Звернення колективу історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка з приводу статті Міністра освіти і науки України Дмитра Табачника «Каким должен быть учебник истории», обнародуваній на офіційному сайті Партії регіонів.
Останнім часом в Україні активізувалися дискусії щодо концепції шкільної історичної освіти. Активним учасником цих дискусій є Міністр освіти і науки України Дмитро Табачник. Нещодавно своє бачення шкільного підручника з історії він виклав на офіційній інтернет-сторінці Партії регіонів. Зважаючи на вкрай важливе суспільне значення історичної освіти, вважаємо за потрібне висловити позицію істориків-науковців Львівського національного університету імені Івана Франка щодо порушених Міністром питань. Головним призначенням історії є сформувати у свідомості людини відчуття тривкої традиції, дати інструмент для орієнтації в суперечливому сучасному світі, допомогти визначити світоглядні орієнтири на майбутнє. Не випадково цивілізаційна першість належить сьогодні тим народам, які зуміли виробити більш-менш єдиний погляд на минуле, перевести історичний пошук з площини політичного конфлікту в русло наукових пошуків і дискусій. Таким чином питання історичної освіти — це, по суті, питання про майбутнє України.
Під таким кутом зору пропозиції Міністра сприймаються як спроба зупинити розвиток гуманітарної сфери України. Назагал прогресивна ідея щодо антропоцентричного підходу до історії втрачає у міркуваннях п. Д. Табачника будь-який сенс, оскільки вміщена ним у лещата політичної доцільності та вкрай суперечливих для значної частини населення України політичних уподобань та історичних тлумачень. Позиціонуючи себе як сучасний учений з ліберальним світоглядом, Міністр насправді намагається привнести в українське інтелектуальне середовище застарілі уявлення, пропагуючи в Україні ідеї російських демократів ХІХ століття, для яких існував єдиний «руський» простір, об’єднаний у Російській державі, а Україна уявлялась не як самодостатній національно-політичний організм, а тільки як географічна й етнографічна «окраса» цього всеруського простору. Міністр повинен зрозуміти, що нав’язування такого підходу не змусить західноукраїнську громадськість засудити увесь пласт національно-визвольного руху. Натомість спроби зробити це цілеспрямованою політикою, шляхом директивних урядових розпоряджень, призведе до формування в Україні взаємовиключних за регіонами типів національної пам’яті.
У міркуваннях Міністра виразно проглядається неприпустиме прагнення оперти історичні знання на наперед задану політичну ідею. Сьогодні в Україні є вкрай необхідною широка державна програма щодо пошуку та публікації історичних документів, особливо тих, які досі зберігаються в закритих архівосховищах. Творення на їх основі фахових історичних досліджень не може бути підпорядковане ані уподобанням якоїсь однієї політичної сили, ані пошуку міфічної абсолютної істини з поділом історичних осіб на правих і винних, героїв і злочинців. Міністр як фаховий історик мав би розуміти, що таких визначень в історії просто немає, як немає жодної людини, яка би діяла абсолютно правильно; тому щоразу потрібно брати до уваги історичне тло, контекст досліджуваних подій і мотиви, які керували тим чи іншим діячем. Теж очевидним для будь-якого історика є те, що особи входять і залишаються в історії зазвичай не через власну геніальність, а тому, що стають символами важливих подій, уособленням зусиль багатьох звичайних людей. Підготовка школярів до розуміння неоднозначності історичних інтерпретацій належить до ключових завдань громадянського вихованння. Натомість Міністр Д. Табачник пропонує дотримуватися однозначних визначень, всіляко уникати складніших матерій, а пропонована ним «правильність» щодо оцінки історичних подій ґрунтується на політичних уподобаннях.
Для прикладу наведемо таке твердження Міністра: «Думаю, учні повинні знати, що будь-яка революція, руйнуючи державні структури, випускає на волю настільки руйнівну стихію взаємної ненависті, що громадянські війни, які починаються після революцій, практично завжди стають ще більш руйнівними, аніж зовнішні вторгнення, що в них не буває переможців, хто би не переміг, а відновлювати державність доводиться роками й десятиріччями». Такі категоричні судження, по суті, заперечують ідею суспільного прогресу як такого. В усі часи пригноблені верстви населення, соціальні чи етнічні групи, аби змінити своє становище на краще, були змушені розхитувати існуючий устрій і підніматися на боротьбу, нерідко збройну, аби добитися його повалення. Навряд чи теперішній Міністр візьметься заперечувати величезну й у підсумку прогресивну роль, яку в історії людства відіграли Англійська та Французька революції, Війна за незалежність США, Громадянська війна в США тощо. Політична спрямованість цієї тези зрозуміла: вона повинна переконати школярів у недоцільності збройної боротьби Української повстанської армії. Але ж це спрощує і примітивізує розуміння історичного процесу!
Неприпустимим теж є розхитування (за ініціативою вищих органів державної влади) крихкої цілісності українського суспільства в умовах продовження політичного протистояння. Під нібито зрозумілим і прийнятним для кожної людини (нефахівця в історії) гаслом пошуку «історичної правди», Міністр освіти і науки України нав’язує суспільству ідеї, які провокують протистояння, є прямою загрозою для майбутнього України як єдиної держави. Прикладом цього є намагання п. Д. Табачника утвердити неприйнятну для більшості мешканців Західної України концепцію Другої світової війни. Трактуючи Українську РСР як єдину тоді українську державу, п. Д. Табачник намагається утвердити образ «ворогів народу» щодо всіх українців, які з такою формою українського державотворення не погоджувалися. Не заперечуємо, що Українська РСР є частиною історії України, однак вона не сприймалась як форма української держави, була продовженням періоду перебування українських земель у складі Російської імперії. Згідно з традиціями та ідеологією українського національного руху, в якому гасло самостійної соборної України було сформоване ще на зламі ХІХ—ХХ століть, після утворення Української РСР і драматичних подій у ній (колективізації, голодомору, масових репресій) західноукраїнська громадськість продовжувала пов’язувати надії на державність з визволенням усіх частин України від іноземного поневолення. У Другій світовій війні ілюзії про українську державність в рамках Радянського Союзу розвіялися повністю. У концтаборах зникли навіть ті, хто до останнього цю ідею захищав.
Міністр Д. Табачник не хоче брати до уваги, що попри усю контроверсійність постатей Степана Бандери і Романа Шухевича, вони є символами національно-визвольної боротьби мешканців Західної України за свою землю і волю. У такій ситуації Міністерство освіти й науки України мало б займатися не нав’язуванням ярликів і узагальнень, не поширенням недостовірних і вихоплених з контексту «фактів», а подбати про комплексну програму вивчення українського руху ХХ століття. Тільки численні наукові праці, представлення й обговорення результатів досліджень на міжнародних наукових форумах здатні примирити історичну пам’ять українців із сусідніми народами. Навряд чи цього можна досягти у спосіб, коли мешканцям Західної України пропонують «покаятися» за діяльність ОУН і УПА, при цьому замовчуючи численні жертви серед мирного населення, завдані нацистським і радянським режимами, а також під час українсько-польського протистояння. Українська держава в особі Міністерства освіти і науки мала би бути першою в тому зацікавлена. Відсутність належної та аргументованої реакції з її боку на звинувачення «українських націоналістів» у всіх гріхах суттєво шкодить репутації України у світі, створює ґрунт для появи в різних країнах публікацій, в яких роль українців у Другій світовій війні подекуди навіть перевершує роль німецьких нацистів. Міністр підігрує цим настроям, пропонує зробити сучасну Україну заручником системи цінностей і поділів, нав’язаних світу великими державами після закінчення Другої світової війни.
Невдалою видається також пропозиція Міністра Д. Табачника не вивчати в курсі історії України події останніх десяти років. Така практика приведе до порушення зв’язку між минулим і теперішнім, обмежить повчальну функцію історії. Треба розуміти, що в сучасних історичних дослідженнях використовується інструментарій багатьох гуманітарних наук (етнології, політології, соціології, культурології тощо), і що саме в сучасному суспільстві твориться історична пам’ять – найважливіше поняття, що показує практичний вимір історії. Формування у свідомості молодої людини хронологічної межі для історичних знань, яка виключає з історії останнє десятиліття, робитиме школяра неготовим до розуміння процесів, які відбуваються в сучасному суспільстві, врешті обмежить інформацію, необхідну для вибору майбутнього фаху.
Почастілі заклики накласти табу на обговорення спірних і суперечливих тем минулого нібито заради згоди та єдності у майбутньому є неприйнятними для сучасної України. Дискусії навколо концепції шкільного курсу історії — це необхідний елемент державотворення, частина пошуку українцями «себе» в нинішньому складному світі, який стрімко глобалізується. Треба визнати, що в силу багатьох, здебільшого об’єктивних причин сучасна українська історіографія відстає від західної за рівнем і ступенем опрацювання джерел та їх теоретичним осмисленням. Безперечно, цю роботу повинні виконати фахові історики, але не можна теж позбавляти суспільство права бути до неї причетним, отримувати науково достовірні історичні знання та брати участь у суспільних дискусіях. На жаль, у сучасному інформаційному просторі України склалася зворотна традиція, коли щодня політики або ж «експерти-політологи», не володіючи ані історичними знаннями, ані науковим інструментарієм історика, по суті нав’язують суспільству політологічні концепції історії. Такі дискусії та концепції, здебільшого без залучення фахових істориків, викликають серед останніх тільки подив, але вочевидь визнаються Міністром освіти і науки правильними, бо на першому місці серед творців концепції нового підручника з історії України він називає саме «експертів-політологів».
Першочерговим завданням Міністерства освіти і науки України мало би стати забезпечення науковцям і викладачам належних умов для наукових пошуків, досягнень і дискусій, врахування при ухваленні будь-яких важливих державних рішень у галузі історичної освіти думки фахівців, а не «експертів-політологів», плеканні атмосфери вільної дискусії, у тому числі між викладачами і студентами, вчителями й учнями, жорсткого відмежування від непрофесіоналізму. Натомість МОН протягом останніх місяців вперто намагається взяти на себе невластиву роль «ідеологічного центру», надсилати науковим колективам «директиви» про те, як потрібно викладати і вивчати історію, що є абсолютно неприйнятним для академічної спільноти.
За дорученням колективу історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка,
Декан Роман Шуст