Цікаве одкровення почули в неділю третього січня глядачі телеканалу ТВі. У програмі «Чорне та Біле» Мустафа Найєм вів розмову з віце-спікером Верховної Ради Миколою Томенком. З того, що один з провідних представників команди Юлії Тимошенко не випромінював особливого бажання захищати свою лідерку в будь-якому питанні, можна було б зробити припущення, що між ними пробіглася чорна кішка.
Ні, Томенко ще не грюкнув дверима, як Вінський, не закинув у Інтернет якогось гнівного листа, як Пинзеник, не дав викривальної прес-конференції, як Бродський. Існує висока ймовірність того, що Микола Володимирович ще помириться з Юлією Володимирівною, обоє вдадуть, мов жодних ідеологічних розбіжностей і не виникало. А тому мову хотілося б повести про інше – про одне зізнання, яке стосувалося тієї епохальної прес-конференції Миколи Томенка у серпні 2005-го року, що стала точкою неповернення для команд двох помаранчевих лідерів. Прес-конференції, яка остаточно поховала надії на помаранчеве майбутнє України, яка завдала нищівного удару по рейтингах як прем’єра з президентом, так і очолюваних ними політичних сил. Прес-конференція, яка уможливила реванш тих політиків, проти яких виступали люди на Майдані.
Пригадуєте, тоді ще віце-прем’єр Томенко звинуватив у корумпованості найближче оточення Віктора Ющенка. Особливо наголосивши на таких одіозних прізвищах як Порошенко і Третьяков. І що тепер? А тепер пан Томенко з відвертістю щирого націонал-демократа визнав, що тодішні антикорупційні заяви були лише політтехнологією, що жодних доказів корумпованості він не мав, що «існували лише чутки в політичній тусовці». І більш нічого!
І як йому було в цьому не зізнатися, адже тепер як Порошенко, так і Третьяков – гідні члени тимошенківської команди. Ну, не відвертих же корупціонерів пригріває на своїх грудях пані прем’єрка.
Хоча зрозуміло, що ні Ющенко, ні його команда не були святими. Як зрозуміло й те, що з усього тодішнього скандалу вийшов ось такий собі пшик. А чи могло б статися інакше? Сумнівно, адже українські націонал-демократичні команди так і не навчилися жити не по-канібалістськи. Згадати хоча б, як на світанку Незалежності перегризлися команди Чорновола й Горинів. Тоді Рух на загальноукраїнському рівні підім’яв під себе Українську республіканську партію, відомі дисиденти – брати Горині перетворилися на маргінальних політків. Хоча у деяких місцевих органах самоврядування (наприклад на Стрийщині) гору здобула УРП й взялися там вже гнобити рухівців. Але не довго, згодом сама партія почала ділитися як інфузорія, остаточно розчинившись в українській політичній фауні
Не довго тішився й Рух, процес поділу наздогнав і його. 1999-го року Юрій Костенко, ображений небажанням визнавати його кандидатом у президенти, ініціював фронду й фактично поховав колись потужну загальнонаціональну силу.
Помаранчева революція породила в народі надію на те, що оновлена національно-демократична сила зможе взяти на себе відповідальність за ситуацію в країні. Але – марно. Хворобу канібалізму так і не було вилікувано.
Надію українська держава може покладати хіба що на вітчизняних олігархів. Вони – залишилися єдиною твердинею національних інтересів. У першу чергу, звісно, своїх – бізнесових. А допоки їм фінансово вигідно існування незалежної України, доти вони її захищатимуть усіма силами й засобами. І не встряватимуть у безглузді канібалістські чвари.