Старшому лейтенанту Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) Максиму П. залишалося півтора місяця до закінчення контракту, коли почалося вторгнення Росії в Україну. Він служив п'ять років, і одразу порушив питання про дострокове закінчення контракту – щоб максимально швидко поїхати захищати країну, де народився.
Максим розповідає про свій життєвий шлях, воюючи зі 7 квітня 2022 року проти російських окупантів на Херсонській ділянці фронту.
Максим народився в містечку Бар Вінницької області України. Репатріювався до Ізраїлю у віці 22 років у липні 2015 року. Нині йому 29 років, не одружений. Його єврейська мама живе в Рамат-Ґані, батько зараз перебуває в Барі.
До репатріації Максим закінчив Національну юридичну академію імені Ярослава Мудрого в Харкові. «Харків для мене – це особливе місто», – каже він.
Призваний до ЦАХАЛу у квітні 2017 року та залишився на офіцерські курси, старший лейтенант інженерних військ («Гандаса Кравіт»). У 2019 та 2021 роках він брав участь у бойових діях дивізії «Ґолані» в районі роздільного паркану в секторі Ґази проти терористів ХАМАСу.
«У мене багато знайомих із міст України, які зазнали бомбардувань, багато друзів серед українських офіцерів, які зараз служать на гарячих ділянках. Очевидно, що росіяни майже у 90 відсотків випадків стріляють по цивільній інфраструктурі, і від цього страждає багато дітей та жінок», – так Максим пояснює своє рішення поїхати воювати за Україну.
В Армії оборони Ізраїлю питання скорочення терміну його контракту не вирішувалося швидко. «Ніхто не говорив мені “не їдь!”. Але закликали до здорового глузду – мовляв, “навіщо тобі це треба”. При цьому ніхто заборон жодних не ставив», – каже молодий офіцер. Врешті, його відпустили з ізраїльської армії лише на два тижні раніше за термін закінчення контракту.
Збираючись в Україну, офіцер за свій рахунок повністю купив усю амуніцію – каску, бронежилет, плити до бронежилета, медикаменти. За його словами, наприкінці березня ізраїльські магазини військової амуніції були вже напівпорожніми – продавці сказали, що дуже багато хто їде в Україну і закуповує цілими комплектами, спустошивши запаси крамниць.
«Скажу добре слово про наші магазини військової амуніції: дізнавшись, що я їду в Україну, вони самі запропонували гарні знижки. Люди відгукнулися та намагалися допомогти, дізнавшись, що я їду в Україну», – розповів він.
Спочатку Максим шукав в інтернеті, як іноземцю потрапити на фронт. У посольстві України йому сказали – призначення відбувається на місці, просто їдьте до України. Зрештою, він домовився через знайомих волонтерів. Летів через Варшаву. Попутно, як водій, ще й допоміг перегнати машину з медикаментами з Польщі через кордон.
Розподіл у конкретну бойову частину стався так: «Я поговорив через знайомих, написав резюме, його переслали в штаб, увечері викликали на розмову віч-на-віч, запитали – ти це, це і це можеш зробити? Відповів – так, можу, але мені потрібна буде певна допомога. Ти згоден піти нам допомогти? Так. – Тоді о сьомій ранку виїзд, будь готовий».
У результаті такої співбесіди його скерували на південний напрямок – на Херсонську ділянку фронту. Суто за армійською спеціальністю в ЦАХАЛі – і у статусі спеціаліста, який навчить та покаже, що робити.
«Степи Херсонщини та пустельні райони біля сектору Ґази чимось схожі – у плані прострілу це дуже відкрита місцевість, хоч тут і менше піску. Тут гарячіший напрямок для артилерії. Степ та багато відкритої місцевості не дозволяє здійснити вдалого наступу. Але де в нас виходило нишком зайти і зробити їм (російській армії. – Ш. Б.) капость – ми робили. Але на рожен не лізуть, людей бережуть, працюють дуже з головою», – розповідає Максим.
За словами Максима, у нього виник навіть контраст після ізраїльської армії – тому що «тут командування більше трясеться за своїх хлопців. Ми їздили на один виїзд (у тил ворога. – Ш. Б.) і при поверненні нас зустрічав особисто комбат. Він перетнув лінію зіткнення на техніці, щоб зустріти нас з виїзду. Про людей піклуються. Ніхто зі штик-ножем у зубах на танк не біжить, робиться все грамотно, щоб зберегти особовий склад і завдати ворогові максимального ураження».
Далі розповідь Максима П. від першої особи.
«Я тут для виконання дуже специфічної роботи. Мої знання після ізраїльської армії прирівнюються до знань спецназу. Це диверсійно-розвідувальна робота та виконання інженерних засідок з підривом. Ізраїльський досвід та ізраїльське ментальне навчання дуже допомагають.
В Ізраїлі нас дуже добре готують. В офіцерському званні навчання відбуваються на знос. Є двотижнева імітація бойових дій, аж до того, що по тобі щось “прилітає”, коли ти спиш. За правилами, відсип після такої “білої ночі” – щонайменше 9 годин, але нам давали лише 6-7 годин, з нас вичавлювали останні соки, щоб максимально ментально підготувати до реальної війни.
Як до мене тут ставляться товариші? Людина, яка нікому нічим не зобов'язана, приїхала в такій ситуації допомагати. Я просто сказав: хлопці, дайте якусь роботу. Давайте швидше закінчимо цю війну і повернемось до нормального життя. Жодного расизму, до мене ставляться з великою повагою.
Я спілкуюся з військовими тут, і у людей з'являється розуміння – треба робити, як в Ізраїлі в армії, ми маємо бути настільки сильними та незалежними, як Ізраїль, нам потрібна така авіація, як в Ізраїлі, нам потрібна така сама підготовка. Вони розуміють: Ізраїль – це еталон, якого треба прагнути. Все інше – гарно одягнені люди у гарній формі, а ось в Ізраїлі – там правильно. Ізраїль поважають та цінують за його підготовку, його можливості.
У плані політики трохи зляться на Ізраїль, оскільки чекали на сильнішу підтримку від політичного керівництва, але розуміють, що люди в Ізраїлі допомагають усім, чим можуть – і біженцям, і гуманітарною допомогою. Весь Ізраїль хоче допомагати Україні, але політична складова “пасе задніх”, але я бачу, що і тут Ізраїль починає міняти риторику».
Максим зі зрозумілих причин відмовився деталізувати свою роботу в українській армії, але погодився розповісти про один приклад.
«Була така вилазка вночі за допомогою морпіхів, рівень ізраїльської “Шаєтет-13” (морські командос). Тобто морська вилазка на територію, контрольовану ворогом, захід у тил та напад на певну колону супротивника. Тяжке перекидання в несприятливих похідних умовах. Навіть за ізраїльськими мірками все відбувалося дуже швидко. Вся система біля тебе бігає та намагається допомогти приїхати на місце.
З боку Чорного моря була висадка. У глибокому тилу у росіян. Збір було зроблено за три години. Ми фактично не знали, до кого йдемо “приквартируватися” з додатковими засобами для виконання бойового завдання. Ми навіть не знали їх особисто, не встановлювали із ними радіоконтакт. Але в процесі та за рахунок гарної мотивації виконали таке завдання.
Вилазка, прохід по болотах, прихід на місце, заклали “подарунок”, почекали, ті під'їхали, шльопнули. Висадили їх техніку, і тиснемо на ноги».
За словами Максима, були й інші нічні рейди, щоб допомогти артилеристам точніше накривати певні місця.
Запитую його, чи брав він участь у багаторазових влученнях українською артилерією по аеродрому російських військ у знаменитій Чорнобаївці. «Ні, – каже зі сміхом у голосі, – там і без нас є кому робити. Уся ствольна артилерія настільки пристріляна в той район. Там місце настільки затоптане, що вже смішно».
За його словами, у них виконується сувора заборона зберігання фотографій. Ті знімки, які робляться ним по роботі, він за наказом видаляє раз на кілька днів.
Максим П. у 2017 році
Наприкінці розмови Максим надіслав фотографії періоду служби в Армії оборони Ізраїлю, попросивши «розмити» його обличчя. «Я не знаю, як Держава Ізраїль реагуватиме на такі волонтерські дії. Та й не хочу, щоб рідні, які живуть в Україні, могли постраждати. Ізраїль і Україна однаково дорогі моєму серцю», – каже Максим, фахівець-ізраїльтянин української армії.
За оцінкою головного рабина України Моше Реувена Асмана, близько 200 громадян Ізраїлю зараз добровільно виконують бойові функції у лавах української армії. Розповідь Максима – це одна з двохсот ізраїльських історій цієї війни за свободу та незалежність України.
Максим захищає Україну як доброволець, не отримуючи за свою службу жодної платні.
Фото з приватної колекції Максима П.
Передрук зі сайту канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч»