Діти «Флюгерів»

Фестиваль, який росте - і з яким ростуть інші

13:35, 7 травня 2018

- Чому на «Флюгерах» з кожним роком стає все більше дітей?

- Може, це просто діти тих, хто ходить на «Флюгери», щороку підростають?

Перед сценою, де минулого, позаминулого і ще скількись-там років тому танцювали ми з друзями, захоплено (хоч і не впевнено тримаючись на ногах) витанцьовує зграйка дітей, одне за одного молодших. Цього року це – їхнє свято, попри повний дворик дорослих. Діти, які ще кілька років тому проводили фестиваль, не злазячи з рук батьків, заявили про свої права та зайняли танцювальний майданчик. Їм простіше: у цьому віці музика є просто музикою, без поділу на альбоми або чарти.

У 2018 році «Флюгери Львова» відзначили свої шістнадцять років – та вони аж ніяк не солодкі. Цьогорічна програма красномовно демонструвала те, про що змовчали організатори: грошей було катма. Фестиваль переживає всі проблеми, притаманні 16-річним: шукає себе, відчуває невідповідність можливостей до бажань та потребує поради (у чому ще минулого року не був готовий зізнатись). «Флюгери» непомітно виросли самі з себе: їхні постійні слухачі стали старшими і вже не танцюють так бездумно, а молоді потрібна інша музика.

І тут на/під сцену виходять діти.

Діти на концертах чи фестивалях – ось справжні традиційні сімейні цінності, до яких варто закликати і за які боротись. З найніжнішого віку вони дихають свіжим повітрям, сповненим свободи й пилюки, перші кроки роблять у танці, а колискові їм співають зі сцени. Такі діти менше бояться сонця чи бруду, вони виростають спокійнішими та відкритішими до світу, адже вигодували їх не лише молоком, але й музикою. Можна навіть стверджувати, що діти фестивалів житимуть набагато довше за своїх «домашніх» ровесників: як нещодавно дослідили фахівці з поведінкової психології у лондонському університеті Goldsmith, регулярне відвідування концертів продовжує життя та робить людину щасливішою.

У світі, де практично зникли ритуали ініціації, будь-які практики входження у певне середовище чи спільноту, є особливо важливими. Тому батьки, які беруть із собою синів та доньок на концерти у дворику ратуші, таким чином втаємничують їх у своє доросле життя, сповнене сутінків та вогнів, мелодій та слів, сонця й сіна. Діти, звісно, можуть згодом далеко послати усі музичні вподобання своїх пращурів, але цілковито забути їх вже не вийде.

Бо все-таки те, яку музику ти слухаєш, впливає на те, ким ти виростаєш. Кажуть: «Вони так добре знаються, що можуть закінчувати речення один за одним». Я ж кажу, що подекуди важливіше могти закінчити за кимось зацитований уривок вірша чи куплет пісні. Взаєморозуміння виростає зі спільних культурних кодів, а кодуються вони з найпростішого – музики і літератури.

Я обертаюсь на натовп, що прийшов на «прокидання» із «Піккардійською терцією», і розумію, що у мене набагато більше спільних тем та інтересів з будь-якою випадковою людиною, яка співає тут зі мною «Очі відьми», аніж з колишніми однокласниками.

«Коли дзвінко кричить на смітниках дітвора, говорити, ходити і думати лінь»

У неділю вранці під сценою щаслива малеча тупцяє та падає у сіно, щоби потім щедро його розкидати довкруж. Співаки «Піккардійської терції», які годяться у дідусі наймолодшим фестивальникам, співають «Старенький трамвай» - і весь дворик знає, що «коли дзвінко кричить на смітниках дітвора, говорити, ходити і думати лінь».

Пісні - 24 роки, між іншим.

Львів - примхливе у своїй любові до музики місто. Тут, в першу чергу, завжди люблять «своїх». Тому скромний лайнап компенсовується сімейністю атмосфери: бо й справді, що це за «Флюгери» без ShokolaD і DagaDana. Та й «Джалапіта» п’ять років тому мали дворик ратуші за першу велику сцену. Музичні діти «Флюгерів Львова» виросли чуйними та відданими – і тому залишаються з ними у горі та радості. Хороше фестивальне виховання.

Те, що відбувається із фестивалем зараз – лишень переламний підлітковий вік, проблеми зростання, юнацьке ламання голосу. Як би дивно це не звучало, у такому стані фестивалю потрібен сам фестиваль – як екзистенційний виклик, бунт чи перша ініціація. У шістнадцять корисно втекти від себе, аби поглянути на своє єство із певної дистанції. Гадаю, «Флюгерам» вдасться опанувати цей страх і шал, що вирують у голові в процесі дорослішання. Зрештою, вони завжди слухали правильну музику, тож мають всі орієнтири для прийняття серйозних життєвих рішень.

…Кожне літо у Львові починається саме тут, на піску і сіні. З року в рік красиві двадцятилітні набувають серйозніших рис, вкриваються татуюваннями, вкорочують коси та відрощують бороди. У красивих тридцятилітніх народжуються красиві діти. Такі красиві тридцятилітні більше не слемляться і не розливають на себе пиво – але їхні діти з ніг до голови обсипані землею, ніби запевняючи їх, що традиція фестивального шаленства не перерветься. Просто, можливо, набуде інакшої форми.

Зміниться вітер, який віщує прихід літа. Флюгер обернеться ще раз.

(фото Ростислава Павлика, «Флюгери Львова»)