«Для ВАС, ніжні жінки, дорогі чоловіки» - це така листівка, яку кидають в поштову скриньку. Запрошення на “ярмарок турецьких, болгарських, сирійських і тайських виробників». «Тюль, батніки, светри…» – «за самими низьким цінами», навіть нижня і верхня білизна. Синтетичні матеріали, химерні фасони, яскраві кислотні барви в стилі «Африка у вогні».
Нас називають «ніжні і дорогі», коли хочуть продати щось не надто якісне, потрібне і драматично дешеве. Нас називають «народом» і бомбардують ідейно-патріотичним вогнем, бо знову хочуть продати старих богів. Ветерани, партизани, Велика Вітчизняна, дружба народів …СРСР? Така напруга в репортажах про приготування до спільного параду перемоги в Києві, ніби щойно вчора горів Рейхстаг і …завтра у школі діти знову вивчатимуть «Малая Земля» і «Возрождение».
Війну ніхто не забув, бо її неможливо забути. Бо надто багато крові було пролито, бо …ми і далі воюємо. Коли весь світ давно будує мир, процвітає, рухається в бік якогось прогресу і цивілізації, ми воюємо один з одним. На щастя, тільки на екрані телевізора, в кінотеатрах, на сторінках газет, на вуличних рекламних щитах і, звичайно, в Інтернеті. Коли весь світ давно пішов на примирення і ті, хто був по різні боки лінії фронту, простягнули один одному руки. Бо скоро не буде вже і кому: давно це було. А в нас далі: «За Сталіна, за Родіну!» і «Слава Героям !».
Історію не можна без кінця переписувати. Вони відкрили, наскільки змогли, правду для всіх, широкого загалу, залишивши цю тему вченим-історикам, літераторам, художникам і всім тим, хто вважає себе митцем, але аж ніяк не зробили парафією виключно політиків і політиканів. У нас історики чомусь далі Австро-Угорської імперії не рухаються, хоча постійно заявляють, що історія - це дуже серйозно, це справа професійних істориків і її ні в якому разі не можна віддавати в руки аматорів, дітей і (страшно подумати) політиків. Двома руками – «за». Де статті фахівців? Порожнечу заповнюють спогади тих, хто воював, командував, кого депортували, посадили в концтабір спочатку нацисти, потім комуністи. Хтось був дитиною, хтось був жертвою, хтось був виконавцем наказів – або ти, або тебе. Хтось втратив усіх рідних, у когось забрали його батьківщину, рідне місто, вулицю, дім, навіть національність. Це дуже суб’єктивні речі. Мозаїка. Від мемуарів маршала Жукова, до «Шоа» і «Моє място утрацоне».
Спільний парад не зробить з мозаїки одне ціле, якщо таке взагалі можливе. І якщо росіян можна зрозуміти, за словами російських же коментаторів, вся ця величезна пропагандистська машина під назвою «День побєди» має одну мету - заповнити величезну, просто мега-прогалину в історії сучасної Росії, яка називається «реальні досягнення». Ну, не розкручувати ж знову «Перший політ у космос» чи війну в Афганістані? Хокей виграли канадці, фігуристів не стало. А так, щоб знали ті пацани, які після візиту німецької делегації на паркані в колишньому Сталінграді, у районі занедбаних новобудов, написали «Лучше б мы проиграли войну», більше так не робили.
І тут постає одне велике питання: а кому це потрібно у нас, в Україні? Яким виборцям? Божевільним з портретом «Сталіна»? Тих, хто знає «як це було насправді»? Ці люди вже у літах. Моє покоління у свій час так перегодували «партизанами – ветеранами», що війну вона найкраще сприймає через анекдоти про Штірліца і бойовик «Чотири танкісти і пес». Найкращий приклад – невдалий прокат останнього фільму Нікіти Міхалкова в Росії - «Великого фільму про Велику Війну», за словами режисера. Найкращий звук і зображення, найдорожчий російський фільм (вісім років знімали), найкращі актори. Кров і штабелі заморожених трупів, замість дерев і каменю – як захист, діряві діжки, які німці скидали з літаків, вони свистять, як бомби. Методи психологічної війни. Град листівок і дірявих ложок. Атака з патиками від лопат... І, за словами одного з глядачів, молодих людей: «Скучний в общем-то фільм». Важко не погодитись, зараз не 1975 рік.
Тоді кому це все, як не їм – молодим, новим виборцям? Це ж їм хочуть продати старих богів? Тих, хто головою не тільки їсть, тим, хто живе у вік інформації, хто вже був у тій же Європі й Німеччині, хто має чітке уявлення про життя тут і там, а отже, не раз запитував себе: чому переможені, втративши територію, заплативши жертвам і переможцям, все одно живуть краще, ніж переможці? Що б не казали, що б вимагали, а таки потрібно брати приклад з них, зі світу, з Європи, з дня пам’яті, а не рухатись назад до …СРСР.