Дизель-шоу Дональда Трампа

В американського президента Дональда Трампа настав черговий період путінофілії. За час своєї другої каденції господар Білого дому провів 16 телефонних розмов із Владіміром Путіним. Жодна з них не зупинила війну Росії проти України й не додала президентові США слави сильного лідера світового масштабу. Але спілкування з російським диктатором справляє дивний магнетичний вплив на свідомість Трампа. Американський лідер втрачає відчуття реальності і починає з подвійною енергією тиснути на Україну, вимагаючи пристати на вимоги Кремля. Цього разу подібний спектакль має виражений дизельний шлейф.

Тиск адміністрації Дональда Трампа на Україну з вимогою припинити удари по російським нафтопереробним заводам паралельно з домовленістю щодо постачання російського дизелю на американський ринок виглядає доволі огидно. І це при тому, що США самі ж у 2022 році законодавчо заборонили імпорт російських енергоносіїв, щоб не фінансувати війну Кремля проти України. Не менш дивно чути від Трампа звинувачення Києва у високих цінах на пальне. Мовляв, це українські удари по нафтопереробній галузі РФ спровокували масштабне зростання цін на енергоносії у світі. Хоча навіть далекі від економіки люди здатні провести аналогію між початком американо-ізраїльської війни проти Ірану, подальшою блокадою Ормузької протоки і стрибком цін на нафту.

У лютому 2026 року ціна нафти марки Brent становила 65–70 доларів за барель. А зараз перевищує 100 доларів. Перед військовою операцією проти Ірану, яка розпочалася, але так і не була доведена до кінця, один галон бензину в США вартував 2,9 долара. Тепер він коштує понад 4,3 долара. Дизель подорожчав ще відчутніше – на 70%. Україна почала завдавати ударів по російським НПЗ ще в жовтні 2023 року. І поступово нарощувала їх інтенсивність. Проте до 28 лютого 2026 року світові ціни на нафту залишалися стабільними. І навіть демонстрували тенденцію до падіння, оскільки російську частку на світовому ринку енергоносіїв швидко поглинули інші гравці. Але Трамп не може визнати, що помилився, коли погодився взяти участь у військовій авантюрі проти Тегерану без аналізу всіх можливих варіантів розвитку подій. Йому простіше призначити винним когось іншого.

Заради справедливості варто нагадати: Вашингтон не вперше вдається до тактики тиску на Україну, так чи інакше підігруючи російським інтересам. За президентства Джо Байдена з Білого дому не раз переконливо просили Київ не атакувати російську нафтову інфраструктуру. У квітні 2024 року тодішній міністр оборони США Ллойд Остін попереджав, що атаки України на російські нафтопереробні заводи можуть вплинути на світові енергетичні ринки, і закликав нас зосередитися на військових цілях. Та й як не згадати спільний російсько-американський пресинг України в 1990-х роках з вимогою позбутися ядерної зброї. Джордж Буш-старший і Білл Клінтон чомусь вірили, що атомна зброя під контролем Росії гарантує світу мир і стабільність. А ось ядерний статус Києва становить екзистенційну загрозу для всієї цивілізації.

Однак поведінка Дональда Трампа все ж відрізняється від попередників. Адміністрація Джо Байдена тиснула на Україну переважно непублічно, але дотримувалася дипломатичного тону в офіційному спілкуванні. Від Києва вимагалося, щоб ЗСУ воювали «в дозволених межах» – не провокуючи розширення війни за межі України й не дестабілізуючи світові енергетичні ринки. Проте за попереднього президента Вашингтон хоча б не соромився називати Росію агресором і не проводив регулярні сеанси телефонної дипломатії з Путіним. Засуджував російські удари по цивільній інфраструктурі і висловлював співчуття жертвам агресії. Трамп відкинув такий підхід, налагодив телефонну комунікацію з кремлівським диктатором і регулярно намагається змусити Україну до миру, переважно на умовах Кремля. Та ще й супроводжує це специфічною риторикою, яка винагороджує агресора.

Головна мета «дизель-шоу Трампа» – збити ціни на пальне в США і в такий спосіб дещо покращити результати проміжних виборів у Конгрес на початку листопада. Але цей розрахунок навряд чи справдиться. Обсяги російського дизелю, які мають потрапити на американський ринок, надто мізерні. Вони не здатні суттєво вплинути на ціни. США щодня споживають приблизно 500 тисяч тонн дизелю. Російські поставки в 300 тисяч здатні покрити лише половину цього обсягу. Світове споживання дизелю становить до 4 млн тонн на добу. Обіцяні кількасот тонн на місяць від РФ – це практично ніщо. Та й доставка дизелю танкерами з Росії до Америки займає тривалий час і нівелює економічний ефект. Під питанням залишається здатність Путіна експортувати такі обсяги пального через пошкодження нафтопереробних потужностей.

Звісно, можна припустити, що у Трампа розглядають дизельні домовленості як пролог до ширшого співробітництва з РФ. Зокрема через купівлю акцій російських енергетичних компаній. Найближче бізнес-оточення американського президента ніколи не приховувало бажання заробляти на експорті російської нафти і газу. Але реалізувати подібні проєкти буде складно. Не всі республіканці і навіть члени MAGA-крила підтримують відновлення економічних зв’язків із сучасною Росією. Та й дизельні домовленості суперечать американському законодавству. Тож після виборів до Конгресу 3 листопада, на яких віщують перемогу демократів, дискусії щодо закупівлі російських енергоносіїв можуть спалахнути з новою силою.

Трампівську прихильність до Росії і Путіна важко пояснити з погляду раціональності і здорового глузду. Навіть якщо відкинути з міжнародної політики такі поняття, як справедливість, співчуття до жертви нападу і відповідальність агресора, лишається ще холодний прагматизм і стратегічне бачення. Можливо, Трампу здається, що Путін – його друг. Але насправді російський президент створює для свого американського колеги одні проблеми. Путін неодноразово ставив Трампа в незручне становище. Господар Кремля відверто ігнорував його прохання про припинення війни і вішав локшину на вуха. Змушував виправдовуватися, вигадувати фантастичні пояснення і червоніти. Допомагав ворогам Америки й ображав її друзів.

Російський президент серйозно доклався до псування репутації Дональда Трампа у світі та падіння його рейтингу. Можливо, Трамп дійсно вірить у те, що чергова телефонна розмова з лідером держави-агресора підтверджує його впливовість і могутність. Насправді ж усе відбувається навпаки. Трамп з власної ініціативи дозволив Путіну перетворити себе на слабкого лідера, який не може привести до тями ворогів Америки, ведеться на примітивні маніпуляції, йде на поступки й порушує правила ведення переговорів. Його дизельна угода з Москвою навряд чи врятує республіканців від поразки на проміжних виборах. Але стане ще одним внеском Путіна в підрив авторитету США і персонально Дональда Трампа.