Олексію вже вдвічі довелося тікати від російської агресії. Коли Росія анексувала Крим, він був студентом першого курсу Таврійського національного університету. Тоді хлопець розумів, що не зможе жити в окупації, тож виїхав з півострова.
Чоловік продовжив своє навчання, але вже в Херсоні. Про анексію Криму та виїзд звідти Олексій намагається не згадувати. Кожного разу ці спогади роблять йому боляче. Він намагається забути те, що Росія відібрала у нього молодість.
Про анексію Криму, евакуацію з Херсонщини та цинічні вчинки російської армії Олексій розповів 24 каналу в межах проекту «Свої». ZAXID.NET робить передрук інтерв’ю.
«Нас змушували готувати аудиторії до референдуму»: про анексію Криму
Олексій з Генічеського району, що на Херсонщині. З 2013 року навчався у Таврійському національному університеті імені Вернадського в Сімферополі. На момент анексії Криму хлопець був на першому курсі, йому було 17 років.
Чи можете пригадати, як російські військові анексували Крим?
Тоді я не сильно розумів цієї проукраїнської позиції, але я знав, що я українець і Крим – це Україна. Розумієте, багато людей, які тоді жити на півострові, раділи, що прийшла Росія.
Тоді я ще був дитиною і не до кінця розумів, що відбувається, не вдавався у це особливо. Я вчився разом з сестрою, ми жили в гуртожитку. Коли у перші тижні заїхали російські солдати, було незрозуміло, що відбувається. Нам дали в університеті тиждень канікул. Ми тоді поїхали додому, декілька днів були в селі.
На вулиці Сімферополя виходили люди, були як і проукраїнські, так і проросійські мітинги. Мені говорили, що там декілька людей загинуло, але не відомо було за яких обставин це сталося.
Як відбувався «референдум»?
Коли ми повернулися у Крим, то почалася якась підготовка до референдуму. Я пам’ятаю, як деякі мої викладачі раділи росіянам. Нас змушували носити парти та готувати деякі аудиторії до референдуму. Мені зараз важко так все згадати, по-перше, бо пройшло вже скільки часу, а по-друге, це все наскільки швидко відбулося… Я був несвідомий на той час.
Але я запам’ятав, що багато моїх знайомих, студентів, викладачів допомагали організовувати цей референдум. Мені було дуже неприємно від цього, я не розумів цього. А ще було страшно, чому так відбувається. Росіяни знищували все українське в Криму. Дуже різко все змінилося.
Мені було складно та незручно їздити додому. Раніше ми їздили потягом чи маршруткою. Дорога займала десь близько 3 годин. Після анексії це вже було десь годин 8. Ми постійно чекали в чергах, заповнювали якісь анкети. Нам забороняли везти навіть продукти. Ми не знали, чи залишатися нам, чи ні.
Ми відмовилися від російського громадянства. Я жив у гуртожитку, для цього мені потрібна була місцева прописка. За цією пропискою можна було отримати паспорт. Щоб не отримувати його, ми з сестрою ходили в якийсь спеціальний їхній центр. У нас там демонстративно запитували: «Яке ваше громадянство?».
Вони так дивно реагували на те, що ми відмовлялися від російського громадянства. Відношення до тих людей, які були проти Росії, різко змінилося, на нас постійно якось так дивилися. Це було боляче.
З роками мені хотілося забути пережите в Криму. Чому? Це часто наштовхувало мене на різні думки, вони не завжди були хороші. Ти починаєш згадувати, як було погано, як до тебе відносилися, як різко не стало друзів. Треба жити далі. Я продовжив навчання, перевівся у Херсон.
Анексія Криму перекроїла мій початок навчання і, можливо, навіть початок моєї молодості. А сестрі вона просто зіпсувала життя – вона вчилася за українською програмою 5 років, а в кінцевому результаті їй видали російський диплом. Вона захищалася українською, програми були українські. Той диплом вона дуже довго не могла змінити, подавала в Київ якісь документи, очікувала його декілька років. І тільки минулого року отримала його.
«До Криму почали масово заїжджати росіяни»: про виїзд з півострова
Коли ви виїхали з Криму?
У серпні 2014 року ми все ж таки вирішили забрати документи, бо бачили, що почало відбуватися на Сході України. Складно було виїжджати, на кордоні нас дуже перевіряли.
Також мені не видали мою особисту справу з військкомату. Її довелося робити знову, коли я вже приїхав додому. Я хочу цим сказати, що до українців там було інше ставлення. Наші інтереси ніхто не враховує. Також було дуже складно забрати документи з університету, нам просто не хотіли їх віддавати.
Чи багато росіян заїхало до Криму у 2014-му?
Так, наприкінці літа я помітив, що до Криму почали масово заїжджати росіяни. Було дуже багато абітурієнтів з Росії.
«Я прокинувся від війни»: про ранок 24 лютого
Як розпочався для вас ранок 24 лютого?
Вийшло так, що я взяв вихідні та 23 лютого приїхав додому. На шляху до свого села я бачив колони техніки, військових. Я тоді так здивувався, бо на той час вже було багато інформації про підготовку Росії до війни. Коли я їхав додому, то чув розмови в маршрутці, жінки говорили про те, що вони не хочуть жити в Росії. Я чітко чув проукраїнську позицію своїх земляків.
Зранку крізь сон почув вибухи. Я прокинувся від тривожних слів батька, коли він будив мою маму. Він з таким трепетом промовив її ім’я та сказав: «Вставай, почалося, стріляють». Я ніколи не чув такого від нього. Це було вперше в житті.
Це було близько 5 години ранку. Я прокинувся від війни. Ми вийшли з двору, почули потужні вибухи. У нас був страх, ми не знали, що робити. Я відразу почав шукати новини, майже нічого не було. Було страшно уявити, що можеш все втрати: мрії, плани, майбутнє. Я думаю, що в кожного українця залишився спогад від ранку 24 лютого. Ніхто ніколи цього не забуде, де б ми не були. Над нами пролетіла крилата ракета, в сторону Каховки. На той момент не хотілося ні їсти, ні спати, ні відпочивати.
Поблизу нашого села головна траса. Я побачив, як рухається колона військової техніки. Цей грім від машин я ніколи не забуду. Був якийсь ступор, ми не знали, що робити – чи ховатися, чи ні. Ми просто стояли і дивилися… Ми мовчки дивилися, як вони проїжджали повз наші будинки. Дехто з них навіть махав нам. Я ніяк їм не відповів на це, бо розумів, що це не наші люди.
Один мій знайомий з села мав з ними розмову. Він просто їхав у село та натрапив на цю колону. Там були всі буряти, за його словами, вони були всі такі самовпевнені. Казали, що через декілька днів все закінчиться, мовляв, приїхали нас звільняти. Також росіяни розповідали, що днем раніше вони святкували 23 лютого. Тобто вони перед цим напилися, а потім їх зранку збудили та вони поїхали.
Ще був випадок, коли люди з нашого села їхали до районного центру, вони недавно купили собі нову машину. Їх зупинили, забрали авто, дали якісь «Жигулі», які вони теж у когось забрали. Потім цю машину через декілька днів знайшли в районному центрі.
Це неможливо пояснили, мені важко підібрати слова. Ти просто розумієш, що все, що було, можеш втрати в один момент. І це насправді дуже страшно.
«Приїжджали ФСБ до наших вчителів»: про життя в окупації
Як довго ви жили в окупації на Херсонщині?
Мені все ж таки дуже пощастило, що я був не в самому Херсоні, а поїхав додому. Якби я був там, то точно пішов би на проукраїнські мітинги. Ми знаємо, що окупантам це не сподобалося. Вони викрадали та катували людей з проукраїнською позицією.
Виїхав я за гроші, через перевізників, це було в травні. Для виїзду на підконтрольну територію України нам знадобилося 2 доби. На деяких блокпостах нас дуже довго тримали. Я вже потім зрозумів для чого це було потрібно. Вони нами прикривалися, бо саме в цей момент перевозили свою військову техніку.
Наші люди неймовірні. Ми в Бериславі зайшли до незнайомих людей, попросили заночувати. Ми пропонували їм гроші, але вони відмовилися. Вони всім нас забезпечили і нічого за це не взяли. Я ще раз переконався, що наші люди найкращі.
Розкажіть, яким було ваше життя в окупації?
Дуже подорожчали продукти. З полиць магазинів відразу зникло все найнеобхідніше. Дуже важко було морально, бо ми не знали, чи з’явиться щось взагалі.
Як ЗСУ звільнятимуть лівий берег Херсонщини: дивіться відео
Коли вони заїхали в наше село, то відразу перевірили сільраду, шукали інформацію щодо будь-яких українських військових у регіоні. Окупація почала відчуватися десь влітку. Вони почали шукати вчителів, які б викладали за російською програмою. Звісно, що не всі погодилися.
Я впевнений, що всі колаборанти будуть покарані. Мені прикро, що люди, яких я знав особисто, почали співпрацювати з росіянами. Я перестав спілкуватися з деякими своїми рідними, які мають проросійську позицію.
Окупація відчулася з часом. Ми намагалися дуже не виїжджати з села. Я знаю точно, що приїжджали ФСБ до наших вчителів. Одна родина з нашого села відмовилася викладати у школах під час окупації. У цієї жінки та чоловіка забрали мобільні телефони, допитували. Вони мали б повернути їм ці гаджети, але ніхто їх не привіз. Мені навіть казали, що до моїх батьків приїжджала ФСБ, їх перевіряли, питали. Можливо, мої батьки не хотіли це мені розповідати, щоб я не засмучувався. Наразі підтримувати зв’язок з батьками не дуже виходить, у них проблеми з мережею.
Я розумію людей, які брали російську гуманітарку, бо їх просто довели до цього. Казати на цих людей «зрадники» – не варто, бо спершу треба опинитися на їхньому місці, а тоді вже робити якісь судження. Ти був вимушений, стиснувши зуби, вбрати у цих сволот продукти, казати їм «дякую», фоткатися з ними.
Коли прийняли рішення виїхати з Херсонщини?
Спершу з Херсона виїхала моя дівчина. До того ж вплинуло на це ще моє терпіння. Коли почали говорити за так званий референдум, а потім за мобілізацію на окупованих територіях, це ще більше додало страху.
Я не міг би довго перебувати в окупації. Було постійно таке передчуття, наче до тебе мають увірватися в будинок люди з автоматами та влаштувати обшук. Це було постійне відчуття страху.
Моїм батькам довелося заховати український прапор. Вони поклали його в банку та закопали в землю. Ми спочатку залишили його в печі, яку вже давно не топили. Потім мені мама написала, що вона його закопала.
Ми вирили укриття у дворі. Цей наш окоп і досі є. Якщо сказати в цілому, то там просто немає життя. Це існування.
«Бойовики на блокпостах виглядали наче з якогось радянського фільму»
Як поводилися росіяни на блокпостах?
Вони дивилися паспорти, питали про те, чи ми служимо. До прикладу, був такий випадок на блокпосту: я по батькові Вадимович, а один з окупантів прочитав Володимирович. Я ще раз переконався у їхній тупості, бо вони навіть читати не вміють.
Ще було таке, вони відбирали у людей передачки, які відправляли з обласного центру. Ну знаєте, це були переважно домашні продукти. Вони ж відбирали все та говорили про свою турботу, бо нібито в цих сумках може бути вибухівка. Ну це ж просто дурниці, вони нахабно відбирали продукти в людей, ще й намагалися себе виправдати та зробити героями.
Дуже багато солдатів на блокпостах виглядали наче з якогось радянського фільму, дехто був без зброї, належного екіпірування.
Водій, який мене віз, повісив георгіївську стрічку на лобове скло. «Ви не подумайте, що я за Росію, це просто допомагає, ви побачите потім», – сказав він мені. З цією колорадською стрічкою ми дуже швидко проїжджали ці кляті блокпости. Щоб виїхати та бути вільним, ти здатен не тільки на таке.
Коли ми побачили перший український блокпост, це були неймовірні емоції. Наші військові дуже відрізнялися від росіян, у них було сучасне екіпірування, була зброя, автомобілі. Ми всі обіймали їх. Це викликає у мене теплі спогади.
Зараз Олексій проживає у Києві. Він ще раніше розмірковував про те, щоб переїхати до іншого міста та почати нове життя. Чи міг він уявити його таким? Ні, це геть не ті мрії, які у нього були. Хлопець намагається у всьому шукати позитив та продовжує будувати нові плани. «Бо ж нас українців неможливо зламати», – додає Олексій.
Він вірить, що вже незабаром зможе повернутися додому та міцно обійняти своїх рідних. На що ми також дуже сподіваємося.