Віднедавна на ZAXID.NET зав'язалася жвава дискусія, до якої частково спричинилася міжнародна конференція на тему «Єврейська спадщина та історія у містах Центрально-Східної Європи», що відбулася в Центрі міської історії 30-31 жовтня цього року.
Щоразу, коли заходить мова про історію європейського єврейства, неможливо оминути катастрофи Другої світової війни, яка різко і жахливо обірвала її дотеперішні форми існування. Кожна країна в Європі має проблеми зі своєю власною роллю у цей період. Навколо цього виникло чимало міфів, які не відповідають переважно складній історичній правді.
Декілька прикладів.
Австрія вважала себе першою жертвою Третього Райху, однак насправді країна влаштувала (австрійцеві) Адольфові Гітлеру гучний прийом і дала кілька найбільших злочинців режиму.
Швайцарія довго пишалася своїм військом, яке начебто не дозволило нацистській Німеччині ввести свої війська, однак фактично країна була зручним постачальником валюти для свого північного сусіда і сприяла таким чином продовженню світової війни.
Франція плекає свій міф опору на чолі з таким потужним символом як Шарль де Голь, забуваючи про власну колаборацію за режиму Віші.
Сполученим Штатам та Великій Британії закидають те, що вони не зруйнували інфраструктури Освєнціма з повітря, а відтак могли врятувати чимало людських життів.
Майже всі країни, включно зі Швайцарією, яка так пишається своєю гуманітарною традицією, зазнали критики за доволі байдуже ставлення до біженців, внаслідок чого багатьох відправили назад, а відтак - на вірну смерть.
Позитивна оцінка ролі власної держави в часи війни ставала тим базовим консенсусом, на який спиралася ідейна та політична повоєнна відбудова країни. З кінця 60-х років нове покоління висловило щодо цього консенсусу радикальний сумнів, який по-новому поставив питання співучасті в злочинах нацизму.
Провідну роль у цьому процесі, безперечно, зіграли історики. Вони не побоялися поставити під сумнів історичні міфи і назвати своїми іменами ті речі, які були доволі болісними і для держави, і для власного образу старшого покоління.
Зародження схожої критичної позиції до власного минулого спостерігаємо і в Україні. А що це відбувається, аж ніяк не пов'язано з нібито вигаданими за кордоном геополітичними змовами. Сумнівною також є позиція окремих коментаторів, які вороже налаштовані до критики, покликаючись на особливу ситуацію в Україні і на те, що молода і загрожена держава, буцімто, мусить плекати своїх героїв, аби бути міцною у конфліктах майбутнього.
Історики таки повинні залишатися вірними своїй місії науковців, а не йти услід за такими закликами. Натомість можливі закиди на кшталт «зрадників Батьківщини» слід сприймати спокійно. Приклад інших країн, власне, свідчить про те, що держава від таких дискусій тільки міцніє. Відкрите ставлення до минулого створює передумови для того, аби суспільство творило своє майбутнє з позитивною енергією.
Одне можна стверджувати вже зараз: висновок відкритої і відвертої дискусії про період Другої світової війни (до якої належить і роль ОУН-УПА) буде неоднозначним, як і, зрештою, в інших країнах. Адже була і колаборація з окупантами, і допомога для переслідуваних.
Водночас слід уникати будь-якого «обчислення» цього висновку, а відтак «колективного» присуду щодо суспільства, наприклад, щодо ступеня антисемітизму (сьогодні чи у минулому). Такі загальні судження не тільки шкідливі, бо, звісно, провокуватимуть рефлекс опору; вони просто є антинауковими.
Не менш хибним є протиставлення одних людських трагедій іншим: українську дискусію про Голокост не можна ослаблювати покликанням на те, що, мовляв, варто таки більше займатися Голодомором. Обидві є важливими. Дослідження однієї трагедії зовсім не означає применшення масштабів іншої. Історія - це не гра з нульовою сумою.
В межах тижня української літератури у Відні один учасник-іноземець зазначив, що Голодомор ще надто маловідомий. І справді, у Західній Європі важливо розширювати свідомість спільної європейської історії саме у східному керунку. Але для цього потрібна взаємна відкритість, себто готовність і українського боку поставити свою історію і сумнівних героїв національної історії у ширший контекст.
Відтак, повернуся до згаданої конференції. На ній не стільки йшлося про історію, як про те, що вона по собі залишила, отже, про спадок минулого. У певному сенсі займатися спадком історії легше, ніж самою історією.
Не слід зациклюватися на, зрештою, контрапродуктивному питанні, хто кого більше скривдив. Не варто шукати винних, а радше те, що було в історії європейських євреїв до їх знищення: внесок євреїв у багате минуле Львова як строкатого і відкритого міста зі жвавою духовною елітою є украй помітним.
Водночас у дискусіях навколо спадку слід замислитися над його адекватною присутністю в громадській свідомості та громадському просторі. А відтак над тим, як задовільнити потребу в пам'яті. І тут слово за державою і політикою.
Тією ж мірою, якою етичним обов'язком науковця (а особливо історика) є висвітлення правди незалежно від політичної кон'юнктури, моральним обов'язком спільноти є збереження пам'яті про тих осіб, організацій та націй, які позитивно вплинули на історію цієї спільноти. До них належать навіть і ті, хто зараз не має у країні свого політичного голосу.
У наступні роки Центр міської історії Центрально-Східної Європи надаватиме питанню єврейського спадку та його адекватного представлення у громадському просторі, як частині своєї наукової та громадської діяльності, особливої уваги. Ми робимо це з переконання, що це відповідатиме не тільки історичній справедливості та етиці пам'яті, але й буде важливим внеском у майбутнє міста Львова.
Цивілізоване ставлення до історії та її репрезентації у громадському просторі забезпечить місту повагу в усьому світі, що, з огляду на туристичний потенціал міста, врешті позитивно впливатиме і на його економічне становище.
Гаральд Біндер, директор і засновник Центру міської історії Центрально-Східної Європи (м. Львів)