З 1 січня цього року у Чеській Республіці з`явився новий вид документу для працевлаштування іноземців – «зелена карта». За офіційними даними нині у Чехії саме громадяни України становлять найчисельнішу групу заробітчан. Однак, чи матиме для них якусь цінність ЗК, сумніваються й самі чехи.
Чехія - порівняно невелика європейська країна, з 10-мільйонним населенням, відділена від України Словаччиною і Польщею. Однак, саме їй судилося стати найбажанішим пунктом призначення для українських заробітчан з-поміж країн колишнього «соціалістичного табору». Тільки за офіційною статистикою в 2008 році в ЧР працювало близько 130 тисяч українців і з цим показником вони займали перше місце по чисельності серед заробітчан. Про кількість нелегальних працівників з України чехи не беруться говорити навіть приблизно. Але теоретично відомо, що серед трудових мігрантів у Європі в середньому лише 11% мають трудові угоди. Чехи не виключають, що їхню країну може заполонити мільйон заробітчан, що відповідає 10% всього населення. А це вже проблема, з якою потрібно щось робити. Тим більше, що за попередніми підрахунками через фінансову кризу вже на початку цього року буде звільнено понад 10 тис. легальних іноземних працівників. Лише частина з них виїде з країни, інші ж шукатимуть роботи нелегально.
Звичайно, «зелену карту» чеська влада почала розробляти задовго до світової фінансової кризи, але саме зараз вона може стати одним з інструментів її подолання. Чи стане? - З цього приводу вирішили поділитися думками спеціалісти з чеської громадської організації «Людина в скруті» (Človék v tisni) із журналістами, зібраними з усієї України у Львові напередодні Нового року. Що дає «зелена карта» заробітчанам і чи виправдає вона сподівання чехів - це були два головні запитання тієї зустрічі.
Для легального працевлаштування у ЧР досі потрібно було оформити два дозволи: на візу і на працю. ЗК об'єднує в собі обидві ці функції. До того ж чеські колеги переконують, що «карту» можна буде отримати за 2 місяці і служитиме вона 2-3 роки, тоді як на візу і дозвіл треба було чекати від 3 до 5 місяців і поновлювати їх практично щороку. Ще одна відмінність нового документу - власник ЗК буде влаштовуватись безпосередньо до працедавця, а не через посередницьке агентство - не відомо привабить чи відштовхне іноземного шукача роботи. Адже прямий працедавець змушений 30 днів чекати, чи на його вакансію не претендуватиме громадянин Чехії, і тільки після цього може взяти іноземця, а посередницькі агентства можуть запропонувати роботу відразу. Саме тому чеські експерти вважають, що «зелена карта» насправді викличе інтерес передусім у висококваліфікованих працівників з закордону, наприклад - програмістів чи конструкторів), яких важко віднести до традиційного заробітчанського загалу. Це переважно люди молоді, освічені і «свіжі», тобто такі, що виїздять закордон під конкретний контракт.
Натомість, та більшість заробітчан, що працюють на будовах, обслугою в ресторанах і готелях, опікунами дітей і старців, уже роками їздять до Чехії або на «пташиних правах», або за «мафіозними» схемами. Вони вже просто звикли до статусу нелегалів чи напівлегалів, зжилися з посередниками, яким віддають в середньому коло 40% заробітку, і міняти це на легальну «зелену карту» навряд чи захочуть.
Тут теж варто згадати про певну недовіру українських заробітчан до офіційних чеських інститутів та їхніх ініціатив. Упродовж десяти років - від початку масового заробітчанства і до початку третього тисячоліття - влада Чехії, як і у більшості її громадяни - робили вигляд, що «української проблеми» не існує. Але цю проблему дуже добре відчували самі українці: у вигляді своєї беззахисності від злочинних угруповань (у переважній більшості українського походження), що їх оббирали і вбивали, від шахраїв, які їх обдурювали, від нечесних працедавців, які їх визискували тощо. За цей десяток років на визиску заробітчан злочинний світ у Чехії сильно зміцнився: легалізувався у постаті посередницьких агентств, обзавівся легальними документами, заснував цілком респектабельний бізнес. Але сьогодні це вже більше проблема чеської держави, а не іноземних заробітчан. Що не означає, що проблем у заробітчан не існує чи що їх не потрібно вирішувати спільними зусиллями.
Саме з такою мотивацією на пропозицію співпраці з чеською громадською організацією і відгукнулися українські партнери: львівський журналістський Центр «Меридіан» та програма «Схід-Схід» Фонду відкритого суспільства. Львівський семінар був лише першою спробою співпраці. Наступним кроком буде візит українських журналістів до Чехії, щоб побачити ситуацію власними очима. І хоч, чесно кажучи, таку співпрацю треба було б розпочати років десять тому, то як каже мудре прислів'я: «Краще пізно, ніж ніколи».