Ми часто храм порівнюємо з лікарнею. Як тіло потребує здоров‘я, втрапляючи до лікарні, так і душа потребує спеціального місця, яким є церква. Отже, якщо лікарні відкриті для людей уражених смертельною хворобою, то чому храм для душі, для людини, повинен бути закритим?
Чесно, попри всі вказівки щодо убезпечення від коронавірусу, знаходишся в якомусь дежавю. З одного боку прекрасно розумієш, що будь-які безпекові правила щодо загрозливої пандемії потрібно виконувати, а з другого боку дивуєшся – чому в годину лютих випробовувань храм повинен бути закритим на замок?
Ми недооцінюєм того, що часто люди в церкві і в голосі Церкви бачать останню надію, останній острівець для свого спасіння і думають, якщо Церква закрила перед нами двері, то куди нам іти? Де шукати втіхи, де знайти прихисток? Українці ж іще пам‘ятають Майдан; куди вони бігли? Де хотіли заховатися? До Золотоверхого собору, а якби перед ними він закрив двері, куди їм було дітися? В Онлайні ще ніхто прихистку не знайшов... ми живемо в реальному світі, а не у віртуальному!
Сьогодні всенічну в кафедральному соборі м. Львова звершив разом з владикою Олександром, митрополитом Переяславським і Вишневським. Для тих, хто не знає, а таких є чимало, під час всенічного бдіння є момент цілування Євангелія, ікони із зображенням Воскреслого Христа і помазання чола (лоба) святим освяченним єлеєм. Цього вечора, згідно уставу має бути на тетраподі Євангеліє, ікона святителя Григорія Палами та ікона всіх Преподобних Печерських.
Усередині, допоки тривала полієлейна служба, йшла боротьба, що робити, відмінити цілування ікон і помазання, чи залишити все так як є? З одного боку правила та приписи щодо убезпечення від коронавірусу, а з другого – давня церковна уставна традиція.
І ось після болісних вагань, порадившись з вл. Олександром, відміняємо цілування і помазання. Кланяємось, заходимо у вівтар. Я йду останній, беру з тетрапода Євангеліє, осіняю ним парафіян і заходжу у вівтар. На душі неспокій. Думаю – адже прийшли відважні, ті, які будучи напоєні і так пропагандою епохи напівправди, протестують всередині. Вони не зовсім вірять всьому накипу страстей навколо коронавірусу.
Триває спів та читання канону, не витримую, виходжу на середину храму і так, щоб не перервати служби, кличу до себе людей, напівголосно починаю говорити їм чому сьогодні не помазував. Дивлюсь в обличчя парафіян, вони розгублені, бачу в них неспокій (їх усіх приблизно 60 + у повному складі співає хор – це ще 20, і кліру приблизно 20). Чому я це зробив?
Починаю пояснювати, нібито розуміють, хтось навіть запитує: то це тому ви не помазували нас? Але я далі переконую, що є велика небезпека, є такі правила, ми повинні бути розумними і не наряджати себе та ближніх на такі небезпеки, хто почуває себе хворим, навіть якщо це звичайна застуда, потрібно залишатися вдома, Львів, як місто, у факторі великого ризику, вірус вражає людей похилого віку, невже ми всі хочемо померти «наглою» смертю; і люди починають розуміти. Голос пастиря багато значить...
Взавтра на Літургії говоритиму до більшої кількості людей. Дав відповідні вказівки соборному кліру. Сповідь будемо звершувати загальною, про Таїнство Соборування матимемо додаткові консультації після 3 квітня.
Не просто! Господи допоможи, і втихомир ці люті випробовування...
P. S. Сьогодні провів позачергові збори деканів Львівсько-Сокальської єпархії. Обговорили ситуацію з коронавірусом.