У сучасних військових конфліктах роль бойових медиків переоцінити неможливо. Ці невтомні герої, що працюють як на передовій, так і в тилу, часто залишаються поза увагою, проте їхня робота – це не тільки про фізичну, а й духовну підтримку наших воїнів.
Сьогодні маємо унікальну можливість заглянути за лаштунки цієї важкої професії, поспілкувавшись із Хірургом – одним із бойових медиків елітного полку ССО «Рейнджер», який погодився розповісти про свій досвід, виклики і про те, що мотивує його продовжувати свою нелегку роботу у таких екстремальних умовах.
Розкажіть, будь ласка, як розпочався ваш шлях боротьби?
Це, напевно, спадкове. Моїх бабусю та дідуся депортували з Криму радянські війська, а мене з батьком та мамою вигнали вже росіяни. Батьки завжди боялися повторення історії і змогли повернутися додому тільки на початку 90-х років, а дідусь з бабусею взагалі більше рідного Криму і не побачили.
Коли у 2014 році на півострів почали заходити зелені чоловічки, ми, кримські татари, одразу зрозуміли, що це – анексія, захоплення нашої рідної землі.
Із перших днів окупації ми протистояли російському окупаційному режиму, влаштовували мітинги та демонстрації, вели іншу «цікаву» роботу. Але згодом почали зникати друзі, і мої батьки, як колись їхні батьки, були вимушені зібрати речі і поїхати...
Дав нам притулок Київ – гарне місто, з глибою історією, але бажання повернутися до рідних гір та моря словами не передати. Іноді, коли закриваю очі, навіть відчуваю пахощі лаврових кущів, розігрітих на сонці кипарисів із солонуватим присмаком і теплий вологий бриз, який ніде так ніжно не огортає тебе, як в Криму.
Не боялися, що російські спецслужби вас упіймають?
Тоді ще я був неповнолітнім, і це інколи давало можливість мені та друзям виходити сухим із води. Проте коли стало зрозуміло, що мирним шляхом Крим додому не повернеться, відчув: єдиним правильним рішенням буде залишити дім та працювати над його поверненням у материковій Україні.
Я бачив, що робили з мирними протестувальниками російські найманці, це глибоко в’їлося в мою пам’ять. Панувала нечувана жорстокість: ті, наче шакали, рвали кожного, хто хоч трохи виявляв слабину, і знущалися з тих, хто тримався на силі духу.
По дорозі з Криму я прийняв для себе рішення, що хочу рятувати життя, допомагати і, звісно, битися, якщо це буде потрібно. Того ж року вступив до Національного медичного університету імені Богомольця, отримав фах лікаря, а після цього пройшов післядипломну освіту за спеціальністю «хірургія».
Як виявилося, окупанти дістали мене і в Києві, коли почалося повномасштабне вторгнення. Я одразу долучився до спротиву, після відходу росіян із столичної області займався евакуацією цивільних та поранених військових з Ірпеня, а після звільнення Київщини навчав військових тактичній медицині, впродовж літа 2022 року в складі добровольчої місії здійснював медичну евакуацію важкопоранених на бахмутському напрямку.
Коли ви почали діяти вже у складі військового підрозділу?
Після Бахмута вирішив остаточно пов’язати себе із ЗСУ, тому в листопаді 2022-го приєднався до одного з підрозділів Сил спеціальних операцій. І вже з ним розпочалася моя «Одіссея» на Харківському, Сумському та Херсонському напрямках, також брав участь у бойових діях під Часовим Яром.
Миллет, Ватан, Къырым – Нація, Батьківщина, Крим. Ці три слова постійно надихають мене на боротьбу.
Які будні військового медика? Чи є якісь операції, які запам’яталися найбільше?
Та які будні у медика взводу? Для своїх хлопців та дівчат ти – і лікар, і психолог, і томограф. Багато хто погоджувався їхати в госпіталь лише тоді, коли вже просто не міг виконувати завдання. Якщо колектив злагоджений, ти навіть у відпустці постійно з ним на зв'язку. Військові – цікаві люди. От навіть коли ти прямо кажеш, що щось не знаєш, тобі не вистачає компетенції, і потрібна консультація інших спеціалістів, вони вперто доводять тобі, що ти – їх Док, а значить, найкращий і найкомпетентніший.
Всі операції, до яких я був залучений, були одночасно і складними, і цікавими, але найбільшу дозу адреналіну я отримав під час форсування Дніпра. Колись я про такі речі тільки у книжках читав.
Можете детальніше про це розповісти?
Треба було супроводжувати групи, які форсували Дніпро і мали десантуватися на ворожому березі. Тяжко згадувати, бо тоді здавалося, що та ніч ніколи не скінчиться. Вогонь – з двох берегів, а ти – по центру. Працював навпомацки, дякував Богу і інструктору, який мене вчив працювати із зав'язаними очима.
Можу сказати те, що мене вразило найбільше. Яка б ситуація не була, скільки б окупанти не поливали нас різним вогнем, хлопці боролися понад людських сил, але своїх не кидали ані у воді, ані в багнюці: виносили поранених до точок евакуації навіть тоді, коли фізично це здавалося неможливим.
Був один епізод. Хлопчину, дуже важкого, з перебитою стегновою артерією, ми полізли забирати прямо з-під носа росіян. У підсумку завʼязався бій, проте наші мінометники таки добряче їм накидали, дали нам час витягти бійця і відійти.
Після цього ми просунулися в глибину лівого берега, де раніше були ворожі позиції. А як переправлялися, воду з човна черпали, аби доплисти. На щастя, все вийшло. Наш зампотех, емоційний дядько, потім кричав, що на нас човнів не напасешся.
Війна – це війна. На жаль, хлопці гинуть, але боротися потрібно, і якби я міг хоч трошки повернути час назад, я б тоді в Криму пішов би в партизани, аби тільки не дати їм захопити рідні землі.
Завершуючи нашу розмову, не можу не поцікавитись, чому ви вирішили стати рейнджером?
Дізнавшись, що в складі ССО формують новий підрозділ, зацікавився його діяльністю і з’ясував, що чимало моїх друзів та знайомих уже проходять службу в ньому. Я ж їхній Хірург, куди вони без мене? Та і молодих вчити треба, бо медик медиком, але більшість хлопців врятовані були саме тому, що знали, як допомогти собі чи побратиму.
Я, можливо, скажу трохи пафосно, але дивлячись на те, як цей підрозділ формується, як командири працюють із людьми і яке ставлення до тих, хто тільки мобілізувався, у полку є всі шанси стати легендарним. Основний кістяк – це вихідці з підрозділів спеціального призначення, і, до речі, я тут жодного разу не чув, щоб хтось комусь дорікнув, мовляв, я воював, а ти – ні. Навпаки, тут відчувається відверта вдячність тим, хто долучається, і актуальним є постійний обмін досвідом. Тож чекаємо вас у нашій зграї!