжди!» Була буря оплесків.
Того вечора я вперше зустрівся з Іваном Дзюбою. А він перед тим, у 1959 році, опублікував у журналі «Вітчизна» мою першу статтю. Ми не були особисто знайомі – тільки листувалися. Я поговорив із Дзюбою, і тут ми зійшлися.
З того часу почалося те, що називається шістдесятництвом. З’являються цікаві статті. Першу таку статтю, яка була спрямована проти політики Комуністичної партії, написав хтось із Кубані – «Думки і роздуми збентеженого читача». Він був збентежений русифікацією.
Емоційні настрої в тих статтях наростали в напрямку від якихось загальногуманістичних принципів до різкої критики імперської політики Компартії. У1964 році [у самвидаві] була стаття у зв’язку з підпалом бібліотеки Академії Наук «З приводу процесу над Погружальським», яку, либонь, написав Євген Сверстюк. А потім була ще гостріша стаття – «Українська освіта в шовіністичному зашморзі». До неї мала причетність Євгенія Кузнєцова. Вона дала матеріали міністерства освіти про русифікацію української освіти. Її в 1965 році засудили до п’яти років ув’язнення. Вона відбула їх і через рік-два померла. То була дуже дивна смерть, але про це ніхто не пише. Її дуже високо оцінили: п’ять років – то було одне з найтяжчих покарань. Тоді тільки двоє на Україні мали шість років – я і Михайло Масютко, по п’ять років мали Опанас Заливаха і Кузнєцова. Інші три-чотири, брат Богдан мав три, Михайло Осадчий – два, а Мирослава Зваричевська – лише рік. Начальник КГБ УРСР ґенерал-полковник Нікітченко був «лібералом». Уже через кілька років нікого не засуджували на три роки – то тільки нам так повезло.
Хочу звернути увагу ще на одну особу. Це Іван Світличний. Знаєте, мене дуже цікавило, як приходили до руху опору люди, які народилися на Наддніпрянщині. Коли я познайомився з Дзюбою – ми відразу перейшли на «ти». Я кажу: «Іване, ти мені скажи, як ти – хлопець, який закінчив російське відділення Сталінського педінституту, вступив в аспірантуру, почав писати дисертацію про Маяковського – як ти то все покинув?» Я запитав, як він подолав стереотипи шкільного та вузівського комуністичного виховання і перейшов до гострої антикомуністичної літературної критики? А він каже: «Дуже на мене вплинули листи Бориса Грінченка». Мене постійно цікавили витоки нонконформізму. Виявляється, у кожного були свої.
І ось у 1962-му приїздить Іван Світличний. Зі Світличним та Дзюбою я мав багато зустрічей – і сам, і разом з братом Богданом. Дзюба одружився з галичанкою. Це була цікава тенденція: на галичанках одружилися ще й Драч та Вінграновський. Ми вважали, що це своєрідний прояв подолання певної недовіри та підозрілості між населенням Наддніпрянської і Західної України, які розпалювала імперська пропаганда.
Отож улітку 1962 року я познайомився зі Світличним і мав дуже серйозну розмову про те, що нам робити. Гадаю, такої серйозної розмови я не мав ні з ким із наддніпрянців. Була розмова і з Дзюбою. Він сказав: «А ти знаєш що? Треба б написати теоретичне обґрунтування того стану речей, який є і що робити далі». Дзюба ще в 1962 році задумував те, що з’явилося в 1965-му, – «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Весняне повітря п’янило нас. Ми з перших днів, не знаючи один одного, починаємо відверто говорити зовсім антидержавні, зовсім антикомуністичні речі. Десь зник страх, десь зникла перестраховка. Не зможу відновити тих розмов, але ми відразу говорили на «ти» і відразу висловлювали дуже гострі думки.
Отже, коли ми зустрілися зі Світличним (не пам’ятаю, чи був при цьому Богдан), я поставив питання, що далі робити. А він: «А ти як думаєш?» – Відповідаю: «Є досвід УПА, є досвід ОУН: підпілля». А Світличний каже: «Знаєш, підпілля, по-перше, охопить дуже мале коло людей і не буде мати виходу на широкі маси українського народу». Тому він запропонував іти з відкритим забралом: ми повинні проголошувати свої ідеї відверто. Можливо, ті ідеї не будуть виголошені на всі сто відсотків – десь будуть елементи конформізму, але краще так, через те що за той час ми охопимо велику кількість людей. Світличний порекомендував створити якісь структури, через які можна було пропагувати наші ідеї. Він згадав: «Он, дивися, Лесь Танюк створив Клуб творчої молоді. Уже є клуби в Києві, у Харкові, у Дніпропетровську, створюється у Львові. Через клуби ми зможемо пропагувати наші ідеї». Я кажу: «Це мені нагадує сімдесяті роки минулого століття, народників.
Я піду в бібліотеку, пошукаю матеріали про народників. Бо різниця між царською охранкою та комуністичним КГБ невелика – та ж практика і досвід той же».
Я пішов у бібліотеку. Мені вдалося знайти кілька збірників праць, слідчих і судових справ людей, які брали участь у народницькому русі сімдесятих років. Був час, коли народники теж ішли в народ. Проте були різні форми роботи. Але їхні організації існували недовго. Згодом вони почали вести пропаганду підпільно, бо виявилося, що за тоталітарного режиму вести леґальну антидержавну роботу неможливо. Адже час їхньої діяльності був короткий – два-три роки – і арешт.
Переглянувши судові справи, я поїхав до Києва й розповів це Світличному. Арифметика проста. Якщо в діях кагебістів спрацює досвід царського жандармського управління, то нас братимуть у 1964–1965 роках. 1962+2=1964, 1962+3=1965. А Іван на це відповів: «То крутімо колеса!».
Отже, ми були свідомі того, що довго не протягнемо. І справді, моє передбачення було унікально точним: через два роки, у 1964-му, приїжджає з Києва Іван Драч і каже: «Михайле! Я розмовляв з полковником КГБ і він сказав, що вас будуть брати».
Ну, ми поховали все, приготувалися: будуть обшуки, будуть бра́ти. Дружина моя, Ольга Мацелюх, ще студенткою була ув’язнена на 25 років (відсиділа чотири),то для неї це не було дивним. У нашій сім’ї не було конфліктів через те, що я зайнявся політикою, що можу залишити її саму з дитиною. У нас не було тих проблем.
Я почекав-почекав місяців зо два, зо три – не беруть! Давайте знову робити те саме. Але в жовтні 1964 року прийшов до влади Брежнєв. Похолоднішало, відлига минала. Кількох людей з нашого оточення викликали в КГБ і попередили, що посадять: «Перестаньте». Мене жодного разу ніхто не викликав.
Через десять місяців нас заарештували. Засудили й відправили в концтабори – всього 20 осіб. А затриманих, перебували під слідством десь біля 100. Так закінчився перший період шістдесятих років.
– Але що ви конкретного робили?
– Перше, що ми робили, – проводили вечори, дискусії з національного питання, створювали клуби творчої молоді.
Друге – організовували концерти. Пам’ятаю, як прекрасно декламував Шевченка Андрій Козак. Він створював пречудові композиції з використанням Шевченкового «Кавказу» так, що всі розуміли: це проти Російської імперії. Чудові були Шевченківські вечори. На них збиралося багато людей у Львові, ми виїжджали з ними в рай.
Третє – друкували на машинці і у фотокопіях матеріали, статті, вірші та поширювали серед людей. Ми поширювали не тільки статті, а й вірші Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Бориса Мамай сура, російських поетів теж. Ця видавнича діяльність була дуже об’ємна й пов’язана зі значними витратами на папір.
Четверте – вечори зустрічей з працівниками різних вищих навчальних закладів. От зібралися на квартирі близько двадцяти викладачів і студентів торговельного інституту. Я там виступав із доповіддю про політичну ситуацію в Україні. Але найважливішим було друкування на машинках статей і поширення їх серед людей. А ще їх перефотографовування. Принцип був такий. Ось, скажімо, ми перефотографували книжечку «Вивід прав України», видану за кордоном, і зробили товсті книжечки з фотокопій. Я передав до Івано-Франківська Валентинові Морозу фотоплівку і сказав: «Ти повинен зробити п’ять копій – чотири залишаєш собі, а одну копію віддаєш мені для того, щоб далі поширювати».
Ця робота займала багато часу. Це робило багато людей у багатьох установах. Треба було все це організувати.
Таким було шістдесятництво: клуби творчої молоді, вечори Шевченка у Львові, у Києві – походи до пам’ятника Шевченкові 22 травня – та праця наших талановитих публіцистів, статті яких піднімали температуру настроїв українства по обидва береги Збруча.
У той час у Львові був Вячеслав Чорновіл. Він то працював секретарем комсомольської організації на будівництві Київської ГЕС, то практикував на телестудії і довший час перебував у Львові, особливо після одруження [ідеться про шлюб з лікаркою Оленою Антонів]. Ми мали постійні контакти. Хочу вам сказати, що Чорновіл як організатор, Чорновіл як редактор – унікальна особистість. Він був невичерпним продуцентом нових ідей. І не тільки в журналістиці.
1964 року приїздить Чорновіл із Києва й каже: «Михайле, нам потрібно зустрітися». Ми виїжджаємо за межі Львова, де тепер етнографічний музей просто неба. Він привіз із Києва статтю «Шляхи і завдання українського визвольного руху. Короткі тези для обговорення». Я не знав тоді, хто її написав. Тепер знаємо, що це був Євген Пронюк, може, ще з кимось. Це був проєкт чи проспект майбутньої проґрами, де ставилося питання про утворення української незалежної держави. Я був захоплений статтею. Ми прочитали її, ходимо, обговорюємо. А ходимо отак довкола гори. Думаємо, щоб нас ніхто не зловив. Кругла гора, поросла лісом. Як стіжок сіна. Дивимося – раптом вискакує на самий вершечок – хоч то ліс – якась молода дівчина, оглядається так. Ми привели за собою хвоста! Кажу: «Славку, все – нас зафіксували».
Це був 1964 рік. Ми надрукували ту статтю «Шляхи і завдання…», поширили її. Вона власне була початком нового етапу політичної діяльності шістдесятників. Я розумів, що ми вже входимо в гостру конфронтацію зі владою. Цю статтю ми поширювали у вузькому колі для обговорення, щоб потім можна було зібратися й остаточно сформувати програму. Отже, перша моя розмова про це була з Чорноволом. Він цю ідею підтримував.
Та ми не встигли зібратися. У 1965 році я кажу дружині: «Олю, я далі так не можу». Я був виснажений до краю. Кандидатські екзамени, дисертація, праця в лабораторії, створення другої лабораторії… Я працював на заводі автонавантажувачів і одночасно організовував лабораторію на залізниці. Я їздив у кабіні електровоза, щоб зібрати спостережувальний матеріал. Ви ж розумієте, як робиться наука? Є експериментальні дані, але є спостереження. Ти їдеш із машиністом електровоза чи тепловоза, скажімо, зі Львова до Шепетівки, і безпосередньо спостерігаєш за ним, фотоґрафуєш його – і маєш дуже цікавий матеріал із психології праці машиніста. Я це все робив. Мій робочий день був такий: до четвертої години я працюю на заводі автонавантажувачів, роблю дослідження робітників, з четвертої до сьомої я працюю на залізниці й роблю там дослідження. Крім того, ми самі в майстерні виготовляли наші апарати. Після сьомої йду в бібліотеку Академії Наук і готуюся до екзаменів, щось там пишу.
Виснаження було крайнє. Я кажу: «Олю, хоч на два тижні поїдемо кудись». Грошей, звичайно, у нас не було, бо гроші йшли на друкарський папір, на машинки. Розумієте, кожного разу потрібно було відкладати певну суму з зарплати на ці справи. А зарплата в нас була невисока: я мав 140 крб, чи 100–150, а дружина – 60–70. Так що на сім’ю – 200, відірвати від них 30–40 крб було, знаєте, досить складно
Кажу: «Поїдемо відпочити». Поїхали відпочити у Феодосію, де жив наш добрий знайомий Масютко Михайло. А погода була дуже погана – вітри страшні, купатися в морі неможливо, сидіти на березі й мерзнути – теж. А кажуть, що в Коктебелі, за 30 км від Феодосії, є курорт для Спілки письменників СРСР. Там морська затока, з обох сторін високі гори, а в тій затоці тихо, ніякого вітру, там можна купатися й відпочити. Ну, домовилися, сідаємо на автобус, 30 км – то не так далеко…
Приїжджаємо в Коктебель – хтось мені повідомляє, що там відпочиває Дмитро Павличко. Ми не пішли на море, а почали шукати Павличка. Прийшли в той Будинок відпочинку Спілки письменників. То огороджена велика територія з такими маленькими будиночками на дві кімнатки. То для сім’ї. Тих будиночків – як грибів! Виявилося, що там є Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Іван Драч.
Ми поговорили. За другої зустрічі я кажу їм: «Ви знаєте що, хлопці? Я їду оце в Коктебель, а зі мною кожного разу їде якийсь чоловік – високий, кремезний, з наплічником. У мене таке враження, чи не є то кагебістська креатура». Хтось із них каже: «То вже манія переслідування, ти вже захворів».
Пішли ми в гори. Я розповідаю їм статтю Хрущова про смерть Сталіна в перекладі на російську мову з французького журналу «Парі матч». Ми її поширювали. Детальна, правдива розповідь.
А коли я вдруге приїхав і кажу: «Хлопці, у мене таке враження, що той чоловік, який їде зі мною, – кагебіст». Вони мені повторили, що то манія переслідування. Пішли на Кара-Даг – така велика гора і крутий берег стометрової висоти над морем. Стоїмо над тою кручею, у голові паморочиться. Аж дивимося – великий кущ дикої троянди, у діаметрі, може, метр. Підходимо ближче – під тим кущем троянди мій знайомий з наплічником, а з наплічника стирчить антена. Я кажу: «Ну що, хлопці – манія?» Павличка як підмінило – він злякався. Він мав справу з кагебістами, його колись тягали. Отож зрозумів, що це означає.
Але тут закінчується моє перебування в Криму, бо я взяв із собою тільки 70 рублів, а ще 70 рублів залишив у хаті – потім кагебісти їх украли, ми залишилися без копійки. Так ось, кажу Павличкові: «Дмитре, ти їдеш машиною до Києва. У мене грошей майже нема – тільки на квитки і один рубль, щоб можна було купити шматок хліба на дорогу, більше нічого нема. Візьми нас до Києва – ти з дружиною та нас двоє. А з Києва я вже доберуся до Львова». Дмитро каже: «Якщо вийдеш на трасу, то я тебе візьму».
Я кажу: «Знаєш, жінка, як їде, то завжди бере з собою валізку – набирає того шмаття, нікому не потрібного, та й я книжок набрав із собою, то мені буде тяжко. Я не вийду. Якщо схочеш, то приїдь – від шосе до помешкання Масютка якихось півтора-два кілометри. Приїжджай машиною, ми сядемо й поїдемо. Якщо не приїдеш – значить, не приїдеш». Дмитро не приїхав.
Уже у Феодосії встановилася добра погода, хотілося б іще побути, а грошей нема. Ми вийшли на море, розстелили коц. Оля пішла плавати, а я став збоку. Дивлюся – йде якийсь чоловік, розстеляє біля нашого коца свій і лягає. Оля виходить із моря, я підходжу, лягаю. І той чоловік відразу: «Добрий день! Ви пані Оля?» («Пані Оля» – в 1965 році!). Вона каже: «Так». – «А ви знаєте, я був на засланні з вашими товаришками Ірою Стрільчик і Ґеною Павлюк». Почали говорити, він сказав, що його звати Ярослав. Він і прізвище назвав, але я запам’ятав. «Де ви зупинилися?» – «Ми зупинилися в Масютка». – «Я прийду до вас у гості».
Він прийшов, приніс коньяк. Масютко любив випити. П’ємо коньяк, розмовляємо. Не сподобався він мені. Я кажу Олі: «Він мені не подобається, нав’язливий дуже». Питає: «Доки ви ще тут думаєте бути?» – «Ми завтра їдемо». – «Квитки маєте?» – «Ні, квитків не маємо, надіємось придбати на станції». А там у серпні поїзди йдуть через десять хвилин, маса людей виїжджає з Криму. «Я піду з вами, я вам допоможу», – каже Ярослав. – «А ви залишаєтесь?» – «Ні, я свою дослідну роботу зробив і сьогодні літаком вилітаю до Львова».
Приходимо на вокзал. Та хто тебе візьме? Усе переповнене! Кидаємося до вагонів – нема. Приходить, може, другийтретій поїзд. Ярослав підходить до одного вагона і, бачу, показує якусь книжечку. Це я зауважив. А він стояв до мене спиною й не зауважив, що я бачу. Ярослав махає нам рукою: «Я влаштував ваші справи». Але квитків у нас нема. Питаю в того провідника, яка найближча станція. «П’ятихатки». То вже за межами Криму. «Добре, купите нам квиток?» Я даю йому гроші, але квиток уже дешевший, бо до П’ятихаток ми приїхали задарма. Провідник приносить нам квитки, я хочу чимось віддячити, а він категорично відмовився. Помістив нас у купе, в якому є чоловік років сорока з дитиною.
Тоді я був контактабельний. Виходжу в коридор і дивлюся: ходить такий ну стовідсотковий галицький панок. Ви знаєте галичан 1930-х років? То костюм, під піджаком обов’язково камізелька, обов’язково годинник-цибуля, закладений у кишеньку камізельки. Типовий галичанин. Такий круглий животик, обличчя кругленьке – як попик. Я почав із ним розмовляти. Ясно, що відразу почав критикувати радянську владу. Він мені підтакував. Оля каже: «Ну, ти дивний чоловік – ти до стовпа міг би заговорити».
Приїжджаємо до Красного – а це 40 км від Львова. Раптом заходить у купе якийсь чоловік. Не казав нічого, а швиденько сів. Я кажу: «А ви чого тут сіли? Ви бачите, що це купе зайняте. Що вам треба? Жінка готується до виходу – ану забирайтеся з купе!» Це майже дослівно. Він вискочив. Але за хвилину відчиняються двері й заходить уже четверо людей на чолі з капітаном міліції. Або два, або три міліціонери і, як звичайно, один у цивільному. Представляється, питає моє прізвище й каже: «Ви затримані. Збирайтеся, поїдемо до Львова для з’ясування ситуації». Моє обурення вони проігнорували. Але ще перед вигнанням першого візитера я встиг сказати дружині: «Олю, все!» Я зрозумів, що то був кагебіст.
Збираємося й виходимо. Люди заповнили весь коридор того вагона. Я кричу: «Шановні, хто їде до Львова – повідомте, що я заарештований! Прізвище моє Горинь!» І називаю адреси – брата, ще якісь там. Нас саджають у машину. Кагебісти любили бутафорію – беруть двох людей, чоловіка і жінку, а їде три машини. Перша машина їде порожня, у другій – я, у третій – дружина.
Нас привозять до Львова й поміщують у КГБ. Відразу, не даючи опам’ятатися, кажуть, що поїдемо на обшук. Повезли мене одного, Олю не брали, Оля залишилася в тюрмі. Приходимо додому. Я був вражений. Коли їхали у Феодосію, то всю літературу поховали. А приходили хлопці (мали ключі) і нанесли мені тої літератури… Без сумніву, якби не було тієї літератури, я би почував себе на слідстві інакше. Я вважаю, кагебістам потрібно було мати «паровоза» в тій справі. Та оскільки в мене в хаті знайшли стільки літератури, то «паровозом» став я.
– Ви сказали «хлопці». Ви мали на увазі своїх хлопців чи кагебістів?
– Своїх хлопців, своїх. Зокрема, брата Богдана. Та була цікава деталь. У Житомирі в типоґрафії працював Анатолій Шевчук – брат Валерія Шевчука. Про це дізнався Богдан. Коли Анатолій працює в типоґрафії, то чи не можна дістати шрифт? Бо хтось із наших львівських типоґрафів сказав, що шрифт можна набрати в квадратову рамочку, зв’язати й робити відбитки. Це набагато швидше, ніж на друкарській машинці. То Богдан поїхав у Житомир і привіз кілька кілограмів того шрифту. Частина його була в Києві (Галя Севрук десь його сховала на Печерських схилах), а частину Богдан привіз до Львова. Я подумав собі, чи не покласти його у велику банку від кави, а зверху насипати кави? І воно спрацювало: не знайшли його.
Як розпочали обшук, я кинувся до схованих грошей – а грошей нема! Був серед них такий Батищев. Він навчався зі мною в університеті. Я вже не пригадую як, але виявилося, що то Батищев украв тих 70 рублів.
Було це 26 серпня 1965 року. Привезли мене до хати по обіді. Обшук тривав годин вісім, до пізньої ночі, може, до пізньої ночі, може, до першої години. Забрали мене в тюрму. Олю випустили.
Я відразу опинився в дуже складній ситуації – проти мене компромату було, скільки хочеш. Найгірше – «Шляхи і завдання українського визвольного руху».