Влада бадьоро рапортує, що «переконливу перемогу на місцевих виборах здобули проукраїнські політичні сили». Приємно, заспокоює. Але чи правильно аналізувати результати волевиявлення лише на основі того, які прапорці стоятимуть на столах в обранців у місцевих радах. Адже той факт, що самостійні проекти екс-регіоналів не подолали 5-відсоткового бар’єру, це лише частина правди. Іншою частиною є те, що так звані проукраїнські демократи є не такими вже і демократами, а їхня проукраїнськість – це навіть не данина моді, а похідна від економічної доцільності.
Диявол, як відомо, ховається в деталях. А нова виборча система, зліплена під кураторством Андрія Портнова за лекалами виборів в міську думу Санкт-Петербурга, – це справді диво. Там диявол попрацював на совість, дуже практична система. Головне її достоїнство – можна не хвилюватися за міцність владної вертикалі.
По-перше, це доволі точне соціологічне дослідження. Тепер можна сміливо констатувати той факт, що суспільство хотіло б рухатися до європейських стандартів більше, ніж воно хотіло б рухатися 5 років тому. Саме «хотіло б», а не «хоче», бо явка в районі 50% для країни у стані війни і після Революції Гідності – це, м’яко кажучи, сумно. Відповідно, політичне керівництво держави знає, яка риторика потрібна саме зараз.
По-друге, можна всім «іноземним партнерам» розповідати про вірність ідеалам демократії. Бо з висоти посольської дзвіниці міжпартійна конкуренція є. І агітація є, і реклама, і виборчі комісії, і спостерігачі, і весь супутній антураж.
По-третє, можна залучити до розкрутки партійного бренду масу народу, який, повіривши у чесність та відкритість нової системи, не шкодуючи сил і грошей бігтиме в напрямку «соціального ліфта». Бо ж за старою системою все було просто: є рейтинг, є «прохідні місця», є шанси поборотися на «мажоритарці». Розказати людині казку про шанси стати депутатом з 20-го місця у списку при 7% рейтингу було непросто. Зараз, коли треба було набрати трохи більше, ніж давав партійний бренд, з’явилася непогана ілюзія і готові за неї платити.
По-четверте (і це головне) – для того, щоб зробити потрібні результати, вже не потрібно масово фальсифікувати і скандалити. Бо ж, по суті, важливо, хто став депутатом, а не яка його партійна приналежність. І тут починається найцікавіше. Існуючі правила дозволяють робити депутатами потрібних осіб без зайвого галасу, за менші гроші і майже неважливо, від якої партії.
На цих виборах ніхто не ставив собі завдання «перемогти на окрузі», бо така перемога не гарантує мандата у разі неподолання партією 5-відсоткового бар’єру. Тому для початку варто влитися у правильний колектив. Далі, щоб стати депутатом, треба взяти більше голосів, аніж партійні «побратими». Все решта – справа техніки.
Місто Львів поділили на 64 округи, а це означає, що на кожен округ припадає в середньому 1,56% голосів виборців. Для того, щоб «перемогти» своїх товаришів по партії, треба добрати приблизно 10-15% відсотків голосів в окрузі до тої кількості, яка набирається завдяки партійному рейтингу. Тобто 0,15-0,23% в масштабах міста. Смішна цифра, за яку не ламатимуть списів партійні опоненти.
Для початку варто забезпечити «правильне» представництво у дільничних комісіях. Оскільки охочих працювати за смішні гроші небагато, провести потрібні заміни і наповнити комісію своїми (вже матеріально зацікавленими) людьми – нескладно. У крайньому разі можна купити байдуже ставлення осіб, не залучених до справжньої «роботи». Таким чином можна підготувати такі протоколи з результатами «волевиявлення», які потрібно. Знову ж таки, якщо для проходження у міську раду потрібно просто обігнати конкурента по партії, можна запустити «виборчі каруселі», але їхній масштаб є незрівнянно меншим, аніж на «мажоритарці» – 300-400 куплених голосів є непоганою підставою для отримання мандату. І для закріплення результату – не варто здавати протоколи дільничної комісії у територіальну одразу після їх заповнення. Краще проаналізувати, як ідуть справи на інших округах, бо може виявитися, що протоколи треба переписати. Але й це не проблема, бо територіальна комісія може відправити проколи на уточнення. Нормальні – для того, щоб виграти час, «правильні» – щоб намалювати потрібні цифри.
Ясно, що при смішному рейтингу пропхати в раду всіх охочих і перевірених все одно не вдасться, вони просто не розчиняться в одному списку. Для цього й існують партії-сателіти. І своїх людей можна прилаштувати, і виборчі комісії простіше наповнити.
Давно відомо, і останні вибори до Верховної Ради в Чернігові це підтвердили (переміг ставленик Порошенка, племінник Анатолія Матвієнка, керівник ДУСі і просто талановитий юнак Сергій Березенко), що подібні речі можна робити лише за наявності двох козирів: правоохоронних органів та ручної територіальної виборчої комісії. Як то кажуть, здогадайтеся з першого разу.
Хтось цікавився пів року тому персональним складом обласної чи міської виборчої комісії? Ці люди працювали за часів Януковича? Може, зазнали якихось репресій? Чи просто перейшли до нових господарів зі старим набором функцій? Орден Охендовському (як і сам факт перебування цього товариша на волі) – це, звичайно, ганебно. Але ж на місцях хтось мав йому допомагати!
Інше питання – чому у Львові відбувається 2-й тур виборів мера? Навіть не так: чому так довго рахували результати виборів міського голови? Обласну раду порахували, а потім хтось захворів? Про результати виборів до Львівської міської ради – це взагалі окрема пісня. Якщо раптом виявиться, що бюлетені треба перерахувати, як це вдасться зробити після того, як їх перевезли в сарай без світла й опалення?
Якщо хтось ще думав, що система змінилася, зараз саме час прийти до тями. Але головним висновком є не те, що система процвітає. І годує електорат казками про те, які «політичні сили» (без імен і прізвищ) в яких регіонах кого перемогли. Реально боротися з цією системою може лише інша система, конкурентоспроможна, впливаючи на медіа і володіючи мережею прихильників. Пора нарешті зрозуміти, що один в полі не воїн, а в пошуках ідеалу можна згаяти і ті можливості, які наразі залишилися.