…галичани не одразу побачили й збагнули, що улюбленці вічевих громад неспроможні стати повноцінними політичними лідерами. Адже вони зле розуміли те суспільство, яке претендували очолити, і мали слабке уявлення про реальні рушійні сили.
Осмислюючи феномен українського дисидентства, годі оминути словосполучення «подвійний парадокс». З одного боку, жменька запалених ледве не утопічною ідеєю, проскрибованих, позбавлених ресурсних джерел та масової підтримки молодих інтелігентів стала на прю з найпотужнішою в історії людства тоталітарною деспотією і зрештою, після тривалих випробувань та незліченних утрат, взяла участь в її поваленні. В історії людства такі нерівні політичні протистояння нечасто завершувалися перемогою слабшої сторони, але… Погодьмося, що так само нечасто траплялися в історії й приклади такої разючої невідповідності досягнутого результату висхідному задумові його здобувачів.
…Українській незалежності пішов уже 19-й рік. Увесь цей час українці будують чи то підвладну Московїї «бананову республіку», чи то донецький паханат, а чи державу тотального звиродніння. Причому основна маса «будівників» ще гірше розуміє сенс загального процесу, ніж розуміли його підневільні будівничі єгипетських пірамід чи Біломорканалу. Неодноразово протягом цих безрадісних років автор звертався думками до колишніх дисидентів. Нехай частина їх відійшла від поточного громадського життя через поважний вік, хвороби й перенесені страждання, але решта – ті, хто досі заангажований в політиці, очолюють фундації, їздять по закордонах, роздають інтерв’ю… Чому їхній колись полум’яний протест проти зла й неправди звучить нині мляво й невиразно, а колись невтомна аналітична думка виглядає ніби стриноженою?
Утім надмірні ілюзії щодо вчорашніх борців із тоталітаризмом в мені розвіяла одна сценка, яку спостеріг на початку 90-х. Тоді, промовляючи перед збуреною вічевою громадою, один із найавторитетніших дисидентів казав речі, явно несумісні з його власними поглядами, зате співзвучні, на думку промовця, з настроями критично налаштованого загалу. Себто людина, яка не злякалася підвалів КДБ і мордовських таборів, тепер, вочевидь, БОЯЛАСЯ натовпу та упадала перед ним!
Що зробило правдивим П’ємонтом новітньої української незалежності Львів та Галичину, які на час початку змін у жодній сфері суспільного буття не могли претендувати на всеукраїнське лідерство? Повсюди в Україні перші групи «неформалів», котрі виникли на хвилі пробуджених «пєрєстройкой» сподівань, швидко були розчавлені (авторові довелося на власній шкурі відчути цей процес в одному з великих міст Сходу) всесильною владою за мовчазної згоди поспільства. Чому тут ці нечисленні, попервах сливе камерні (в обох значеннях цього слова) групи невдовзі спромоглися вивести на вулиці багатотисячні натовпи маніфестантів та здобути сталу елекційну підтримку більшості населення?.. По-перше, тому, що в Галичині потужно й масово спрацювала національна ідея, а по-друге – бо згромадження місцевих демократів очолили люди особливого чину й гарту, які свій авторитет оплатили ціною, неприйнятною й немислимою для сучасних політиків з їх багатомільйонними виборчими кошторисами.
...людина, яка не злякалася підвалів КДБ і мордовських таборів, тепер, вочевидь, БОЯЛАСЯ натовпу та упадала перед ним!
Ореол цих людей засліплював багатьох: герої, мученики ідеї, подвижники національного визволення; глашатаї реальної, а не косметичної трансформації прогнилої Системи… На цьому яскравому тлі галичани не одразу побачили й збагнули, що улюбленці вічевих громад неспроможні стати повноцінними політичними лідерами. Адже вони зле розуміли те суспільство, яке претендували очолити й мали слабке уявлення про реальні рушійні сили посттоталітарного розвитку, «підводні камені» незалежності тощо. Вони вважали Абсолютним Злом ту Систему, проти якої повстали, і не виробили моральних засад, ефективних для післякомуністичної доби. Зрештою, цілком безпорадною виявилася кадрова політика структур, створених учорашніми дисидентами. Їхній карколомний «прорив в еліту» силою названих та багатьох інших причин був явищем ситуативним, а отже – приреченим на недовготривалість; тріумф здобуття незалежності не став для них запорукою подальших успіхів.
Навпаки, протягом 90-х років відбувся закономірний відхід більшості представників постдисидентського табору від важелів реальної влади, будь то влада політична, адміністративна, інформаційна чи хоча б моральна. Причому львів’яни, які незадовго перед тим ледве не на руках заносили вчорашніх «в’язнів сумління» в офіси й кабінети, тепер збайдужіло споглядали перебіг зворотного процесу. Так, 1999 р. на запитання «Думка якого відомого діяча Львівської області є для Вас найавторитетнішою?» не спромоглися дати відповідь 92,1% опитаних мешканців регіону, а 69,8% їх прямо стверджували, що такого не існує («Львівщина на порозі ХХІ ст. Соціальний портрет»Львів, 2001. С. 171-172).
...протягом 90-х років відбувся закономірний відхід більшості представників постдисидентського табору від важелів реальної влади, будь то влада політична, адміністративна, інформаційна чи хоча б моральна.
Одне з останніх чисел тижневика «Коментарі:», досліджуючи рейтинги впливовості представників регіональних еліт України, на Львівщині перш за все відзначило кризу моральних авторитетів. «Громадські діячі, літератори, митці, колишні правозахисники… зараз залишаються поза увагою громадськості, а відповідно й експертів» - підсумовує оглядач, коментуючи факт відсутності представників цих верств серед 30 найвпливовіших осіб тієї області, де ще недавно саме лише слово деяких політиків приводило в рух багатотисячні згромадження. Але часи змінюються, і сьогодні важелі впливу на Львівщині, як і в усій Україні, нерозривно пов’язані з грошима, владою та медійною «розкруткою».
Діяльність колишніх дисидентів повернулася майже до таких же «камерних» масштабів, які мала на початках, а коло інтересів стислося до питань упереваж символічних. Притому деякі висловлювання й учинки представників цієї плеяди відверто дивують. «Ті, хто боровся переді мною й віддав у тій боротьбі свої життя, - констатує, приміром. І. Гель (цит. за: «Спільнота», ч. 13 за вересень 2009 р.), - так і не побачили величного майоріння синьо-жовтого прапора над країною, не відчули відкритого могутнього звучання нашого національного гімну як державного». Так, але руїни української господарки, всевладдя криміналітету, московської окупації вітчизняного ефіру та політичного стриптизу на владному олімпі їм теж не довелося побачити… «Ті, хто нині приходить, ідуть уже на готове… - провадить далі патріарх визвольних змагань – я ж боровся і здобув! Що може бути кращим у втісі життям?» Певна річ, де-небудь у Зімбабве теж є ветерани визвольних змагань, які тішаться здобутими в боротьбі прапором та гімном, а на закиди, що, мовляв, колись одна з найбагатших країн континенту нині виживає завдяки «гуманітарному» продовольству, обігрівається «буржуйками», видає зарплати стомільярдними (!) банкнотами та вимирає від СНІДу, відповідають… достоту словами шановного Івана Андрійовича: «Навіть нині наші досягнення я вважаю незрівнянно більшими порівняно з тим, що маємо ще поліпшити».
Для більшості українців незалежність виявилася дарунком данайців, причому у ролі данайців опинилися саме ті, хто ту незалежність найпалкіше обстоював, себто вчорашні дисиденти. Це мусило б спонукати бодай окремих представників їхнього табору до каяття, визнання власних помилок – майже «невагомий» у політичних розкладах, такий акт може стати початком морального оздоровлення суспільства. Рішучий протест проти соціальної й національної несправедливості є сьогодні куди актуальнішим, ніж навіть за часів радянського режиму. Але понад найсміливіший, найрішучіший протест Україна потребує глибокого і зваженого аналізу причин того, чому її свобода, демократія, ринкові реформи виявилися такими потворними, безплідними й, зрештою, безглуздими.
Але часи змінюються, і сьогодні важелі впливу на Львівщині, як і в усій Україні, нерозривно пов’язані з грошима, владою та медійною «розкруткою».
Що ж, подвиг дисидентів мав свої історичні й соціальні рамки, поза якими не дістав продовження – принаймні продовження вагомого й позитивного. Явище, далебі, не ексклюзивне – полум’яні борці з одним якимось видом несправедливості нераз виявляють подиву гідну «толерантність» до інших її видів. Героїко-трагічна епопея українського дисидентства виглядає нині завершеною. Видається вельми ймовірним, що ця сюжетна лінія нашої історії, попри всі її національні та етичні позитиви, від самого початку провадила в глухий кут, тоді як магістральний шлях, оминаючи манівці жертовності, посвяти, патріотизму, демократичних цінностей тощо, вперто підводить нас до тих чи тих форм паханату. Зізнаюся щиро, мені важко збагнути сенс моральної переваги тих, кого так тішать гімн і прапор цього паханату над… хоча б над бровастими генсеками, які полюбляли висловлювати неспівзвучне з настроями широкого поспільства «глубокое удовлетворение» з приводу власних досягнень.