Останній рік українці не перестають себе дивувати. Одні, приписавши собі право говорити від імені справжніх українців, постійно тицяють своїми прогнозами ніби пальцем в небо, очікуючи, що ось саме тут Зеленський спіткнеться, у нього нічого не вийде і він просто зникне. Інші чекають від нього справжньої вендети недавній політичній та державній еліті. Але Зеленський не спотикається навіть об Андрія Богдана. Бо «заява» того про відставку радше засвідчила низький рівень українського медіа-середовища, ніж розгардіяш і хитання у ще не сформованій новій президентській команді.
Одні мріють, щоб Зеленський розвіявся як поганий сон, випарувався і в сухому залишку залишився той же Петро Порошенко. Другі прагнуть «крові» й очікують посадки в тюрму самого Порошенка та його команди. Одне зрозуміло, так, як було, вже ніколи не буде. І скільки б партійні медіа не намагалися відволікти увагу зловісними пророцтвами «експертів», як не намагалися б перевести увагу на другорядні справи і підвести базу під висновок: нові нічим не кращі – у них нічого не вийде, це буде черговий переділ контролю над державними фінансовими потоками, українців так чи інакше чекають грандіозні виклики, зміни. Уже навіть з огляду на те, що в Україні вперше в парламенті діятиме потужна партійна монобільшість.
Середовище, не прихильне до президента Володимира Зеленського, уже «пророкує», що олігарх Ігор Коломойський майже сформував свою депутатську групу із тридцяти осіб і через неї просто паралізує роботу найбільшої фракції, якщо вона ослухається його. Щоб ще більше заспокоїти себе, ці експерти прогнозують, що олігархи не дозволять Зеленському ліквідувати Систему і просто «розкуплять» бідних і недосвідчених депутатів від «Слуги народу». Не можна сказати, що таких ризиків не існує, або що подібні спроби якимось дивом оминуть нову Верховну Раду. Але виникає запитання: а експертам що з того, якщо задум Зеленського провалиться?
Скидається на те, що експерти, особливо з пропорошенківського табору, звикли мислити традиційно: в Україні нічого не зміниться, Система непорушна, усі спроби щось змінити – марні. У цьому навіть є певна логіка, бо так вони виправдовують період правління Порошенка і його злиття із Системою. Мовляв, він хотів, але Система настільки потужна, що нічого йому не дозволила. Так буде і з Володимиром Зеленським. Спочатку він трохи посіпається, а потім сам сяде на потоки й очолить Систему.
Саме за таким сценарієм мали б, на думку прихильників Порошенка, розвиватися події в Україні. Але проблема полягає радше в самих експертах, які не можуть вибратися з наїждженої колії і збоку оцінити ситуацію. Річ у тому, що названі ризики з боку олігархічної системи команді нового президента України добре відомі. І люди з найближчого оточення Зеленського, такі як Руслан Рябошапка або Дмитро Разумков, уже не раз відповідали на подібні запитання. Виглядає на те, що утримати контроль над величезною різношерстою фракцією лідери «Слуги народу» сподіваються за допомогою двох нових законів.
Одним із перших буде прийнятий закон про відкликання народного депутата. А другий – про позбавлення депутатської недоторканості. Це два механізми, які очікувано дозволять керівництву партії зберегти дисципліну у фракції. З прийняттям першого проблем не передбачається, а з другим процедура може затягнутися до початку наступного року через складнощі його узгодження з положеннями Конституції України. Але факт залишається фактом, що в середовищі президента Зеленського свідомі цих великих ризиків і спокійно їх обговорюють публічно. Що існує план першочергових дій, у якому розслідування попередніх злочинів займає неабияке місце.
Натомість експерти вже намалювали собі більш звичну картинку з повним фіаско команди Зеленського під ударами олігархічних зубрів. Також правда, що ніхто не застрахований від того, що дії олігархів виявляться настільки швидкими й ефективними, що фракція розлізеться ще до того, як керівництво партії візьме над нею контроль. Але це знову ж таки, якщо вірити тільки в погані сценарії і сподіватися, що партія «Слуга народу» весь час буде безініціативною і бездіяльною. Або ж свято вірити в те, що новообрані політики прийшли не міняти країну, а зручніше умоститися біля корита державного бюджету, відтіснивши попередників.
І знову ж таки, чомусь саме патріотично налаштована група українців не вірить у благі наміри нової влади. Таке враження, що вони звикли міряти по своїх кумирах. І знову ж таки не готові почути про своїх політичних гуру, а тим паче сприйняти, навіть під тиском слідчих доказів, що серед них траплялися корупціонери, злодії, аферисти. І це те друге, до чого не готові багато українців. Ця проблема має двоякий характер. З одного боку, ці люди не можуть визнати своєї помилки в тому, що дозволили таким людям, як Петро Порошенко асоціювати себе з українським національним проектом. Хоча було ж очевидним, що Порошенко тільки прикривався патріотичними гаслами, на практиці діяв зовсім інакше.
Національно-патріотичним українцям годі буде визнати не тільки те, що вони помилилися, але й що дозволили одному політикові узалежнити долю національного українського проекту від його долі. А найважче їм буде витерпіти, коли з’являться незаперечні факти причетності цієї особи та його соратників до страшної корупції, а то й прямих злочинних дій. Треба також врахувати, що ворожа пропаганда не омине нагоди наголосити, що все це творила «майданна» влада. Не промине кинути тінь на дійсно унікальну Революцію гідності, на світлу пам’ять про тих, хто поліг, захищаючи свободу, незалежність і гідність.
Виникають величезні сумніви в тому, що суспільство зможе спокійно сприйняти «нову» історію Майдану, яка з’явиться в підсумку безсторонніх розслідувань. Якщо виявиться, що кумири патріотів, наприклад Порошенко, координували свої дії на Майдані зі стовпами режиму Януковича. Узгоджували план дій із розпорядником грошей Путіна в Україні Фірташем. Коли проясниться історія з бульдозером і Порошенком на Банковій, його подальшим візитом до генпрокурора Пшонки. Коли проясниться внесок Сергія Льовочкіна та братів Клюєвих у справу Майдану. Коли буде оприлюднене фінансування Майдану окремими українськими олігархами: намети, організація харчування, озвучення і сцена.
А чи готові українські патріоти довідатися правду про те, як «зливалися» справи проти основних фігурантів режиму Януковича? Хто на цьому збагатився? Чому так легко вдалося уникнути покарання буквально всім, окрім лузера Єфремова та втікача Януковича? Яка роль у цьому генеральних прокурорів України, міністрів внутрішніх справ, суддів та вищого політичного керівництва держави?
Українці мають бути готовими почути правду про Іловайськ і Дебальцеве. Про закулісся Мінських домовленостей. Про постійні переговори з Путіним по телефону, про роль ворога України Медведчука, як посередника між Порошенком і Путіним. Про «комерційну» діяльність Порошенка впродовж усієї президентської каденції. І найголовніше, чи готові українські патріоти почути правду про міністрів, які прийшли у свої кабінети просто з Майдану?
Поки що нова влада не мала майже ніяких важелів впливу на ситуацію. Але вже навіть за таких обставин стара корупційна система починає сипатися. І перші фігуранти нових кримінальних справ обов’язково потягнуть за собою спільників. Справа про вимагання понад 1 млн дол. хабара заступником міністра Юрієм Гримчаком – це навіть не квіточки. Справа Гримчака потягне за собою розслідування не тільки в його відомстві, а й у Міністерстві культури. Бо навіть не ниточки, а справжні канати тягнуться у цей заповідник української «духовності». Достатньо буде розслідувати надання Міністерством культури дозволів, в обхід міської влади, на забудову в історичній частині Львова, щоб виявити факти брутальної й очевидної корупції. А це в порівнянні зі всім решта масивом «дозвільної» комерції – крапля в морі.
Одне слово, патріотичним прихильникам Петра Порошенка та його соратників треба бути готовими до жорстких ударів долі. Погодилися мати цього політика уособленням національного проекту, тепер мужайтесь!
P.S. Найпростіший спосіб пережити цей непростий період і навести лад в країні – це відмовитися від кумирів, ідолів і ритуальних танців навколо них. І спільними зусиллями спробувати збудувати Україну для людей. Тобто Україну, в якій хочеться жити.