Хоч би що казали скептики, Майдан таки привніс в Україну відчуття казки. От нещодавно до одного з київських банків увірвалися… воїни Нарнії. Так назвалися озброєні до зубів підлітки, які вирішили захистити установу від тітушок.
Та й сам Майдан у пікові миті був схожий на знімальний майданчик фентезі-блокбастеру: щити, шоломи, катапульти і «подих дракона», розлитий у пивні пляшки. Щоправда, вмирали там по-справжньому.
Не дивно, що Майдан справив на мільйони українців таке магнетичне враження. Особливо ж – на молодь. Чого варта лише «ніч гніву» у Львові, коли під час штурму держустанов львів’янам доводилося ще й відловлювати неповнолітніх «революціонерів», яким не так хотілося скинути Януковича, як щось підпалити. Або як у Трускавці малолітні шибайголови перекрили залізничну колію і стали шукати по вагонах «Беркут» і тітушок. А що тут вдієш? Принц Каспіан воював за свободу Нарнії вже у 13 років.
Утім ключ до таємниці Майдану треба шукати не у Клайва Люїса і навіть не у Дмитра Яроша, а у Чака Паланіка. «Всі ці юнаки, всі ці дівчата хочуть віддати своє життя в ім’я чогось. Реклама змушує їх купувати ганчірки і машини, які їм зовсім не потрібні. Покоління за поколіннями люди працюють на ненависних роботах лише для того, аби мати можливість купити те, що їм не потрібне», – казав Тайлер Дерден, головний герой роману «Бійцівський клуб». Майже як про Україну 2000-х і початку 2010-х. Ті, хто буквально вчора отримали паспорт, знали, що попереду немає нічого цікавого. П’ять нудних років універу, нецікава робота, орендована «хата». Життя, описане кредитною історією.
Звідси – судомні спроби вирватися з колії повсякденності. Страйкбольні війни, тусівки рольовиків, екстремальні види спорту, бутіратні вечірки у нічних клубах. Молоді українці ладні були спробувати все. «На долю нашого покоління не дісталося великої війни чи великої депресії… Наша велика депресія – це наше існування», – констатував Тайлер Дерден, ніби і сам виріс десь на Троєщині. І тут трапився Майдан.
«Дискотека» стрімко переросла у «коктейльну вечірку», а «вечірка» – у війну. У самому центрі пафосної, жлобської, заклопотаної столиці ніби розірвалася тканина часу. Чоловіки малювали на щитах хрести і руни, а потім з молитвою йшли в атаку, пліч-о-пліч з тими, хто зрештою загинув. Політика, закони, рейтинги, угоди – все раптом почало вимірюватися в категоріях Добра і Зла, а цінності стали визначати долю. Принаймні для тисяч і тисяч українців саме це стало новою реальністю. Welcome to Narnia, здоровенькі були.
Отже, українці нарешті отримали свою «велику війну». І якщо вона справді була схожа на казку, то ця казка виявилася страшна. Однак саме небезпека змушує людей перевершити самих себе, ставати чимось більшим, аніж є насправді. Принаймні так вважає сучасний військовий теоретик Мартін ван Кервельд. Зрештою, війна навіть міняє зовнішність людини – про це свідчать чисельні фотоексперименти журналістів. І тому вийти зі стану війни іноді ще складніше, ніж кинути курити.
Якщо куріння викликає суто фізичну залежність, то війна чи революція спричиняють до десоціалізації особи. Життя офісного планктону малоприємне, але після кількох місяців на барикадах воно стає взагалі нестерпним. Ще вчора ти боровся за Правду – і боровся не на життя, а на смерть – а сьогодні знов мусиш боротися за сесію без трійок, за осоружне робоче місце чи ще за якісь нісенітниці. У центрі столиці можна було сховатися від суспільних умовностей, вирватися з Матриці у страшний і прекрасний світ, де обабіч тебе ідуть Смерть і Слава. А зараз?...
Майдан скінчився так само раптово, як і почався. Чарівна шафа, через яку можна потрапити до Нарнії, зачинилася. Барикади вже не потрібні. Але трагедія в тому, що стали непотрібними і всі ці сотники, міські партизани, відчайдухи-штурмовики. В армії принца Каспіана оголосили демобілізацію, Аваков закликає здавати зброю. «Рядові» голосно матюкаються, а «офіцери» шепочуть «Зрада!». І суто по-людськи їм нема чого заперечити. Здавати зброю закликають ті, хто днював і ночував на сцені, а не на барикадах.
Але будь-який післяреволюційний уряд є за своєю суттю контрреволюційним. Вже хоча б тому, що перед ним стоїть завдання підтримувати статус кво і відбудовувати зруйнований законний порядок. Тому нинішня влада стоїть перед вибором: або революція має з’їсти своїх дітей, або знайти для них конструктивне застосування. Тобто перетворити ядерну бомбу на мирний атом. За рівнем складності це щось між ядерним синтезом і пошуками філософського каменя: в теорії все зрозуміло, але кінцевий результат не очевидний. Тому створення Національної гвардії майданівці зустріли без особливого ентузіазму, бо відчули загрозу своїй революційній вольниці. Інакше і бути не могло.
Ліквідація Сашка Білого, затримання координаторів «Правого сектору» на Полтавщині і членів «Патріоту України» у Харкові, обшук у штабі Національної гвардії – все це ніщо інше, як пацифікація надто буйних. І зовсім не обов’язково, що за цим стоять Кремль, ФСБ, Партія регіонів чи ще якісь «воріженьки». Як би це не виглядало зі сторони, нова влада поводиться, як і личить владі, бо сутність держави полягає у монополії на насильство. З цієї точки зору і донецький сепратист Павло Губарєв, і рівненський націоналіст Сашко Білий – небажані елементи у державницькому рівнянні. І скільки ще таких «отаманів» Арсену Авакову доведеться винести за дужки суспільного життя – одному Богові відомо.
Хай там як, усі ці «діти Нарнії» є потужним людським ресурсом, що волею обставин опинився у розпорядженні нової влади. При належному застосуванні вони можуть зіграти історичну роль у житті України. В іншому разі вони поповнять ряди шибайголів, відморозків та злочинців – не так через потяг до криміналу, як через екзистенційну нудьгу. Принца Каспіана легше уявити на чолі рейдерської атаки, ніж на дивані перед кредитною «плазмою». Однак, обираючи те чи інше амплуа, сучасні Каспіани ризикують вступити в конфлікт з відповідними державними органами і наразитися на трагічні для себе наслідки. Втім, радикали на те і радикали, аби постійно випробовувати на міцність і державний лад, і самих себе, поповнюючи пантеон контрсистемних героїв. І тут нічого не вдієш: закони суспільного життя і революційна лірика – жанри практично несумісні.
Наразі вирішення цієї проблеми відійшло убік через окупацію Криму і загрозу військової інтервенції на Сході. Тому приборкувати буйних нікому і ніколи. До того ж, перспектива війни лише підбадьорює радикалів, які вже бачать себе партизанами. Втім кримська криза рано чи пізно минеться – з тим чи іншим результатом. І приборкання розбурханого протестами суспільства стане першим іспитом для цієї (чи вже наступної) політичної команди. Зрештою, їм ніхто і не обіцяв, що буде легко.