Ще влітку минулого року спортивна громадськість Львова звернулася листами до президента НОК України С. Бубки, тодішнього міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту Р.Сафіулліна, голови Центральної ради ФСТ «Україна» М. Ципло, попереднього голови Львівської обласної ради М. Сеника з пропозицією відзначення на державному рівні сторіччя від дня заснування спортового товариства «Україна».
На різних рівнях прийнято відповідні постанови, які, однак, залишилися на папері. І столітній ювілей, яким можна було б зворохобити суспільство, а, особливо, молодь, який міг би об’єднати і згуртувати спортсменів-українців різних країн, проходить непомітно, на регіональному рівні, не зацікавивши ні державні, ні партійні, ні громадські структури.
Не те, що було сто років тому. На початку ХХ століття в атмосфері суспільно-політичного піднесення на галицьких землях поруч із товариствами «Просвіта», «Сокіл», «Січ», «Пласт» та іншими спортове товариство відіграло надзвичайно важливу роль, адже це була перша громадська організація, яка у своїй назві вжила слово «Україна».
Почин професора Боберського
Організований розвиток різних видів спорту пов’язують з діяльністю енергійного професора Української академічної гімназії Івана Боберського, який перший почав поширювати ідею спортивного виховання між українцями в Галичині ще 1903 року.
Саме вони, оті копуни шкіряного м’яча, через кілька років, ставши студентами вищих шкіл Львова – «академіками і техніками», вирішили заснувати спортивне товариство. Біля його витоків стояли видатні постаті української культури Іван Боберський, Степан Гайдучок, Антін Зелений, Дмитро Вахнянин, Матвій Яворський.
Визначальні дати
22 вересня скликали збори студентів, членів «спортового кружка», на яких і було проголошено про утворення товариства, затверджено Статут і подано його тодішній австрійській владі, так званому намісництву. 26 листопада 1911 року австрійське намісництво заявило, що «не заперечує зав’язання Товариства студентів вищих шкіл «Україна» на підставі запропонованого статуту». І так розпочалася діяльність спортового товариства, яка тривала з перервами до 1944 року, а згодом продовжила свій шлях в умовах організованого спортивного життя західної української діаспори Канади, США та Австралії.
Товариство, головою якого було обрано Матвія Яворського, зразу визначило широкий діапазон діяльності з різних видів спорту, назви яких нині звучать незвично: «союзняк» чи «копаний м’яч» (нині – футбол), «гаківка» (хокей), «наколесництво» (велоспорт), «лещетарство» (лижний спорт). Серед найбільш діяльних членів товариства, які у різні роки творили спортивну славу Галичини, варто назвати імена синів Івана Франка Тараса і Петра, сотника Січових стрільців Федора Черника, Осипа Верхоли, Ананія Степаніва, Едварда Жарського, Романа Купчинського, Євгена Чучмана, Карла Мікльоша, Олександра Скоценя, Омеляна Бучацького, Миколи Степаняка, Івана Бабія, братів Мирона та Романа Трушів та інших.
Найкращий хокейний воротар Львова Микола Скрипій придумав першу хокейну маску (через потребу, бо зазнав травми обличчя після влучення шайбою). Олександр Скоцень був настільки талановитим бомбардиром, що його запросили до київського «Динамо», за яке він встиг у сезоні 1941 року до початку війни забити кілька голів. Потім вдало виступав за французьку «Ніццу», забиваючи голи на різних європейських стадіонах, зокрема знаменитому «Ювентусі». Роман Труш після війни став успішним тренером зі стрільби з лука і виховав перших чемпіонів Радянського Союзу зі Львова. Омелян Бучацький довго зберігав хорошу спортивну форму, виступаючи разом із сином в одній хокейній команді вже на еміграції в Австралії. Зі сторінок історії товариства знаємо, що за своє понад тридцятирічне існування на рідних землях його очолювали 15 голів – від Матвія Яворського, Тараса Франка до Володимира Блавацького.
Одним із багаторічних заступників голови був член першого Українського спортового кружка з 1907 року Євген Чучман, який у 1920-1930 роки опікувався футбольною і шаховою секціями товариства. Олександр Скоцень розповідав мені 1991 року, що з приходом Євгена Чучмана на керівника ланки футболу 1934 року гра команди значно змінилася. Був запрошений фаховий тренер, прийшли нові молоді гравці, регулярно проводилися тренування. Дружина стала згуртованіша, з новим запалом і духом. «Україна» одразу вийшла у число кращих команд окружної першості. З командою всюди їздив керівник секції і на чужих полях завжди займав місце біля воріт суперника.
Непохитний директор Чучман витримував усе, вигуки і образи. Але в нього було одне – в серці патріотизм, а на устах – «хлопці, вперед!» Тоді домівка «України» тимчасово знаходилася на фабриці «Бібльос», де одним з директорів був українець Міськів. Сюди на фабрику, до Чучмана, майже не щодня приходили змагуни. Цей просив: «Пане директоре, я маю матуру завтра», інший: «Мені треба школу заплатити», ще інший втратив працю і йому треба її знайти. Тож ходив керівник по українських установах за працею і часто був випрошуваний директорами тих установ за двері, але він знову «вертався вікном», бо хотів досягнути для свого грача працю. А повернувшись із пошукування праці, заставав у себе в фабриці поліцію, яка робила ревізію, бо тут працюють «вивротовці». І так до самої війни.
Через багато років Євген Чучман і Олександр Скоцень зустрінуться в Торонто і 13 листопада 1954 року будуть відзначати 40-ліття праці Чучмана для українського спорту. Подякувавши присутнім за теплі вітання, колишній провідник «України» зізнався, що має єдину мрію – відновити діяльність СТ. «Україна» і постояти за футбольними воротами, коли його вихованці влучатимуть по них…
Розширення спортивного профілю
За період існування товариство активно розвивало нові для українців види спорту, ініціювало проведення загальнокраєвих комплексних змагань «Запорозькі Ігрища» та інші спортивні заходи, що були дуже популярні серед галичан. Найбільш вагомими були успіхи команд СТ «Україна» у футболі, хокеї, боксі, велоспорті, шахах – що заклало підвалини й створило традиції пріоритетного розвитку цих видів спорту у Львові й до сьогодні.
Останніми роками велосипедистом-шосейником високого міжнародного класу був вихованець дрогобицької школи велоспорту «Медик», що належить до ФСТ «Україна», Ярослав Попович – дворазовий учасник Олімпійських ігор 2004 та 2008 років, переможець етапів престижних велогонок дорогами Франції, Італії, Бельгії та інших країн. Та Львів міг мати свого олімпійця ще до війни, але 1936 року українця Івана Бабія до польської команди не запросили, а 1940-го вже йшла світова війна і про Олімпійські ігри не могло бути мови. Отак політичні катаклізми не дозволили здібному львівському заколесникові (як колись називали велосипедистів), узяти участь у змаганнях, що є мрією кожного спортсмена. А Іван Бабій був знаним спортсменом міжвоєнного часу, першим чемпіоном України та СРСР.
Перша сторінка життєвої мандрівки і перші кроки по землі Івана розпочалися 1913-го, напередодні Першої світової війни у підльвівському селі Підсадки. Батько, мобілізований до австрійського війська, помер 1917-го від тифу, а тому вихованням дітей – старшого Михайла та молодшої Катерини – займалася мати. Нелегкими були перші роки дозрівання майбутнього чемпіона – економічна криза, глобальні політичні зміни. Попри всі негаразди, Іван Бабій закінчив промислову школу і, маючи бізнесовий потяг, заклав власне підприємство з виготовлення меблів.
У той міжвоєнний час не було молодої людини, котра не мала б зацікавлення спортом. Велосипедний спорт, яким захопився Іван, вимагав не тільки фізичної підготовки, але й психологічного гарту, аби на довгій виснажливій трасі крутити й крутити педалі. Та юнак від початку свого спортивного шляху постановив домогтися успіхів. І щороку його здобутки ставали щораз вагомішими. Тренувався майже щодня, «накручуючи» зо 150 км маршрутом Львів – Перемишль – Львів. Послідовність і тверді наміри здобувати перемоги стало девізом його спортивного життя. Як згадує, проїхав на тренуваннях та змаганнях понад 120 тисяч км, тобто тричі об’їхав Землю по екватору. Прийшов до секції велосипедистів СТ «Україна», що її організував інженер Ярослав Яримович, де були зібрані сильні змагуни – Микола Степаняк, Буцик, Колтуцький, Лата, Івасів, Федак.
Навесні 1937 року Бабій виграє першість міста в перегонах на 100 км, а через кілька місяців стає віце-чемпіоном Польщі на цій же дистанції. Разом з Миколою Степаняком вони почергово перемагали в перегонах українців за чашу «Пісочна» як пам'ять про місцевість, де 1918 року стояв вишкільний курінь січових стрільців. Чаша була зроблена з гільзи гарматного снаряду. Із приходом більшовиків 1939-го Іван Бабій почав працювати тренером у товаристві «Спартак» та продовжував виступати у велосипедних гонках.
1940-го переміг на трасі Київ – Чернігів і став чемпіоном України, а наступного року – в останні передвоєнні дні – повторив цей успіх. Довелося на велосипеді ( з пригодами) повертатися до Львова. Коли влітку 1944 фронт знову наблизився до рідного міста, він разом з дружиною Осипою вирушив на велосипедах через Самбір до словацької Жиліни, а потім до Німеччини, де їх застав кінець війни. Після кількарічного перебування в таборах 1950-го вирушають уже з малим сином Зеноном до США, де зупиняються у Чикаго – великому осередку українців. Там народжується другий син, Роман. А Іван Бабій стає активним членом українського спортового товариства «Леви». Пам’ятаючи, як він сам зростав за нелегких часів, допомагав своїм синам та їхнім ровесникам знаннями, опікувався пластовими таборами на відпочинковій оселі українців у Раунд-Лейку поблизу Чикаго. Знесилений важкою хворобою (1973-го переніс інфаркт), помер 3 листопада 1991 року, не доживши десять днів до 78-х уродин. Похований на українському цвинтарі св. Миколая у Чикаго.
Перебуваючи кілька років тому у цьому великому американському місті, я познайомився з дружиною І. Бабія – пані Осипою та його сином Зеноном, почув від них розповідь про чоловіка та батька. Дружина з гордістю показала чималенький годинник – приз за перемогу в перегонах 31 жовтня 1937 року (так засвідчує вигравіруваний напис). Цей годинник має свою історію, тому так дбайливо оберігає пані Осипа сімейну реліквію. Коли дорогою до Німеччини їм відібрали велосипеди, довелося йти пішки з наплічниками. Якось, втомившись, Іван спересердя повикидав з них чимало речей, щоб зменшити вантаж. Полетів у кущі й годинник. Але дружині стало шкода пам’ятного приза, і вона непомітно заховала його серед своїх речей і довго носила його сама. Уже в далекому Чикаго у своєму помешканні вийняла годинник і поставила на полицю у вітальні. Іван був дуже зворушений такою увагою і потім багато разів розповідав кожному гостеві про вчинок дружини…
Український спорт розгортав свою діяльність також в інших містах Західної України, де існували такі українські клуби: в Дрогобичі – «Підгір’я» і «Ватра», в Стрию – «Скала», в Самборі – «Дністер», в Тернополі – «Поділля», в Коломиї – «Довбуш». Після війни на еміграції в Європі та за океаном були засновані колишніми змагунами та діячами Спортових товариств нові клуби під назвою «Україна»: у Зальцбургу (Австрія), Ульмі (Німеччина), Едмонтоні, Монреалі і Торонто (Канада). В США клуби прибирали такі рідні назви як «Львів» (Клівленд), «Леви» (Чикаго), «Черник» (Детройт), «Тризуб» (Філадельфія), КЛК (Нью-Йорк).Там вони стали осередками не тільки спортивного виховання української молоді, але й центрами, де зберігаються український дух, українська мова і культура.
Перше повоєнне святкування у Львові
У червні 1991 року в Києві, Львові та багатьох містах Західної України було урочисто і масштабно відзначено 80-річчя СТ «Україна» (Львів) за участі численної (понад триста осіб) спортивної делегації української діаспори США, Канади, Австралії, які змагалися з плавання, шахів, футболу, тенісу у різних містах Галичини. Ініціаторами цього задуму стали колишні змагуни «України» К. Мікльош, Ю. Зубач та О Новаківський, а задум був втілений завдяки угоді між УСА (Українська спортивна асоціація) та УСЦАК (Українська спортова Централя Америки і Канади), яку підписали голови цих організацій – Ярослав Кендзьор та Мирон Стебельський.
Ідеї та традиції спортивного товариства «Україна» продовжує проголошене під цією ж назвою 1991 року фізкультурно спортивне товариство, яке за роки розбудови української державності стало флагманом в розвитку оздоровчої і спортивної роботи. Тож відзначення сторіччя славного товариства могло сприяти утвердженню історичної пам’яті та подальшому утвердженню важливої ролі фізичної культури та спорту в українському суспільстві. На жаль, справжнього свята молоді і спорту організувати не вдалося…