Дата 12 лютого може увійти у список знаменних дат новітньої України як День укладення мирного договору. Після 17 годин перемовин у Мінську лідерам України, Росії, Франції й Німеччини вдалося домовитися про припинення бойових дій у Східній Україні.
Освіжімо собі в пам’яті найважливіші з останніх подій, котрі відчутно вплинули на результати перемовин у Мінську.
Передісторія
Отже, на початок 2015 року на донбаському фронті – майже без змін. Зберігається відносна стабільність. Експерти восени пророкували, що українським воякам головне втриматися до зими. А там – сніги, морози, навряд чи російські терористи підуть у наступ. Максимум, що може статися, – це артилерійські дуелі.
Це відносне затишшя заспокійливо діяло й на західних політиків. У європейських столицях почали щораз гучніше говорити про можливість як не скасування, то пом’якшення санкцій проти Росії. А тут ще й теракт у Парижі – трагедія в редакції Charlie Hebdo, яка західним європейцям цілковито заступила в рази серйозніше кровопролиття на Сході України.
Тим часом на Донбас невпинним потоком йшла бронетехніка з Росії, вибухонебезпечні «путінські конвої», зростала чисельність російського військового контингенту. На окупованих територіях російські військові фахівці створювали ешелоновану систему ППО. Все це бачили і в Києві, і в Брюсселі, й у Вашингтоні; навіть намагалися зреагувати, але занадто мляво. Існувала таки надія, що до весни нічого страшного не станеться.
Але сталося. Спершу відновилися бої на Донбаському летовищі, та такі потужні, що бетонні мури терміналу не витримали, завалилися. Славетним кіборгам довелося відступити на нову лінію оборони.
Захід це не особливо вразило: à la guerre comme à la guerre. Далі була Волноваха. І не просто Волноваха, Je Suis Volnovakha. Це вже Європу змусило насторожитися, адже загинули мирні люди. Що більше: те, що їх убили «Гради» бойовиків, вже ні у кого не викликало сумнівів; як і те, що ці «Гради» прийшли саме з Росії і нізвідки інакше.
Захід зробив перше попередження Москві, сподіваючись, що та схаменеться і принаймні дасть команду підконтрольним терористам бути обережнішими з мирними мешканцями. Далі був обстріл Маріуполя, було ще більше жертв серед мирного населення. Спровокувало це лише ще одне попередження від Заходу – здавалося б останнє, бо куди вже далі. Але ж ні, потім були обстріли житлових кварталів у Дебальцевому й наприкінці – смертельні «смерчі» на мирних мешканців Краматорська…
Дипломатія
Що тим часом відбувається на міжнародному дипломатичному фронті? Коли український президент Петро Порошенко, виступаючи 21 січня на Світовому економічному форумі у Давосі, презентував високій міжнародній публіці прошитий осколками уламок автобуса з Волновахи, то всі цокали язиками й казали: «Ай-ай-ай». А потім всі так само дружно заявляли, що це не підстава озброювати Україну, що концентрація зброї в Донбасі й так велика, що воєнного вирішення конфлікту не існує, що не всі дипломатичні інструменти використано.
Словом, отримати західну високоточну зброю виглядало тоді справою безнадійною для Києва. Проте за два тижні, коли шановне товариство зібралося вже у Мюнхені на Міжнародній конференції з безпеки, настрої нівроку змінилися. І далі більшість європейських лідерів відстоювала думку, що конфлікт у Східній Україні можна вирішити лише за круглим столом. Проте щораз більшим ставав гурток тих європейських політиків, котрі дотримувалися думки, що «добрим словом і пістолетом можна досягнути значно більшого, ніж просто добрим словом».
«Так, постачання зброї супроводжується певним ризиком, що це загострить конфлікт, однак нічого не робити, заплющувати очі на ситуацію в Україні – це ще більший ризик. Апетит розпалюється під час їжі. Хто може стати наступним після України?», – запитував голова Мюнхенської конференції з безпеки Вольфґанґ Ішинґер, котрий несподівано став одним з активних прихильників озброєння української армії. Коментуючи слова німецького міністра оборони Урсули фон дер Ляєн, що, мовляв, постачання зброї призведе до роздмухування пожежі війни, Ішинґер заявив, що таким роздмухуванням є, власне, постачання зброї через російсько-український кордон. «Ми надаємо підтримку Україні, виділяючи мільярди. Чому ми не можемо допомогти запобігти руйнуванню її території? Нам потрібна військова рівновага, аби взагалі уможливити перемовини. У цих умовах постачання зброї Україні має свій сенс», – пояснив свою позицію Вольфґанґ Ішинґер.
Єдність пацифістських кіл на Заході поступово почала сипатися. За океаном свою місію реалізовували сенатори-республіканці на чолі з Маккейном.
Конгрес США розробив законопроект про зброю для України, який передбачав надання Україні військової допомоги для збереження «її суверенної території від іноземного агресора» у вигляді екіпіровки, оснащення, озброєння, а також підготовки українських військовиків. Загальний обсяг допомоги – один мільярд доларів, термін освоєння – до 30 вересня 2017 року.
Причому щодо ухвалення цього законопроекту було вироблено консенсус між Республіканською і Демократичною партіями США. Президентові Баракові Обамі було б дуже складно заветувати цей закон. Зрештою, він і сам вже подумував про зміну своєї позиції у цьому питанні. Адже на прес-конференції після зустрічі у Вашингтоні з німецьким канцлером Анґелою Меркель він заявив: «Якщо дипломатично конфлікт не буде вирішено, то ми розглядатимемо інші шляхи. І я попросив своїх експертів розглянути можливі шляхи надання Україні захисної зброї, але рішення ще не ухвалене». Зрештою, візаві Обами теж почала хоч і надзвичайно обережно, але все ж висловлюватися про можливість підкріплення дипломатичних аргументів військовими.
Святий Джавелін
Ймовірність того, що українська армія отримає омріяні американські «Джавеліни», зростала з кожною годиною. Чому ж система FGM-148 Javelin (дротик – анг.) така потрібна Україні і чому її так боїться Путін?
Зазирнімо у довідник, де описано тактико-технічні характеристики системи. Отже, FGM-148 Javelin – це переносний протитанковий ракетний комплекс (ПТРК), призначений для ураження бронетехніки, захищених об'єктів на землі, а також об'єктів у повітрі, що переміщуються з відносно невисокою швидкістю та висотою (гелікоптери, дрони).
Javelin розробляла у США ще в 1980-х роках компанія Javelin Joint Venture. 1996 року Пентагон прийняв систему на озброєння. Зрозуміло, що за майже двадцять років зброя модернізувалася й вдосконалювалася.
Швидкість ракети – понад тисяча кілометрів за годину. Дальність ураження – понад два кілометри. Навчитися стріляти з «Джавеліну» можна за дуже короткий термін. Все просто: вказав ракеті ціль, натиснув кнопку – і за мить ціль знищено.
Актуальна ціна комплексу – близько 200 тисяч доларів, а самої «розумної ракети» – близько $80 тисяч.
Свою ефективність зброя продемонструвала під час війни в Іраку 2003 року. В історію військової стратегії увійшла відома битва поблизу Мосула, де американська розвідувальна група напоролася на іракську бронегрупу з 19-ма сучасними танками. Але в американців був «Джавелін», з яким вони легко розбили іракську танкову колону. Отже, Росії і сепаратистам є чого боятися.
Диво у Мінську
Проте, звісно, ще більше Москва боялася посилення економічних санкцій. Наступного дня після перемовин у Мінську було заплановано засідання Ради ЄУ на рівні міністрів закордонних справ, які й мали визначити наступні штрафні заходи щодо Росії. Поговорювали навіть про можливість відімкнення Росії від системи міжнародних платежів SWIFT. А це, фактично, паралізувало б російську банківську систему, зробило б її нездатною здійснювати трансферти за кордон. Економіка Росії завалилася б упродовж місяця.
Тож на перемовинах у Мінську Володимир Путін поруч із Петром Порошенком, Анґелою Меркель, Франсуа Олландом і навіть Олександром Лукашенком виглядав як ведмідь, загнаний у кут мисливцями з рожнами. Спробуєш перти вперед – лише глибше наштрикнешся.
З іншого боку, більшість експертів напередодні саміту в «нормандському форматі» висловлювалися песимістично. Бо й справді: для того, щоб встановити сякий-такий мир у Донбасі, Кремль має відкликати звідти своїх військовиків й вивести техніку. Для того, щоб цей намір Путіна зафіксувати на папері, він має принаймні визнати те, що упродовж минулого року заперечував: наявність російських військ на суверенній українській території.
Бракує фантазії уявити бенефіс російського лідера, котрий заявляє: «Так, я брехав, війська там були, каюся, готовий вивести, забрати всю військову техніку й більше їх туди не вводити». Чи справді так було, чи вдалося якось хитромудро згладити цей момент – ми не скоро дізнаємося.
І все ж угоди було досягнуто. Як пожартував один дотепник у Фейсбуці, святий Джавелін сотворив диво.
Було затверджено цілий комплекс заходів забезпечення миру в Донбасі, які передбачають і виведення всіх іноземних військ з території України, і моніторинг за демілітаризацією зон розмежування, і вибори в районах, контрольованих сепаратистами, і конституційну реформу, і навіть повернення українських прикордонників на ті ділянки кордону, які зараз контролюють терористи.
У соціальних мережах вже потоком ллються коментарі про зраду. Причому українські користувачі звинувачують у зраді Порошенка, російські – Путіна.
Західні аналітики резонно стверджують, що угода надзвичайно крихка і складна для реалізації. Доречно тут згадати й відомі слова першого німецького канцлера Отто фон Бісмарка про те, що угода з Росією не вартує паперу, на якому вона підписана. З іншого боку, не варто забувати афоризм, що поганий мир справді кращий за добру війну.
Мінська угода передбачає звільнення всіх заручників і в’язнів – не лише тих, що перебувають у полоні в так званих «ДНР» і «ЛНР», а й навіть тих, котрі опинилися в російських тюрмах. Тобто з’являється реальна надія на звільнення, зокрема, Надії Савченко.
А Росія вже почала отримувати свої бонуси з Мінська. Трохи піднявся рубль, покращилися котування на Московській біржі. Рада ЄУ на рівні міністрів закордонних справ вирішила не розглядати питання про посилення антиросійських санкцій, про що вже встигла заявити висока представниця ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики Федеріка Моґеріні. Російські військові вже тішаться, що зможуть незабаром отримати від французів гелікоптероносець Mistral. А російська армія про «Джавеліни» може забути.
Виникає логічне запитання: а чи не для цього й була проведена в Мінську хитра операція. Путін домігся своїх бонусів, далі можна клеїти дурня і сподіватися, що Захід більше не зважиться на санкції.
Окрім того, сама Мінська угода дає можливість Кремлю заморозити конфлікт і завжди в разі необхідності його активізувати, впливаючи таким чином на рішення Києва. Та всі ці питання мають гіпотетичний характер, кожна потенційна небезпека, закладена в угоді, набуватиме чи втрачатиме свою гостроту залежно від сили чи слабкості позицій Києва й Москви.