Руденко фактично дав українській нації не лише моральний, але також і практичний дороговказ.
Він до кінця своїх днів зумів бути гідною людиною.
Навіть серед радянських дисидентів далеко не всім вдавалося зберегти гідність не лише у період протестів чи заслання, але й не спокуситися і не втратити свого авторитету в умовах добробуту, в часи становлення дикого капіталізму і політичної боротьби у вже незалежній Україні. А Микола Руденко це зумів.
Не рвався до владних чи депутатських посад, не лобіював нічиїх «шкурних» інтересів, не корчив із себе спасителя нації. Рівень особистої культури і власні високі стандарти не дозволяли йому цього робити.
Він дитиною переніс жахіття Голодомору. Ще раніше у шахті загинув батько. У компартію вступив, коли працював після закінчення школи на тій самій батьківській шахті.
Потім був важко поранений на фронті, але зумів наново навчитися ходити.
Він був поетом, позаяк складати вірші почав ще у дитинстві. Після війни мав цілком гарне життя - працював редактором журналу "Дніпро", секретарем парткому Спілки письменників України, членом Київського міськкому КПУ. Користувався усіма благами, притаманними такому високому становищу.
Але позбувся усього цього відразу, як тільки дозволив собі вільнодумство. Втратив усе внаслідок власної людської порядності, бо відмовився давати погані характеристики на своїх колег – єврейських письменників, котрі за звинуваченням у космополітизмі перебували під слідством. Через декілька років один із них буде свідком-обвинувачувачем на суді самого Руденка.
Після розкриття «культу особи» Сталіна Руденко почав серйозно вивчати праці Карла Маркса і дійшов висновку, що в основі соціалістичної економіки лежить хибне розуміння теорії додаткової вартості. Що, як наслідок, спричиняє зубожіння людей і неминуче приведе до краху радянського соціалізму. Своє бачення цієї проблеми виклав у філософських працях "Економічні монологи" (з'явилася в «самвидаві» в 1975 році) та "Енерґії проґресу", а також у романі "Формула Сонця".
Ще на початку 70-х років розпочав діяльність по захисту прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення "Міжнародної амністії". У 1975 році заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв'язку із 30-літтям перемоги амністований як учасник Другої Світової війни. У 1974 році за критику марксизму Руденко був виключений з КПРС, у 1975 році - з СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем. Ця робота давала йому вдосталь часу на читання та писання книжок. Розповідав, що ніколи більше не зустрічав таких щирих і приязних людей як ті, котрі були на найнижчих щаблях радянської суспільної ієрархії.
9 листопада 1976 року на квартирі О.Гінзбурга в Москві Микола Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Невдовзі були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, де у розділі "Типові порушення прав людини" були подані відомості про голод 1933 року, про репресії 30-х років, про знищення УПА, репресії проти «шістдесятників», список радянських політичних таборів і українських політв'язнів, котрі у них перебувають.
1 липня 1977 року Микола Руденко був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка були кваліфіковані як наклепницькі на радянську державу. Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 році всі твори Руденка були вилучені з обігу (із бібліотек і торгівлі) - всього 17 назв книжок.
15 серпня 1981 року за правозахисну діяльність була заарештована також його дружина Раїса Руденко і засуджена на 5 років таборів суворого режиму. Після закінчення табірного строку вона приїхала до чоловіка на заслання на Алтай.
Руденки були звільнені із заслання у грудні 1987 року, але виявилося, що повертатися нікуди - їхню київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала. Руденко із дружиною виїздить того ж року до Німеччини, потім до США. Працює на радіостанціях "Свобода" і "Голос Америки". У 1988 році позбавлений радянського громадянства.
У вересні 1990 року Микола Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований.
У 1991 році осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.
1993 року за роман "Орлова балка" Руденкові присуджена Державна премія ім.Т.Шевченка в галузі літератури. У 1996 році за великий внесок у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність Руденко був нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня; у 2000 році у зв'язку з 80-річчям йому присвоєно звання "Герой України".
У 1997 році Микола Руденко разом із своїми побратимами- дисидентами заснував Республіканську Християнську партію і отримав членський квиток №1.
Господь забрав його до себе у квітні 2004 року. Можливо, пощадив, щоб він не бачив нашого катастрофічного упадку після прекрасного Майданного здвигу.
Григорій Сковорода, Володимир Вернадський, Микола Руденко – це далеко не повний ряд імен наших українських геніїв, чий пророчий доробок може бути повністю осмислений лише прийдешніми поколіннями. Руденко фактично дав українській нації не лише моральний, але також і практичний дороговказ, як вийти в лідери справжнього людського прогресу. Чи зможемо ми цей шлях усвідомити і сприйняти, а тим більше – чи знайдемо сили по ньому пройти? Час покаже.
А тим часом щораз більше представників світової еліти проголошують, що пора закінчувати «гламурний» і безвідповідальний період в історії людства, спрямований на всезростаючий добробут і споживання. Пора братися за розум і відповідально ставитися до своєї планети, якщо хочемо, щоб людство мало майбутнє.
Якщо Руденкові і не судилося стати пророком у своїй Вітчизні, то «світовий розум» таки почув і сприйняв його ідеї.