Був час, коли періодичні зустрічі польських та українських істориків під назвою «Україна – Польща: важкі питання» закінчувалися укладанням протоколів погоджень і розбіжностей.
Спершу наводили перелік пунктів, з яких «польська та українська сторони погодилися», а далі – списки розходжень, що починалися словами «Польська сторона вважає…» і «Українська сторона вважає…». Учасники цих зустрічей мали б відчувати себе бійцями ідеологічного фронту, що відстоюють національну правду історії від зазіхань сусідів.
Мене це завжди дратувало. Мені цікавіше було б довідатися, що думає конкретний професор Зашкільняк чи доктор Мотика, а не якась безлика «сторона». На щастя, міжнаціональні історіографічні війни поволі стихають. Ні, польсько-українське протистояння з «важких питань» історії не зникло, але дедалі частіше дискусії точаться не між національними «сторонами», а між прихильниками різних історичних концепцій, незалежно від національності та громадянства дискутантів.
Коли Володимир В’ятрович опублікував свою книжку «Друга польсько-українська війна. 1942-1947», на нього дружно ополчилися українці Ігор Ільюшин і Андрій Портнов, поляки Ґжеґож Мотика і Анджей Зємба, швед Пер Андерс Рудлінґ. Історик не залишився в боргу і нещодавно через «Історичну правду» викликав на публічну дискусію не якусь там чужинську «сторону», а своїх-таки співвітчизників Ільюшина і Портнова, хоч при цьому й далі говорить про «польську» та «українську» концепції. Отже, є привід для стриманого оптимізму: суперечки про Волинську трагедію 1943 року поступово переходять від міжнаціонального протистояння, в якому роль історії зводилася до постачання аргументів своїм «сторонам», до справді академічних дебатів.
Я не маю наміру втручатися в дискусію з питань, у яких я не є спеціалістом: хто розпочав конфлікт, чи був наказ про винищення поляків на Волині, і, якщо був, то хто його віддав – провід ОУН чи особисто командувач УПА Клим Савур? Висловлю лише кілька міркувань щодо одного аспекту, який належить до сфери моїх дослідницьких зацікавлень: чи випливали антипольські дії УПА під час Другої світової війни з ідеології та політичної стратегії ОУН, сформованої впродовж 1929-1939 рр.?
Деякі історики доводять, що мету усунення всіх поляків з українських земель, не зупиняючись перед фізичним винищенням, ОУН сформулювала ще 1929 р. У такий спосіб вони інтерпретують слова із звернення установчого Конгресу ОУН про «повне усунення всіх окупантів з українських земель». Слово «усунення» тлумачать як фізичне знищення, а під окупантами начебто мали на увазі не державні структури, а всіх поляків та інших представників ворожих націй.
Насправді в офіційних документах ОУН немає жодних прямих вказівок щодо потреби усунення всіх поляків з України. Якщо не виривати цитату із контексту, а уважно прочитати «Звернення Конґресу Українських Націоналістів», стає зрозумілим, у якому значенні засновники ОУН вживали слово «окупанти». У першому абзаці звернення читаємо: Боротьба Української Нації за незалежність у рр. 1917-[19]20 скінчилася поразкою. Поневолення України змінило лише форму. Кількість окупантів української землі збільшилася.
Цілком очевидно, що йшлося не про демографічний приріст польського, російського та румунського населення на українських землях, а про збільшення кількості держав-окупантів з двох (Росія і Австро-Угорщина) до трьох (СРСР, Польща і Румунія) або чотирьох (в ОУН тоді не було єдності, чи розглядати Чехословаччину як окупанта). Отже, «усунення всіх окупантів з українських земель» слід розуміти лише як ліквідацію панування держав-окупантів над цими землями.
Разом з тим, характерний для інтегрального націоналізму погляд на націю як на колективну особистість логічно вів до переконання, що ворогами українського народу є не лише уряди й панівні класи держав-окупантів, а цілі «ворожі нації». Видана Крайовою екзекутивою ОУН брошура «Наша боротьба: її цілі шляхи і методи» (1931 р.) наголошувала, що національними ворогами українців є не тільки уряди, а й народи, з волі яких ті уряди існують і панують – поляки, росіяни і т. д. Член Проводу ОУН Володимир Мартинець застерігав соратників від поширення «небезпечної» думки, що українські, польські та російські народні маси однаково терплять від визиску влади. Влада визискувачів, твердив він, – «це еманація народів польського і російського […]. Якраз у відмінність від соціялістів, що проповідують солідарність боротьби проти „влади визискувачів”, ми проповідуємо боротьбу з націями ворожими, всіми її членами на всіх ділянках».
Поділяючи погляд на поляків як на ворожу націю, члени Проводу ОУН по-різному бачили мету і засоби. Дмитро Андрієвський вважав, що революційний чин ОУН буде «перевиховувати» поляків, призвичаюючи їх вважати українців рівнорядними супротивниками, з якими треба рахуватися. Врешті-решт, сподівався він, поляки переконаються, що намагання зберегти панування над Західною Україною обходиться Польщі надто дорого:
Треба змагати, щоби посідання сих земель для поляків зробилося більш коштовним, як під оглядом матеріяльним, так і моральним, більш тяжким і незносним, ніж відступлення від тих земель.
Андрієвський вважав за можливе упертою боротьбою спонукати поляків до висновку, що Польщі вигідніше погодитися з втратою західноукраїнських земель, здобувши в постаті соборної України противагу російській небезпеці, ніж утримувати їх будь-якою ціною, ризикуючи «затроїти цілий організм польської держави і розвалити її, як то вже було в минулому...».
Інший член Проводу, Микола Сціборський, не вірив у можливість перевиховання ворогів і передбачав силове вирішення проблеми чужинської колонізації майбутньою українською владою:
Цей чужий паразитарний наріст на нашому національному організмі буде вирваний із корінням. Треба передбачити, що велика частина цих, осівших ув Україні, московсько-польських та інших приходьків буде матеріяльно і фізично винищена вже в перших часах революції. Рештки ворожої кольонізації, націоналістична влада зліквідує законодавчо-адміністративним шляхом. […] Можна передбачити, що така ліквідація ворожої кольонізації викличе зойки різних чинників про “гуманізм”, “правність” і тд. З цією лицемірною демаґоґією державна влада не рахуватиметься в рівній мірі, як не рахуються тепер окупанти із зойками й жертвами грабованого українського села. Там, де рубатиметься ліс, летітимуть і тріски! Вийняток може бути застосований до тих кольоністів (походженням із ворожих Україні національностей), що осіли на наших землях від давніх часів…
Бачимо, що Сціборський все ж робив виняток для нащадків давніх поселенців, які в майбутньому підлягали асиміляції українською нацією. Значно жорсткіші заходи не лише до колоністів, а до всіх поляків, що мешкали на українських землях, пропонував застосувати інший видатний діяч ОУН – Михайло Колодзінський, у «Воєнній доктрині українських націоналістів»:
...Наше повстання не має тільки за завдання зміну політичного устрою. Воно мусить вичистити Україну з чужого, ворожого елєменту й з недоброго власного, ріднього. Тільки під час повстання буде нагода вимести буквально до останньої ноги польський елємент із З[ахідних] У[країнських] З[емель] і в цей спосіб закінчити польські претенсії про польський характер цих земель. Польський елємент, що буде чинно ставити спротив мусить улягти в боротьбі, а решту треба зтероризувати й примусити до втечі за Вислу. Бо не можна до цього допустити, щоб по здобуттю З.У.З., польський елємент міг тут жити побіч Українців. З.У.З. в будучій Українській Державі має бути чистий під національним оглядом, бо ці землі мають особливе значіння для будучої Української держави, й тому не буде часу на боротьбу з польським елєментом, якщо би такий ще вийшов нерозтрощений зовсім з повстання. [...] Треба пам’ятати, що чим більше пропаде під час повстання ворожого елєменту, тим легше буде відбуватися будова Української держави й тим сильнішою вона буде.
Читаючи ці настанови, важко позбутися враження, що саме ними керувалися командири загонів УПА, атакуючи польські села на Волині влітку 1943 р. Однак Колодзінський написав свою «Воєнну доктрину» ще навесні 1938 р. Чи значить це, що вже тоді ОУН мала план етнічної чистки і лише чекала слушної нагоди? Не варто поспішати з таким висновком. Невідомо, чи поділяли погляди Колодзінського інші керівні діячі ОУН, чи обговорювали такі пропозиції між 1938 і 1943 роками. Проблема потребує дальшого дослідження.
Отже, наприкінці 1930-х рр. серед членів ОУН існували різні проекти вирішення «польського питання» в ході майбутньої національної революції: від примусової репатріації колоністів, переселених на Волинь і в Галичину в 1920-30-х рр., до «остаточного вирішення» польського питання шляхом винищення частини польського населення і вигнання решти на етнічні польські землі. Разом з тим, немає достатніх підстав уважати, що останню концепцію, яку пропонував, зокрема, Колодзінський, ОУН прийняла як керівництво до дії.
Ми можемо обґрунтовано припускати лише те, що серед активу ОУН ще перед війною існувала група, яка дотримувалась радикальних поглядів на вирішення «польського питання». Схоже, що спершу вона не мала вирішального впливу на діяльність організації. Однак ескалація насильства під час війни, недалекоглядні дії польського еміграційного уряду і польського підпілля, врешті початок корінного перелому у війні, що спонукав ОУН поспішати з реалізацією своїх планів, – усе це призвело до посилення впливу радикальної групи, зокрема на Волині. Тоді ж і серед польського керівництва взяли гору прихильники безкомпромісної позиції. Жертвами конфлікту двох націоналізмів стали десятки тисяч чоловіків, жінок і дітей на Волині, Холмщині та в Галичині, більшість яких, мабуть, так і не усвідомила, що вмирає в ім’я чиєїсь високої державницької рації.