Біля однієї з львівських шкіл надпис на асфальті: «Обережно! Табачник хоче, щоб ваші діти були дурними».
Про пана Табачника як про особистість, так і міністра сказано чимало. Однак, зважаючи на теперішній стан освіти та її перспективи, вважаю за доцільне теж долучитися. Адже маю неабиякий досвід роботи в освітніх закладах Латвії, де питання освіти завжди було важливим і актуальним. Передусім важливим є питання умов, які б забезпечували працездатність вихованців. Навчальні заклади постійно вдосконалюються і перебудовуються.
А що ж робиться у нас? За винятком кількох елітних шкіл, приміщення у жахливому стані як ззовні, так і всередині. Не зволікаючи, зразу зайдемо до середини! Пригадую совкові, ніколи не ремонтовані шкільні приміщення, де вічні діри закупорювали всілякими щитами з a-la патріотичними й атеїстичними гаслами та цитатами. І що змінилося? Лише тексти і кольори. Ні естетики, ні смаку… Розповім про один епізод з побаченого. Цього літа мав «щастя» бути з учнями в одній з київських (зауважте, столичних!) шкіл і випадково зайти до туалету. Повірте: це – просто жах! Жодних кабінок, суцільна плита з дірами. А ще й на подвір’я виходять прозорі вікна…
Від початку створена міністром освіти і науки України ілюзія великого реформатора в освіті, звелася до великого комбінатора у тій самій освіті. А те, що на асфальтах, стінах, смітниках тощо пишуть гасла на захист якісної освіти й порятунку від українофоба Табачника, для нього – порожній галас, оскільки наші діти і без його участі можуть бути чи то дурними, чи то мудрими. Зрештою, це проблема самих учнів та студентів. Пана Табачника, якого вистачає тільки на красномовність, на все інше вже таки не вистачає. Школи й інститути залишаються аж надто совковими. Кадри в навчальних закладах майже незмінні. Уроки та й лекції рідко коли є цікавими. Вся освітня продуктивність зводиться до вичитки та “зазубрювання” матеріалу. Відтак усе – в замкнутому колі. Бо «верхи» вже мало що можуть, а «низи»… А що «низи»? Вони і не дуже поспішають щось ще хотіти. У школах, університетах – безлад, невизначеність і, що найстрашніше, – бідність.
Хоча (і на жаль) уся діяльність новопризначеного міністра зводиться до одних лише заперечень попередника. Заперечуються також ті чи інші сторінки історії, які ж бо не вписуються у канони нової post-помаранчевої влади. Ось і вся історична наука, яка для міністра–«науковця» Табачника має бути аж дуже об’єктивною. Але хто сказав, що історія – це наука?! Хіба ця «наука» щось доводить?.. (До речі, про це неодноразово наголошував ще старенький Шопенґауер!) Окрім того, що вчить… Але ніяк не навчить наших можновладців. А ось для «історика» Табачника важливим є трактування історії України крізь призму «блатних» та наближених до нього «історичних постатей», зокрема виняткова роль його дружини у розвитку українського театрального мистецтва. І це один приклад.
Але втішає те, що незабаром він піде. Обов’язково піде. Це лише питання часу. І піде у небуття. І знову ж таки виникає питання: з ким і з чим залишимося ми?