Під Верховною Радою знову людно і гамірно, а медіа заледве встигають оновлювати новинарні стрічки. Від влади вимагають реформ – негайних, масштабних і докорінних, а влада, як заведено, ухиляється – чи то від реформ, чи то від поступок опозиціонерам, котрі намагаються говорити від імені розбурханої «вулиці». Та які б вимоги не лунали з вуличних трибун, дотиснути владу не вдасться, бо для цього треба щось більше, аніж правильні слогани і масова явка на мітинг.
«Прийшли, козли, вас виносити», – такий банер помітили під Верховною Радою журналісти. Однак шанси на подібний розвиток подій видаються досить незначними. Почнемо з того, що вразити теперішню владу мітингами дуже непросто. У «донецьких» під товстим шаром брутальних понтів була тонка і вразлива натура, яка змушувала їх непритомніти від кинутого яйця і в паніці кидати проти студентів «Беркут». Тому, попри міліцейську сваволю і тітушок, опозиція почувалася у вуличній політиці досить комфортно – це була територія, на яку влада боялася потикатися. А коли потикалася, робила всі помилки, які тільки можна зробити.
Тепер ситуація докорінно змінилася. Тепер і у владі, і в опозиції перебувають люди, котрі непогано почуваються у кризових ситуаціях і мають досвід вуличної політики. На відміну від Януковича, який наїжджав з цілою армією охорони навіть до «канонічних» монастирів, Порошенка важко злякати велелюдним натовпом. Власне, своє сходження до президентства він почав з грейдера, де йому ніхто не гарантував цілості обличчя і костюму. Скільки за час його президентства було спалено шин, важко підрахувати. Дійшло навіть до гранат, але політичний ефект був близьким до нульового.
Однак підвищувати ставки опозиція навряд чи наважиться. Саакашвілі вдалося прорватись через кордон з невеликим натовпом симпатиків, але в опозиції прекрасно розуміють, що влада просто дозволила цьому статися. На відміну від «регіоналів», чинна влада всіляко уникає застосування сили у подібних ситуаціях, хоча до радикальних сценаріїв готується набагато ретельніше. Хоч би що казали скептики, війна все-таки змусила державу розвиватися – принаймні теперішні силовики підготовані набагато краще, ніж міліція часів Януковича, розімліла від рутинної корупції. Тож взяти владу за барки сьогоднішнім мітингарям не вдасться, навіть якщо дуже захочеться.
Без радикалів не обходиться жоден мітинг, але їхні імпульси стримуватимуть передусім самі ж лідери протесту. Бо карт-бланшу на насильство від суспільства вони не мають. Наскільки низьким не був би рейтинг Порошенка чи Гройсмана, теперішню ситуацію годі порівнювати з тією, що була взимку 2013-2014-го. Тоді йшлося не про реформи чи зміну непопулярного президента, а про те, щоб припинити брутальне насильство з боку держави і не допустити утвердження авторитарного ладу. Саме екстремальний, пограничний характер ситуації змусив протестуючих застосувати насильницьку самооборону, а суспільство – схвалити її. В нинішній ситуації ані протестувальники, ані опозиційні лідери такого карт-бланшу не мають.
Саме тому будь-який насильницький спосіб тиску на владу буде не лише безперспективним, але і матиме згубні політичні наслідки – передусім для самої опозиції. Ну а коли об’єднані націоналісти («Свобода», «Нацкорпус» та «Правий сектор») захоплюють так званий «вертолітний майданчик Януковича» з вимогою його націоналізації, це можна вважати подарунком для влади. Хіба існує більш зручний момент нагадати, що об’єкт і так вже перебуває у державній власності? І хіба існує кращий привід звинуватити праворадикалів у «отаманщині», як це зробив Порошенко?..
Отже, заступати за червону лінію опозиція не стане. Чи означає це, що сьогоднішній мітинг безперспективний? Аж ніяк. Якщо в суспільстві накопичується невдоволення, воно має висловлюватися, і бажано – у прийнятних формах. Саме тому під Верховною Радою зійшлися представники настільки різних політичних течій, поглядів та суспільних груп, які разом надають акції такого масштабу. Невдоволення тими чи іншими діями (чи бездіяльністю) влади справді може стати спільним знаменником і для лібералів з ультраправими, і для політичних зубрів з незалежними громадськими активістами. І саме тому переоцінювати практичні наслідки сьогоднішнього мітингу не варто.
Цілком імовірно, що під тиском громадськості влада може піти на певні поступки або просто задекларувати такий намір. Але для того, щоб розпочалися реальні реформи, опозиція має не лише ефектно акціонувати під Верховною Радою, але й ефективно реалізовувати задекларовані наміри у сесійній залі. А для цього прогресивні політичні сили (хоча б за ознакою власного позиціонування) мусять не лише синхронізувати свої протестні акції, але й дотримуватися спільної стратегії, координувати свої дії. Але в теорії це набагато простіше, ніж на практиці – варто лише згадати, як внутрішні чвари згубили здобутки Помаранчевої революції і призвели до реваншу «регіоналів». Бо одна справа – на деякий час забути про суперечності, і зовсім інша – сформувати та зберігати довготривалий консенсус.
Так само і за сьогоднішнім мітингом ніякої стратегії (принаймні поки що) не проглядається. І по обидва боки символічних барикад це чудово розуміють. І якщо опозиції не вдасться перерости рівень ситуативних об’єднань заради ефекту масовості, протестна активність буде звичайним випусканням пари у свисток. Тимчасом влада зможе довільно гальмувати реформи або навпаки прискорювати їх, отримуючи всі репутаційні втрати і вигоди.