Це було наприкінці 1960-х. Ми йшли до Спілки письменників на якусь літературну імпрезу і навмисно обрали шлях вулицею Стефаника: там між Поштамтом і Науковою бібліотекою саме постав пам‘ятник Маркіяну Шашкевичу.
Ми вже були біля нього, милувалися досконалою витонченістю обличчя, одухотвореного високою ідею служіння рідному народові. Ось же тут він, на вигідному місці, яке гарно проглядається із чотирьох напрямків вулиць. Але що це? Пам‘ятника не було…
Якась бісівщина: та ми ж були певні, ми знали, що він стоїть, тішить львівських шанувальників!..
Таки не було – навіть місце під ним вирівняне, навіть газон витоптаний…
То була одна з найцікавіших робіт ще молодого на той час львівського скульптора Дмитра Крвавича: над нею він працював довший час, домагаючись високого звучання величного образу нашого будителя, продовжувача життєвого подвигу Великого Тараса – тут, на теренах тодішньої Австрійської імперії.
То що проти нього могли мати кремлівські ідеологи? Адже вони наче особливо й не наголошувала на своїй відчуженості до творців “Русалки Дністрової”. Але неприйняття всього українського пробивалося, очевидно, в усьому. Бо ж будується “єдіноє государство с єдіним язиком…”. То для чого наголошувати на прадавності українства на галицьких землях, єдності, неподільності сходу й заходу.
Потім уже пояснювали: дозвіл на встановлення пам‘ятників видає Москва, а з нею, бачте, попередньо не узгодили. Місцева влада має повноваження лише на паркові скульптури…
Невдовзі трапилася ще одна схожа історія – із відкриттям меморіальної дошки на будинку, де кілька місяців сидів ув‘язнений Іван Франко. Кількатисячне зібрання марно чекало на дозвіл: от-от мають погодити в райкомі, а там і в обкомі. Однак не погодили, не взяли на себе навіть такого: зняли, щоб пізніше поставити із зміненим написом.
А як же зреагував на це творець образу Маркіяна Шашкевича, наш добрий приятель Дмитро Крвавич? Марно щось казати: то для нього був болісний удар. Замкнувся в собі, усамітнився. І до того не надто товариський скульптор тепер спілкувався лишень з кількома найвірнішими: Володимиром Овсійчуком, Теодозією Бриж, своїм мудрим учителем Іваном Северою…
Останній потішав: «Тримайся, козаче!» – бо й сам мав гіркий досвід із нереалізованими проектами, готовими композиціями – від пам’ятника Іванові Франкові зачинаючи. Це при тому, що краще відтворити обличчя Каменяра й пізніше ніхто із митців не зміг. Тож колектив авторів львівського Франка “позичив” Северину роботу…
Пізніше згадував: на іспитах з малювання до нього підійшов Іван Севера, уважно приглянувся, зробив кілька зауваг – як на те зреагує юнак. Проговорив наче щодо чогось значимішого: “Мусите знати, що художники вміють дурити, на площині відтворюючи ілюзію об‘ємності. Так і з опудалом змальованої вами качки. Продовжуйте, але потім зайдіть у приймальну комісію, перепишіться на скульптуру”…
Крвавич із одержимістю здобував фахову освіту, до автоматизму набиваючи руку на практичних заняттях, осмислював, удосконалював перші образи. Так здобув загальне визнання як фахівець із широким кругозором, високоерудований, збагачений знаннями світової мистецької історії і водночас залюблений в історію рідну – козацької доби, барокову.
Успішний захист диплому – і занурився з головою у творчу працю! Образ за образом – і всі художньо значущі, глибоко осмислені, окрилені. Майже відразу – запрошення на викладацьку роботу в недавно закінченому виші.
А сам він – постійно зосереджений, з проникливим поглядом напрочуд синіх очей, наче й відкритий для оточення – і водночас утаємничений, відсторонений.
Мав я приємність і честь спілкуватися з ним ближче – то в його ж майстерні, то в творчих робітнях Теодозії Бриж, Володимира Патика. Готував про нього велику телепередачу, і вона пройшла успішно. Частково він тоді розкрився, але незбагненого в ньому залишалося більше: аж до суто особистого – до самотності в особистому житті. А я ж пригадую, як одна гарна жінка із того ж мистецького середовища утаємничувала мене: “Миколо, готуйся бути гостем на нашому весіллі!..” Воно не відбулося – так обоє й залишилися одинаками.