29 березня президент України Володимир Зеленський уже вдруге за місяць ошелешив українців своєю дипломатичною заявою. У своєму вечірньому зверненні він повідомив, що ухвалив важливе рішення: призначити щойно звільненого секретаря РНБО Олексія Данілова послом у Молдову. За словами Зеленського, Данілов сам говорив йому про таке бачення своєї подальшої кар’єри. А Молдова – надто важлива для України держава з погляду безпеки в регіоні і двосторонньої взаємодії. Тому саме там Данілову і місце.
Щось подібне Володимир Зеленський казав 7 березня, коли шокував усіх заявою про те, що відправив колишнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного послом у Великобританію. Тоді глава держави також розповідав, що генерал сам обрав подальший напрям власної роботи. І давно мріяв потрудитися на дипломатичній ниві. Тому президент дослухався до його побажань. Та й бути послом у Лондоні – почесно. А розвивати відносини з Великою Британією – у стратегічних інтересах України.
Щоправда, на початок квітня ми так і не почули підтвердження слів Зеленського від самого Залужного. Відставний генерал ніяк не прокоментував свого дипломатичного призначення. Не пояснив, чому ухвалив таке радикальне рішення – піти в зовсім непритаманну йому сферу діяльності. Та чи й було взагалі те рішення, коли жодної офіційної інформації про початок роботи Валерія Залужного в Лондоні досі не надходило. І приблизних припущень, коли Залужний нарешті почне виконувати свої обов’язки посла, теж немає.
На сайті посольства України у Великій Британії немає жодних даних про те, що в нього з’явився новий очільник. Мало того, сам сайт виглядає мертвим і неактивним. Жодних актуальних новин про роботу українських дипломатів у цій країні немає. Останнє змістовне повідомлення датоване 21 липня 2023 року. Того дня вийшла заява щойно звільненого посла Вадима Пристайка, в якій він оголошує про свою відставку, дякує за роботу і ділиться емоціями про роки служби у Великій Британії. Здається, посольство України в Лондоні й зараз залишається осиротілим, яким воно стало ще з липня минулого року. Це важко зрозуміти, з огляду на важливість країни як геополітичного гравця і його роль у підтримці України. Однак факт залишається фактом.
Українська дипломатія часів правління Зеленського набула незвичних рис. Професійні підходи до призначення послів значною мірою замінили на незрозумілі сумнівні мотиви. Частково дипломатичні посади перетворилися на інструмент позбутися небажаних осіб і відправити їх подалі з України. Частково стали запасним майданчиком для списаних, іноді скандальних неоднозначних посадовців, до роботи яких в Україні є багато питань. А іноді – подарунком для наближених і обраних.
Андрій Таран, Олеся Ілащук, Ірина Венедіктова, Олексій Данілов – це список людей, які не мали жодного стосунку до дипломатії. Працювали в абсолютно різних сферах діяльності. Демонстрували різні результати. Але волею випадку чи рішенням української влади стали послами. Цей перелік далеко не повний. Можливо, уже скоро до цього списку офіційно долучиться Валерій Залужний. Також невідомо, як складеться доля ексміністра оборони Олексія Резнікова. Його теж раніше планували відправити в посли. Імовірно, що попереду нас чекають нові дипломатичні призначення осіб, які втратили свої посади в уряді, центральних органах влади чи в Офісі президента.
Основна причина таких кадрових рішень – нівелювання ролі Міністерства закордонних справ на чолі з Дмитром Кулебою. Можливо, якби профільне відомство мало вплив на те, кого призначати послами за кордон, подібні кадрові призначення не відбулися б. Та правління монобільшості спричинило надмірну концентрацію влади навколо постаті президента. По суті, Україна за часів Володимира Зеленського перетворилася на президентську державу. Хоча, за Конституцією, все ще залишається парламентсько-президентською. На такому тлі відбулося значне обмеження ролі уряду, який став підпорядкований Офісу президента. МЗС не оминула ця гірка доля.
Повномасштабна війна остаточно закріпила зміщення балансів влади. МЗС перетворилося на придаток Банкової. Офіс президента перевів на себе здійснення зовнішньої політики. Зокрема, кадрові питання дипломатичної сфери. Сумнівно, що хтось питав думку Дмитра Кулеби щодо планів відправити послами Залужного, Венедіктову, Данілова. Радився з міністром, кого краще зробити амбасадорами в тій чи іншій іноземній столиці. Так само як і щодо рішення звільнити посла у Великобританії Вадима Пристайка. У кращому разі Кулебу просто поставили до відома.
Українська дипломатія стала жертвою надмірної монополізації влади. І значною мірою втратила елементи професіоналізму й кадрової автономії. Чимось вона зараз нагадує дипломатію доби європейських монархій. Кілька століть тому королі й імператори самовільно призначали і звільняли послів. Дипломатами тоді були переважно представники аристократії і королівського двору. Професійна дипломатія – це вже дітище новітньої епохи. Іноді бути послом було почесно. А іноді означало, що представник знаті впав у немилість і король знайшов спосіб відлучити таку особу подалі від свого двору.
Якщо відверто, то не зовсім зрозуміло, яку функцію зараз виконує українське МЗС. Адже всі ключові переговори з міжнародними партнерами, розробку договорів про такі звані «гарантії безпеки», продукування меседжів і заяв на геополітичну тематику здійснюють люди з Офісу президента. Те саме стосується питання призначення і звільнення послів. Незвично спостерігати, як іноді на переговорах з іноземними політиками міністр Дмитро Кулеба скромно сидить збоку наче звичайний секретар чи перекладач. А по центру – поважний чиновник з ОП. Можливо, МЗС взагалі варто зробити структурним підрозділом Офісу президента?
Звісно, треба віддати належне активній дипломатичній роботі Зеленського у 2022 році, яка приносила важливий для України результат. Тоді емоційний артистизм українського президента у виступах перед іноземною аудиторією та його наполегливість конвертувалися в необхідну підтримку для України. Та зараз часи змінилися. А підходи влади – майже ні. На одній особі президента збудувати ефективну зовнішню політику неможливо.
Дмитро Кулеба може розповідати, що після співбесіди із Залужним переконався, що в «шанованого генерала лежить душа до дипломатії». Колишня сексологиня Олеся Ілащук абсолютно підходить для того, щоб представляти інтереси України в Болгарії. А призначення послом у Швейцарію ексгенпрокурорки Ірини Венедіктової – це «приплив свіжої крові, думок та поглядів». Однак чи справді вірить Дмитро Кулеба в те, що каже? Зрештою, українська дипломатія останнім часом не демонструє якихось проривів. Можливо, краще звернути увагу на людей з дипломатичним досвідом, а не ризикувати з кадровими експериментами?