Роман Яремійчук – доктор технічних наук, професор, академік та віце-президент Української нафтогазової академії, член Російської академії природничих наук, дійсний член Білоруської гірничої академії, дійсний член НТШ. І це лише незначна частина його титулів. У розмові з ним ZAXID.NET порушив проблеми актуальних газових тарифів, екологічної ситуації в Бориславі, «вишок Бойка» і газовидобування на шельфі Чорного моря.
- Розпочнімо розмову з питання енергетичної безпеки. Всі українські уряди про неї говорять, про її пріоритетність, але складається враження, що замість її забезпечення ми чимраз більше від неї віддаляємося. Чому так відбувається, на Вашу думку?
- Енергетична безпека має починатися з енергетичної ощадності й використання нетрадиційних (відновлювальних) джерел енергії. От погляньте, у всьому цивілізованому світі відбувається постійне нарощування використання енергії сонця, вітру, біохімічних джерел, тепла Землі. У Європі й США остаточно відмовляються від ламп розжарення й масово, швидкими темпами переходить на світлодіодні системи. А це зменшує енерговитрати на освітлення у десять разів. А в нас цю проблему просто забалакують. Реальних спрямованих кроків не відбувається. Пролітаючи кілька років тому над Туреччиною, я зауважив, що дахи майже всіх будівель у селах і містах виблискують на сонці, бо всі вони були вкриті сонячними батареями. У нас же сонячна, вітрова чи геотермальна енергетика впроваджуються дуже поволі.
- Можу припустити, що причина полягає в тому, що досі для опалення українці використовували дешевий газ. Але тепер ціни на нього для громадян стрімко зросли. От нещодавно Юлія Тимошенко демонструвала у програмі «Шустер-live» свої схеми, пояснюючи, що тарифи на газ для населення явно завищені. Чи Ви з нею погоджуєтеся?
- На жаль, я не бачив цієї програми. Звісно, свій газ може бути дешевшим. Але не варто забувати, що платні за нього має вистачити не лише на видобування й транспортування, а також і на вкладання коштів у геологорозвідку, відкриття нових родовищ і на сплачування податків. Хоча загалом пропозиції Тимошенко я вважаю раціональними.
- Наскільки Ви вважаєте доцільним те, що уряд підвищив рентні платежі на розробку родовищ?
- Це було великою дурницею, коли рентні платежі з 20-ти відсотків підняли до 50-ти, а потім і до 70-ти. Зрозуміло, що приватний капітал буде утікати з цієї галузі, йому невигідно вкладати кошти, коли його обкрадають. Добре, що минула зима не була лютою й на стався енергетичний колапс, хоча могло дійти й до такого. Невідомо, що нас чекає наступної зими. Тому треба було б, щоб кошти масового хлинули у нафтогазову галузь. А гроші є і в наших підприємців, і в закордонних. Вони бажають на цьому заробляти, то чому б не дати їм такої можливості. Адже продукт залишатиметься у нас, бізнесменів цікавлять лише прибутки, які вони на цьому отримають. І приватний капітал працює значно ефективніше, там на порядок менше крадіжок, відкатів, корупції.
- От візьмімо близький нам Борислав, який свого часу був «нафтовою столицею», а перетворився на зону екологічного лиха. Як вважаєте, чому так сталося?
- Борислав і тамтешню ситуацію я знаю фактично з дитинства. У 13 років я став учнем Дрогобицького нафтового технікуму. Борислав був поруч, і туди нас неодноразово возили на екскурсії, там у нас були практики виробничі і переддипломні. А вже після закінчення Львівського політехнічного інституту 1959 року я довгий час працював у Бориславі. Я почав роботу помічником бурильника, а закінчив – головним інженером бурового тресту. У грудні 1966 року я поїхав на аспірантуру в Москву, там захистив дисертацію. Але Борислав і далі тягнув мене, мов магнітом.
- І як було в ті часи? Нафтовий Борислав дійсно «сміявся»?
- Борислав радше кипів. Там був величезний колектив буровиків – п’ять тисяч працівників. Це 18 бурових бригад, тампонажна контора, трубна база, ремонтні майстерні тощо. Тоді відчувалося небувале піднесення щодо відкриття нових нафтових і газових родовищ. Тоді вкладалися великі кошти у розвідку нових родовищ на Прикарпатті. Водночас відчувався й брак кадрів, що, своєю чергою, посприяло моєму кар’єрному зростанню. На кожній кар’єрній сходинці доводилося братися за роботу, якої ти ще не знав. Або ти її засвоїш і затвердишся на своєму місці, або зійдеш з арени.
- Але бували й там техногенні аварії.
- Так, 1908 року в Бориславі сталася жахлива екологічна катастрофа. На свердловині «Ойл-Сіті» відбувся потужний викид нафти. Нафта почала стікати в потоки, річки, зокрема в річку Стрий, потім – Дністер, потекла аж до Чорного моря. Зі свердловини вилилося більше тисячі тонн нафти і вирвалося близько мільйона кубометрів газу на добу. Почалася гроза з блискавкою, нафта й газ запалали. Полум’я сягало висоти ста метрів. Наслідки катастрофи ще довго довелося нейтралізовувати. Добре, що за певний час масиви породи обвалилися й викиди фактично самоліквідувалися.
- Яку роль відігравав Борислав у загальному газо- і нафтовидобутку СРСР?
- Доречніше говорити не про сам Борислав, а про ціле Прикарпаття. Нафту видобували у Надвірній, Долині, Бориславі, газ – у Дашаві, Рудках, Комарному, Свидниці. У 1967 році в регіоні видобували 4 млн тонн нафти за рік. Нині тут видобувають близько 400 тисяч тонн.
- У чому причина такого падіння видобутку?
- Є дві причини. Перша полягає втому, що вичерпуються нафтові родовища. Друга: починаючи з 1970-х років, тут було припинено фінансування геологорозвідувальних робіт, оскільки з’явилися величезні ресурси Західного Сибіру, з’явився газ у Середній Азії і на півночі СРСР. Тому сюди перестали вкладати кошти, а всі решта проблем стали похідними.
- То відтоді й почався занепад Борислава?
- Приблизно так. Треба пам’ятати, що Борислав став другим в історії місцем, де почалося масове використання ресурсів нафти. Ще 150 років тому, 1865 року, у Бориславі було п’ять тисяч копанок, тобто колодязів, з яких видобували нафту. За кілька років їх кількість зросла до 20 тисяч.
- А які обсяги нафти видобували тоді у Бориславі?
- Близько двох мільйонів тонн на рік, це був пік нафтовидобування в Бориславі.
- Нині Борислав перебуває в дуже скрутних соціальних і екологічних умовах. Що треба зробити, щоб виправити ситуацію?
- Загалом проблема всіх гірничих районів полягає у тому, що там спершу відкривають корисні копалини, розробляють їх, починається масове видобування, потім надходить спад, і ці міста стають безперспективними.
- Але, приміром, у Бориславі, окрім нафтовидобувного комплексу, були й інші підприємства.
- Так, було близько десятка інших заводів, там був величезний науково-виробничий комплекс, котрий працював на оборонну промисловість. Тепер це все пропало.
- Тобто на Борислав уже немає жодної надії, місто поступово вимиратиме?
- Я часто спілкуюся з нафтовиками Борислава. Вони мені розповідають про те, що місто загазоване, що треба, наприклад, негайно пересилять середню школу, лікарню, бо вони розташовані в небезпечних місцях. Розбиті вщент дороги, вулиці в Бориславі, стіни облуплені, люди виїжджають з міста світ за очі. Я своїх бориславців запитав: «Якщо відновити 50 криниць-копанок, то чи можна з кожної з них видобувати по 20 відер нафти щодня?». Вони засміялися, відповіли: «Звичайно можна». Тепер порахуймо: 20 відер на 50 копанок – загалом виходить 10 тонн нафти на добу. За рік – 3,5 тисяч. За сучасними цінами на нафту це понад 40 мільйонів гривень. А тим часом мерія Борислава просить у «Укрнафти» лише 28 мільйонів гривень на вирішення нагальних проблем міста.
- А що взагалі зроблено в галузі газо- і нафтовидобування у часи незалежної України?
- Абсолютно нічого. Крім занепаду, крім розвалу там нічого не відбувається. Колись наші бурові бригади бурили свердловини, наприклад на Свидницькому газовому родовищі, глибиною до тисячі метрів за 8-12 діб. Зараз на цю роботу витрачають по три місяці. Бурове обладнання, яке нині використовують наші спеціалісти, не йде у жодне порівняння з тим, що використовують їхні американські чи європейські колеги. У нас досі використовують російські бурові верстати підприємства «Барикада» або «Уралмаш». Вони є надмірно енергетично витратні, і мають гірші можливості виконання робіт, і швидкість спуску труб тощо. Всі ці верстати варті нині лише того, щоб їх розібрати й здати на металобрухт. Але на краще обладнання немає грошей чи бажання. На сучасних американських бурильник перебуває на відстані 20 метрів від бурової, може бути навіть при краватці. Він всіма процесами керує за допомогою програмного продукту. А наші бурильники працюють і далі, як 50 років тому.
- А чи підраховували Ви для себе, наскільки можна було б підняти нафтовидобуток у Прикарпатті, якби на це надавалися відповідні кошти й було придбане необхідне обладнання?
- Звісно. Якщо ж усе це поставити на сучасну технічну основу, то лише в районі Борислава без проблем можна видобувати удвічі більше нафти. Використовуючи колтюбингову технологія, яка передбачає застосування гнучких труб, які можна, мов линву, спускати в свердловину на глибину 4-5 тисяч метрів, можна легко бурити горизонтальні відгалуження зі старих свердловин. Американці й канадці зараз колтюбинговими установками користуються значно частіше, ніж буровими верстатами. Свого часу читав, як канадські бурильники за допомогою технології колтюбингу зробили з однієї свердловини 96 горизонтальних відгалужень. Якщо такого типу свердловина, зроблена класичним вертикальним бурінням, дає 4-5 тонн на добу, то в канадців ця свердловина давала вже 60-70 тонн на добу.
- Щось я не особливо чую від наших прикарпатських нафтовиків вимоги щодо надання забезпечення їх новими технологіями, зокрема колтюбинговими установками.
- У Москві працює професор Микола Михайлов, ми з ним підтримуємо добрі взаємини, він раніше часто приїздив до мене. Михайлов – чудовий експериментатор, він досліджував приплив нафти в умовах різної проникності порід і встановив, що за наявності багатошарової породи при експлуатації «працюють» лише ті прошарки, проникна здатність яких може бути меншою від максимальної лише у три-чотири рази. Все, що має нижчу проникність, ніколи не вводиться в розробку. Я розглянув цю проблему, вивчаючи карпатські міні літні породи. 2002 року я опублікував свої дослідження і зробив доповідь на конференції Української нафтогазової академії. Я сподівався, що моєю доповіддю зацікавляться нафтовики. У перерві до мене справді підійшли тодішні головний інженер і головний геолог Долинського Нафтогазовидобувного управління і попросили: «Романе залиш нас у спокої, нам і так добре».
- Що за дивне прохання?
- Я їх цілком розумію, якщо переходити до проекту освоєння нових прошарків, то невідомо, чи буде там достатньо нафти. А це ж треба вкласти гроші, роботу, техніку. А нині людина отримує зарплати й премії від планового показника. Технології розробки нових шарів підвищують ризик невиконання плану, а це означатиме для нафтовика відсутність премій. Я потім намагався порушити цю проблему на рівні «Укрнафти», але все начальство відмахувалося від мене, кажучи: «Нас це не цікавить». Тож ці карпатські породи чекають свого нового розробника, який би взявся за так звані низькопроникні горизонти. Бо, наприклад, у тій же Долині видобуто лише 16 відсотків запасів нафти, 84 ще залягають у пластах, але для їхнього видобутку потрібні нові технології. А для цього треба допустити до нафтовидобутку приватний капітал.
- Тобто держава мала б видавати більше ліцензій на нафто- й газовидобування?
- Не тільки держава. Справа в тому, що, крім «Укрнафти», у нас багато ліцензій захопили такі ділки, яких я умовно називаю «шуфричі». Перебуваючи при владі, вони за копійки фактично привласнили собі право на розвідку й розробку родовищ. А насправді вони і не приступали до роботи, вони лишень чекають слушного моменту, щоб перепродати свої права. Окрім того, має бути справедливий розподіл прибутків від експлуатації родовищ. Бо жоден бізнесмен не вкладатиме грошей у справу, якщо держава майже всі прибутки забиратиме.
- Я знаю, що Вам доводилося бувати в Бразилії й спілкуватися там з Вашими колегами. Яким чином там вдалося підняти нафтовидобувну галузь? І наскільки може бути цікавим бразильський досвід для України?
- Під час поїздки до Бразилії 2002 року, куди мене відрядив «Чорноморнафтогаз», я наочно побачив, як країна, котра не мала власних коштів, зуміла за 25 років підняти видобуток нафти з морського шельфу з нуля до 120 мільйонів тонн на рік. Бразильський досвід надзвичайно цікавий для нас. Тамтешнім урядовцям стало розуму дозволити транснаціональній компанії Schlumberger провести на шельфі Атлантичного океану масштабні геофізичні роботи. Уряд дозволив компанії продавати окремі ділянки шельфу, але покупець був зобов’язаний упродовж двох років розпочати там відповідні роботи. Якщо ця умова не виконувалася, то ділянку конфісковували, а гроші залишалися державі. Також перед розробниками шельфу було поставлено умову, що все потрібне обладнання мало виготовлятися в Бразилії. І третя вимога: всі спеціалісти і працівники мають бути бразильцями. Таким чином бразильська держава, по-перше, отримує великі податки. По-друге, видобута нафта й газ передусім забезпечували бразильські потреби. По-третє, вимога про залучення виключно бразильських фахівців, своєю чергою, посприяла розвитку бразильських університетів.
- Ви намагалися якось змусити українське керівництво скористатися бразильським досвідом?
- Так, я ще 2002 року написав розлогий звіт для президента Леоніда Кучми. Його це зацікавило, він довго збирався, але таки полетів до Бразилії. Утім візит його тривав лише один день. Саме тоді спалахнув конфлікт навколо Тузли. Вже за президента Ющенка я розробив і обґрунтував усі етапи української стратегії опрацювання чорноморського шельфу. Відіслав свої пропозиції у Міністерство палива й енергетики. Згодом мені прийшла відповідь від заступника міністра Бурзу Алієва, що, мовляв, усе добре, ми це врахуємо, ми це плануємо, над цим ми подумаємо… І на цьому – кінець. Вже пізніше я дізнався, що Алієв був керівником автозаправної станції в Чернігові, потім якимось чином потрапив у команду Ющенка, котрий його й протягнув у заступники міністра (деякі ЗМІ повідомляли, що призначення Бурзу Алієва перед Ющенком протегував президент Азербайджану Ільхам Алієв і що вони є далекими родичами, – ZAXID.NET). Тобто цей заступник міністра був абсолютно не на своєму місці, він не знав, що робиться, не цікавився.
- Чи нині ситуація змінилася?
- Навряд чи. Я свої міркування щодо Прикарпаття відіслав знайомим експертам, котрі працюють радниками у високих кабінетах. Але досі ніхто не організував якогось обговорення, де б зібралися експерти й обмінялися думками, мовляв: що це Яремійчук нам крутить голову, дайте висновок, чи це можливо. Але наразі нічого такого не відбувається, це нікому не цікаве.
- От Ви згадали про Чорне море. А скільки загалом Україна втратила у нафто- і газовидобуванні з окупацією Криму?
- Більше втратила в газовидобуванні. Нафтовидобування втратили близько 60 тисяч тонн нафти на рік зі Семенівського родовища на Керченському півострові. Хоча нафта там була особлива, з неї виготовляли мастила для ракет і літаків. А от щодо газу, то варто знати, що 2013 року з Штормового і Одеського родовищ видобули 1,67 млрд кубометрів газу. Поруч було підготовлене до експлуатації родовище Безіменне, запаси якого оцінювали приблизно в 10 мільярдів кубометрів. 2014 року з цих родовищ планували видобути 2,4 млрд кубометрів газу, а цього року – три мільярди.
А загалом Чорне море – це величезний ресурс нафти й газу. В Україні була державна програма його освоєння, прийнята ще в 90-ті роки. Її розробляв покійний уже відомий геолог, колишній міністр Петро Шпак. Я боюся помилитися у точних цифрах, але можу Вас запевнити, що нафти й газу там було стільки, що можна було б забезпечити потреби України на десятки років. Але, на жаль, на цю програму фінансували від сили на 10 відсотків.
Я був учасником перемовин 2003 року, коли до Криму приїздив президент нафтової компанії Hunt Oil з сімома віце-президентами. Його приймав тодішній голова правління «Чорноморнафтогаз» Ігор Франчук. Hunt Oil просила надати в користування ділянку площею 200 квадратних кілометрів для буріння свердловин на дні Чорного моря. Компанія готова була вкласти 300 млн доларів, бо була переконана, що свердловини дадуть достатню кількість нафти для промислового видобутку. Але проведений у Києві тендер, у якому виграла скандально відома компанія «Венко», яка не мала ні коштів, ні досвіду, ні обладнання, ні персоналу, а засновниками там були записані якісь студентки. До речі, український уряд так досі й не розірвав договір з «Венко».
- До речі, були ще так звані «вишки Бойка», котрими так нахабно заволоділи росіяни.
- Так, ці вишки і все обладнання – 29 кораблів, які їх обслуговували – купували за гроші з бюджету України, тому Росія, навіть якщо винести за дужки анексію, не має права їх привласнювати. Я минулого року звертався вже до президента Петра Порошенка, виклав свої міркування, що, по-перше, якщо вже росіяни нахабно експлуатують Голіцинське та Одеське родовища, то мали б принаймні платити Україні за той мільярд з гаком кубів газу. По-друге, треба ставити питання про те, щоб Росія повернула нам обладнання. Україна мала б уже давно щодо цієї ситуації подавати в міжнародний арбітраж, не чекати, поки Крим повернеться. Це питання, яке легко вирішиться на нашу користь. Але в уряді нічого не роблять. Або цим людям байдуже, або вони мають якісь свої мотивації.