З Кремля останнім часом чимраз частіше доносяться сигнали про наміри розпочати перемовини, навіть зупинити збройне протистояння, домовитися, звісно, «із врахуванням реалій на землі». Здавалося б, навіщо це російському керівництву, адже російська армія нібито доволі сильна, навіть сяк-так наступає. Але власне що «нібито» і «сяк-так».
Міжнародні військові аналітики чітко виявляють величезні проблеми в російських збройних силах і з бронетехнікою, і з амуніцією, і з людськими ресурсами. Рекрутинг у Росії йде геть погано, навіть за ті мільйонні виплати, які пропонуються новобранцям. А запустити нову хвилю мобілізації Кремль не поспішає, маючи вкрай негативний досвід попередньої спроби.
Економічні аналітики бачать чіткі ознаки того, що російська економіка працює на своїй межі. Пріоритетність оборонної сфери хоч і призводить, з одного боку, до зростання ВВП, з другого боку, веде до втрати засобів репродуктивності економічного розвитку. Адже вироблена зброя нічого не внесе у створення нових секторів економіки, її призначення – бути втраченою на полі бою, отже, більше не повернутися у промисловий цикл створення продукту.
Експерти прогнозують, що в такому режимі російська господарка ще здатна поборсатися років зо два. Так, доведеться скорочувати певні соціальні програми, але колапсу за вказаний період вдасться уникнути.
Тим часом, скільки часу зможе протриматися українська економіка і армія – точно ніхто не може спрогнозувати, адже все залежить від західної допомоги. Наразі цей аспект виглядає оптимістично, особливо після узгодженого рішення «Великої сімки» про надання Україні чергових 50 мільярдів доларів у рахунок надходжень від заморожених російських активів. Утім, як повернеться справа після ймовірної зміни влади у ключових західних країнах – передбачити важко.
Тому й Україна не гребує мирними ініціативами, і передовсім йдеться про саміт миру, який цими днями розпочнеться у швейцарському місті Люцерні. Ця ініціатива Києва і Берна застрягла кісткою в горлі Росії, тож та й намагалася всіма силами як не зірвати, то хоча б дискредитувати цей захід. І треба визнати, що Кремлю це досить непогано вдається, особливо після того, як до цієї брудної справи він зумів залучити Китай з його можливостями, капіталами і впливами. В результаті зі 160 запрошених на конференцію країн приїхати зголосилася лише половина.
Чому Росія так боялася швейцарського саміту? Бо на ньому може бути вироблений міжнародний консенсус щодо припинення війни. Зрозуміло, що він тримався б на міжнародних договорах і статуті Організації Об’єднаних Націй, що передбачало б збереження територіальної цілісності України як не просто члена ООН, а країни-засновника. Тобто всі вимоги Кремля про «врахування реалій на землі», пішли б, як то кажуть, за російським військовим кораблем.
Хоча взагалі ці «земельні реалії» виглядають доволі дивними з огляду на декларовані Владіміром Путіним цілі «спеціальної військової операції», а саме: денацифікація і демілітаризація. Про захоплення чужих земель і тим більше анексію – не лунало жодного слова. Хоча, якою тепер є мета «СВО» – ніхто не знає, підозрюю, навіть сам російський диктатор. Так, він час від часу повторює, що, мовляв, «цілі СВО ще не виконані», а тому росіянам доведеться й далі воювати. Але які ті цілі – росіяни, навіть ті, яких посилають на вірну смерть, не мають ні найменшого поняття.
Візьмемо на себе сміливість сформулювати ці цілі замість Путіна. Припустимо, що це – повернення під контроль Москви території всього колишнього Радянського Союзу. Очільник Кремля сам свого часу визнав, що вважає розвал СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Тож логічно припустити, що він у міру своїх бажань і можливостей намагається відбудувати те, що розвалили, як він вважає, його кремлівські попередники – Міхаіл Горбачов і Боріс Єльцин (хоча насправді Союз розвалився з об’єктивних політичних і економічних причин – але зараз мова не про це). Цікаво було б дізнатися, що думають із цього приводу союзники Росії з ОДКБ – Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан. Чи готові вони на догоду Путіну поступися своїм суверенітетом? Дуже сумніваюся. Хоча хто б то їх питав.
Але в будь-якому разі виникає чіткий конфлікт історичних парадигм. Якщо Путін намагається відновити СРСР, тобто союз республік, то якої біди він ці республіки розкраює. Раніше це відбулося з Грузією, коли російськими руками в неї відрізали Абхазію й Південну Осетію. Ще раніше в Молдови відібрали Придністров’я. Хоча принаймні в цих випадках не відбувалося анексії Росією окупованих територій. А от у випадку України – відбувається. Ще в березні 2014 року Росія анексувала український Крим і закріпила це у своїй конституції. А у вересні 2022 року в аналогічний спосіб владні інститути Росії (президент, Держдума, Рада федерацій і Конституційний суд) законодавчо зафіксували анексію окупованих частин Луганської, Донецької, Запорізької і Херсонської областей. Причому в законодавчій прив’язці «новонабутих земель» до Росії відбулася колізія в колізії, оскільки ніхто точно не встановив, де проходять «нові кордони». По лінії фронту? А що робити, коли вона пересуватиметься – оперативно змінювати кордони? Чи по адміністративних кордонах областей? А що Росія взагалі має до адміністративних меж в Україні, і що межі областей можуть мати до державних кордонів?
Ну, наберемося ще більшого публіцистичного зухвальства і припустимо, що Путін поставив перед собою тверду мету – завоювати цілу Україну. Знову виникає історично-правова колізія: російське керівництво стверджує, що не визнає не тільки чинну Українську державу, але навіть її попередницю – Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Кремль бештає Лєніна і Сталіна, які дозволили існування цього державного утворення. Тоді логічно припустити, що Путін відновлює не СРСР, а Російську імперію. А в яких межах? По Збруч? Без Галичини, Закарпаття й Буковини? Чи таки апетити тягнуться й туди?
Усі ці запитання звучать досить безглуздо для наших читачів. Але, з іншого боку, як розібратися в підставах і цілях вторгнення. Отакий геополітичний парадокс: Путін розв’язав найкривавішу війну з часу завершення Другої світової, але не годен сформулювати ні причин війни, ні її цілей.
Так, зараз у Росії активно працює ціла ідеологічна пропагандистська галузь, до якої залучені сотні докторів і професорів з різних гуманітарних наук, щоб обґрунтувати цю війну. Але з їхнього актуального доробку стає зрозуміло, що нічого путнього в них не виходить.
От, наприклад, за підказкою відомого російського опозиційного влогера Максіма Каца, я звернув увагу на вірного Кремлю петербурзького професора, доктора історичних наук Владіміра Фортунатова, зокрема, на написану ним монографію під багатообіцяючою назвою «Спеціальна військова операція як вихід з тупика в гуманітарних науках». Нічогенька така заявка, яка натякає, що до 2022 року російська гуманітарна наука перебувала в стані колапсу, з якого її може вивести лише путінська війна. Як вивести – автор до пуття не пояснює, лише стверджує, що «українська нація зазнала переформатування в антиросійському й русофобському дусі, але в ході продуманої денацифікації український народ знайде себе в сучасному світі». Чим українці, навіть, якщо припустити, що вони заядлі русофоби, заважали російським гуманітаріям – у статті пояснень ви не знайдете, як і взагалі жодної посутньої думки щодо обґрунтування «СВО».
Не менш «цікавою» виявилася спільна праця доктора юридичних наук, професора Сєргєя Іншакова і депутата від «Єдиної Росії» Віктора Казакова «СВО як інструмент підвищення рівня антикорупційного потенціалу». Тобто знову ж: до війни в Росії спроби подолати корупцію були безнадійними, тож треба було розв’язати війну, щоб справа зрушила з мертвої точки. Так виходить?
«Практично на наших очах відбувається трансформація громадянського суспільства з аморфного феномену в активного і цілеспрямованого суб’єкта, здатного викривати гострі проблеми корупції й ставити питання про усунення їхніх причин», – пишуть автори. Ну, на що перетворилося громадянське суспільство в Росії за останні десять років – ми добре знаємо. А за останні два владна машина остаточно розчавила всі залишки низової активності. Особливо ж жорстоко влада розправилася з тими, хто саме й боровся з корупцією. Як тут не згадати трагічну долю Олексія Навального. Тому верхом цинізму звучать такі слова у статті: «Щодо тих представників громадянського суспільства, які прагнули покращити наше життя та позбавити країну від корупції В.В. Путін проявляв високу терпимість». Хоча можна сприйняти це як таку собі іронію авторів, що, мовляв, Путін же терпить вибрики різних громадських антикорупціонерів, хоч вони й завдають йому прикрощів.
Наведу так для сміху ще одну працю з цієї ж опери. Її назва – «Причини сучасних надзвичайних ситуацій та потреба проведення СВО». Автори – доцент Сєргєй Калінін і професор Боріс Фєдулов з Барнаульського юридичного інституту МВС Росії. Надзвичайні ситуації у викладі авторів – це різноманітні прояви масової громадянської активності, а передовсім – «кольорові революції», спровоковані, звісно, американцями. Останні, на переконання авторів, й у Росії хотіли щось таке «замутити». От щоб зупинити все це неподобство, Путіну й довелося розв’язати війну. «Для запобігання і ліквідації надзвичайних ситуацій об’єктивно потрібно проведення спеціальних операцій, а в зв’язку з ускладненням міжнародної ситуації і спеціальних військових операцій», – запевняють автори.
Цитувати такі російські шедеври суспільної думки можна годинами. Втім, у жодній з праць ви не знайдете більш-менш переконливого аргументу на користь проведення «СВО». Хай навіть дискусійного аргументу, але хоч трохи серйозного. Хочеться поставити риторичне запитання: куди поділися всі ті «велетні думок», вся та гуманітарна школа, яку Москва формувала ще з імперських часів, стягуючи з національних окраїн найсвітліші уми?
Уся ця наведена писанина чимось нагадує інтерв’ю Путіна Такерові Карлсону, коли шеф Кремля намагався пояснити американській аудиторії вторгнення до України листами Богдана Хмельницького і відсутністю слова «Україна» на мапах ХVI століття.
І хай там як, у ситуації такого ідеологічного провисання Путін продовжує війну, а мільйони його підданих досі свято вірять у доцільність цієї безнадійної справи (чи принаймні роблять вигляд, що вірять). Водночас ця необґрунтованість (тобто відсутність потреби аргументовано обґрунтовувати) свідчить, що й закінчувати війну російська сторона не збирається. Принаймні допоки Путін живий і при владі. А сигнали про мир з Кремля – чергова пропагандистська спецоперація.