Довкола розуміння культури побутує низка стереотипів, які уявляють культуру як щось статичне й абстрактне, і таке розуміння домінує серед численних захисників культури, державних чиновників, політиків з різних політичних таборів.
На питання: «Чи потрібна нам культура», кожен відповість, що безперечно так, бо без культури нема народу, бо культура – наша духовна скарбниця, бо це наше багатство, спадщина наших славних предків, бо … Ну, бо без культури неможливо і тому її треба берегти, нікому не дати її скривдити, принизити. Наша культура, звичайно ж, європейська, значить і Україна європейська держава, а ми - європейці.
Але де ж вона, ця культура, це багатство? У бібліотеках, музеях, архівах та в театрах, філармоніях, концертних залах? Так. А чому там відвідувачів менше, ніж в ресторанах, кафе, барах?
Чи може культура у якійсь таємничій скарбниці духу народу, у скрині, яку відривають на свята, щоб вдягнути вишиванки, пригадати коляди, гаївки, народні чи патріотичні пісні? Така собі атрибутивна культура, коли вдають когось, а не пізнають себе, щоб бути собою і відбутися.
Довкола розуміння культури побутує низка стереотипів, які уявляють культуру як щось статичне й абстрактне, і таке розуміння домінує серед численних захисників культури, державних чиновників, політиків з різних політичних таборів. Тому маємо в Україні чи не найбільше серед усіх країн законодавчих актів, які стосуються культури, так що Україна могла б претендувати на рекорд книги Гіннеса, якби була така номінація. А культурної політики нема.
Народ, нація, суспільство, громада і кожна людина є насамперед продуктом культури, її носієм, що виявляє себе у щоденній поведінці, мові, одязі тощо. Культура у кожному з нас, а деякі є ще й активними творцями і споживачами культури.
Але часто національними культурними ознаками прикривають свої прагматичні, егоїстичні інтереси, свою бездарність. Тому частіше бачимо гордість, що переходить у пиху, зухвалість, нетерпимість, ворожість. Чомусь у нас популярніший декалог націоналіста, ніж Франкові повчання. Коли немає ні потреби вмирати за народ, ні загрози життю, чуємо часто про готовність покласти життя за Україну. Але ж інші зараз війни і треба «ум гострить, сталити волю». Щоб жити і працювати чесно для спільноти і для себе, треба інших вмінь і відповідних знань.
Культура – це спосіб спілкування, взаємодія з оточенням. Робота над собою, щоб вдосконалювати себе, ставати кращим, плекати власну гідність і повагу до інакшого, допомогати в цьому іншим і так змінювати на краще стосунки в родині, на роботі, в громаді. А в цьому допомогу шукаємо в літературі, поезії, театрі, кіно, музиці в живих дискусіях з друзями. І так шукаємо відповіді на вічні питання: хто я, звідки я, куди йду що залишу по собі. Культура – це невпинна праця, це процес, що відбувається в міській громаді, це навчання користуватись свободою,відчувати відповідальність за своїх близьких, за місто, за країну. Культура – процес, яким можна управляти, але не авторитарно, бо ніхто не може збагнути цілість цього процесу і нелінійні зв’язки у ньому. Більше слухати, ніж говорити. Як у доброму хорі.
Тільки через культуру стаємо відповідальними львів’янами, громадянами, професіоналами. Спільні культурні цінності і спільна відповідальність за простір, який дає нам життя, який творили наші попередники, цементують громаду. Простір міста, у якому живемо, - це простір культури, це громадський простір з острівками культури, це агора. Що активніше використовується громадський простір міста, активніше творяться різні середовища. Пригадаймо Львів радянський. Глухі стіни, хоч і гарно вдекоровані. Обмежений і контрольований громадський простір. Зараз цей простір розширився, але чи достатньо ефективно використовується, чим наповнюється?
Культура є важливим чинником розвитку міста, модернізації спільноти, ресурсом творення міста як простору культури, спільного буття, що триває від його заснування і триватиме далі. На дуже популярне питання: куди має рухатись Україна? – вважаю: має рухатися до себе. Це значить, що усі ми маємо стати на шлях до себе, вернутись із совка, з блукань у лісах на простори своєї культури як частки європейського культурного різноманіття. Стати європейцями можна через культуру.
P.S. Якось у Відні з австрійськими друзями вирушили двома автами в гості до нашого знайомого в австрійське село. Взяли з собою дві скриньки вина. Та вже дорогою згадали, що забули про квіти для дружини. Зупинилися коло поля гладіолусів. Кілька хлопців кинулися на поле зрізати квіти. Я спостерігав зі здивуванням. Коли нарізали достатньо квітів для гарного букету, підійшли до двометрової тички край поля, на якій був прикріплений цінник і скарбонка, повна паперових єврів. Ледь впхали відповідну суму за квіти. Зауваживши мій здивований погляд, запитали, чи у нас теж щось таке практикується. Я подумав, чи витримає така практика безвізовий режим для українців. Хоч з історії відома доля вандалів, грози римської імперії, які з часом звикли до римського стилю життя і розчинились, залишивши по собі термін «вандалізм» та й ще хіба назву краю, де колись проживали - Андалузія. Бо жили вони за рахунок здобичі і нічого не продукували, не творили, тому й не розвивались.
P.P.S. У своїй книжці «Інший світ. Совєтські записки» польський письменник Ґ. Ґерлінґ-Грудзіньскі докладно описав свої поневіряння по совєтських тюрмах і таборах ГУЛАГУ і стосунки серед в’язнів і між в’язнями та тюремниками. Там ламали культуру і формувались нові стосунки. Це поширювалось і за колючим дротом – у «великій зоні» - СРСРі. Одна з форм – «гнать туфту», що було вигідно всім: і жертвам, і катам. Мені здається, що ми досі не вийшли з того совкового світу, волочимо його за собою, прикриваємось гарними гаслами, засуджуємо табачників, азарових з яниками. «Туфта» тим часом процвітає в освіті і в науці, в політиці і в господарці. Ми її проклинаємо, але нам з нею якось комфортно. Мусимо нарешті позбутись фальші, вилучити з обігу фальшиві цінності. Така спільна праця і є культурою, яка робить з нас гідних особистостей та відповідальних громадян.