У заньківчан же все стається «тут і зараз». Водевільна динаміка не залишає часу на роздуми. Неугавно бадьора Поліанна блискавично приймає рішення, нагадуючи масовика-затійника, що ховає «у рукаві» напохваті купу готових рецептів щастя...
Два роки тому я був приємно здивований, дізнавшися, що одинадцятирічна доня моїх івано-франківських друзів Яринка Стринаглюк стала акторкою. Причому не аматорського, а професійного театру; не в масовці, а в головній ролі! Тут, звичайно, варто зробити уточнення: у половині головної ролі, бо грала солодку Дарусю в дитинстві (п’єса за однойменним романом Марії Матіос, що здобула не менш гучний всеукраїнський розголос, ба навіть висувалася на Шевченківську премію). Режисер-постановник, заслужений артист України, Ростислав Держипільський, прослухавши Яринку, сказав, що подальшого кастингу не буде, і не помилився: дівчинка органічно вписалась у розкішний акторський ансамбль, була «наче вроджена» для ролі малої Дарусі.
Знаючи її жвавість, безпосередність, цілковиту (аж не завше комфортну в середовищі дорослих) відповідність сентенції «устами дитини говорить істина», я зовсім не здивувався. Адже саме такою Дарусю задумала письменниця, саме така вона й стала причиною трагедії і своїх батьків, і своєї старшої половини. Природне бажання завше казати правду, заохочене споконвічною етикою народного виховання, за умов антилюдяних, більшовицько-окупаційних, спрацювало на згубу. Світ перевернувсь, а від того перевернулося й у голівці Дарусі. Вона стала навіки солодкою... Але зараз про інше.
Любомир і Мар’яна (батьки Яринки) періодично надзвонювали, повідомляючи про чергові аншлагові сеанси театральної афіші й жартома підганяли: покваптесь, бо росте як на дріжджах, от-от виросте з ролі... Не виходило, ще, і ще... А коли врешті вирвались до Франківська, з’ясувалося, що в тому жарті була навіть не «частка жарту». Не до жартів було загалом, бо Яруся не просто виросла з ролі. Вона переступила ту ледь помітну вікову межу, за якою в її дитячу невинність не віриться... Так, вона вже «винна» – зітхнувши, погодився й режисер, коли після вистави я поділився з ним своїми рефлексіями.
Що випадає дитині, вочевидь, не завше личить дорослому. Іноді ж отака підміна вікових категорій призводить до драматичних казусів
Допоки триває розвиток дії, особливого дисонансу між височенькою Яринкою, якій «тринадцятий минало», і десятирічною (за партитурою) Дарусею не відчувається: динамічне, пульсуюче, поліфонійне дійство поглинає й захоплює цілковито, все відбувається на єдиному подиху. Та, коли настає кульмінація... Коли в мертвій ватяній тиші лунає дзвінкий голосочок «дитячої» правди, мимоволі ловиш себе на відчутті, що то не дитина «не відає, що творить». То маленький монстр у дитячій подобі свідомо й цинічно «здає» енкаведистам рідних батьків за «тверду валюту» льодяника. Вона, отака, в отакій віковій категорії, не може цього не розуміти! Це осягаєш підсвідомо, без уваги на всі права театральних умовностей. Не Яринка тут «винна», а лише її вік, і нема на то ради...
Склалося так, що тоді мені випав театральний вікенд. Наступного дня мав квитки на прем’єру «Поліанни» (за повістю Елеонор Портер) у виконанні львівських заньківчан. Раніше нічого не чув про цей твір, хоч, як виявилось, він вже біля ста років є світовим дитячим бестселером. Про це довідався від тих же Стринаглюків за ранковою кавою перед поворотом до Львова. Вони добре знали «Поліанну», мали її вдома і в книжковім, і в кіношнім форматі, тому були здивовані, що цю зворушливу дитячу історію виставлятимуть на сцені дорослого театру. Вона більше пасує для ТЮГу... Втім, а може? Словом, я був заінтригований. А ввечері переконався, що сумнівалися мої друзі недарма.
Повна сирота Поліанна приїздить до чужого міста й оселяється в домі своєї багатої тітки – старої діви з відповідними комплексами, що негайно ж усією ваготою падають на голову щирій, безпосередній дівчині: життя «за графіком», під суворим контролем, до того ж на убогім горищі (це у домі, де пустує кільканадцять килимованих кімнат) тощо. Проте вітаїстична Поліанна не здається. Виплакавшись на самоті, вона береться за гру, якої начив її небіжчик батько. То гра у радість! Що б не ставалось, які випробування не підсувало б життя, треба помічати тільки його світлі сторони, у всьому шукати лише позитив – і радіти від цих знахідок. Приміром, коли, замість бажаної ляльки, у фонді благодійного товариства для тебе залишаються самі... милиці, ти маєш радіти, що вони тобі не потрібні! Словом, принцип напівповної, а не напівпорожньої склянки.
Поліанна поступово «заражає» своєю грою ледь не півмістечка. Перед її настирливим оптимізмом капітулюють навіть безнадійні, здавалося, меланхоліки, іпохондрики, самітники й буркотуни, навіть деспотка тітка. Більше того, завдяки пробудженим у такий спосіб душевним ресурсам, вони полагоджують свої давно занедбані особисті проблеми, добрішають, кращають на очах. Потяг сценічного дійства (його уособлює гамірливо-барвиста кавалькада руху «самого життя» у рефренному виконанні молодіжного складу театру) невпинно простує до гепіенду. Глядацька зала й собі поступово втягається у вболівання за остаточний результат азартної гри, а тим часом у нашому секторі (переглядаю виставу разом з товариством) визріває щось, цілковито інакше. Страх далеке од захоплення і настільки ж близьке до роздратування. Щось тут не так. Щось, чого не могла б допустити авторка світового бестселеру. У певний момент прогресуюча маса стрімких атак, збуджених підстрибів та «гольових пасів» одержимої Поліанни досягає критичної позначки, і мені починають нагадуватись, виклубочуватися зі споминів отакі собі аналогії чи то пак дежавю...
Щось подібне я, приміром, колись відчував у Відні, гостюючи в ще живого тоді свого дідуся-емігранта. Якраз приїхала його берлінська товаришка та опікунка Марія – неймовірно енергійна старша пані, особисте життя якої не склалося і яка весь нерозтрачений потенціял свого великого серця вирішила присвятити перманентному добротворенню під гаслом «чинити радість». Оте її «Freude machen» я чув поденно десятки разів. Вона розгорнула бурхливу діяльність щодо моєї «європеїзації» і на побутовому, і на ментальному рівнях: водила визначними місцями, неугавно, мов фаховий чичероне, коментуючи все, що траплялося на шляху; пригощала фірмово-національними стравами в кав’ярнях і рестораціях, принагідно навчаючи поводженню «в товаристві»; невтомно коригувала мою кострубату німецьку; негайно ж хапалась за слухавку й мобілізувала усе, «що рухалось», у відповідь на перший же запит із мого боку щодо віденських наукових орудок... Можна довго продовжувати перелік отих направду добрих справ, які допомогла мені полагодити ця жінка, за що я їй буду довіку вдячним. Тільки от – заковика, ложка дьогтю, через яку під завісу наших взаємин я мріяв лише про одне: швидше б вона повертала до свого Берліна... Оте гасло її – «Freude machen».
Безпосередність – те, чого не зіграти. Поліанна й не грає. Їй достатньо залишатись дитиною. Власне цим і «бере» тіток та дядьків, які свого часу замкнулись у собі, розчаровані дорослими формами добротворення
За кожний сеанс п’ятиденної добродійної акції вона тут же, на місці, нав’язливо вимагала радісної вдячности; що радісніше, то ліпше, а найліпше – коли екзальтовано!!! Цього, ну хоч убий, я утнути не вмів, і без того почуваючись якимось пуделем на шнурочку, якого хочуть привчити стояти на задніх лапках, ощасливлюючи преміяльними ласощами. Я повинен був демонструвати своє захоплення і в подальших «данкбріфах» (вдячних листах), не отримавши одного з яких, вона докірливим голосом прочитала мені телефонну мораль на тему етикету, після чого я врешті переконався, що ця добра німка просто не відчуває проблеми. Я пригадав, як одного разу пробував їй щось пояснити на тему непоказної, проте від цього не менш щирої вдячности. Вона тут же розплакалась, мов дитина, яку не похвалили за зразкову поведінку.
...Що випадає дитині, вочевидь, не завше личить дорослому. Іноді ж отака підміна вікових категорій призводить до драматичних казусів. Як із Марією. І – з «Поліанною»... Її роль виконує молода, трішки інфантильного складу (через що власне й обрана), проте цілком доросла акторка (Наталя Боймук), і цієї дорослості не приховати й не компенсувати жодною екзальтованою жвавістю та «дитячою» наївністю, в природність якої можна повірити хіба за умови, що сам собі це звелиш (як, приміром, звелів собі Тарас Федорчак, застосувавши до рецензування вистави. Натомість мені веліти собі якось не хотілося. Перше, що я зробив, повернувши додому, це відкрив прихоплену з Франківська книжку Е.Портер і одразу ж знайшов ключові для себе слова: «Шановна Пані! З болем повідомляю Вам, що преподобний Джон Вітьєр помер два тижні тому, залишивши сиротою дівчинку одинадцяти років»...
Прочитав книжку, переглянув кінофільм, де роль Поліанни виконує її ровесниця... Все нормально – ні негативних асоціяцій, ані роздратувань... Беззахисна дитина перед амбразурами упередженого дорослого світу. Очевидний контраст: ангела затягло гравітаційне поле чужої йому планети. Ангел хоче навчити її дивних мешканців жити за іншими, забутими, правилами. Ангел маленький – вони великі. Ангел безпосередній – вони накручені й заклопотані. Ангел цілковито інакший, ніж вони, професійні актори, бо в одинадцять років ще не було часу опанувати акторську майстерність...
Безпосередність – те, чого не зіграти. Поліанна й не грає. Їй достатньо залишатись дитиною. Власне цим і «бере» тіток та дядьків, які свого часу замкнулись у собі, розчаровані дорослими формами добротворення. Коли ж стається біда (фатальна аварія, через яку Поліанна втрачає здатність ходити), вони остаточно прозрівають щодо сенсу місії тої дитини. По суті бо, її виткано на новозаповітній канві; вона спрацьовує, бо несе в собі відгомін Сюжету сюжетів, енергетику жертовної, непідробно дитинної, беззахисности, яку не одразу впізнали, в яку не одразу повірили, яку не вберегли... Але аж ніяк – не енергетику галасливо-метушливого водевілю, до якого звелась ця зворушлива мелодрама в інтерпретації заньківчан.
Що гнітило найбільш – екстатична реакція зали. Ні, звичайно, актори заслужили подяку за професійну роботу. І, звичайно, людям хочеться доброї казки, торжества віри у диво. Але ж і тут є межа: вистачало стриманих оплесків
Це ж така нюансована, тонесенька річ – ота межа, за якою невинна дитяча гра переростає у нав’язливе ощасливлювання. Поліанна в оригіналі не одразу знаходиться з черговою пропозицією. Вона мусить взяти тайм-аут, аби прийняте рішення було адекватним, аби точно відчути запит на таке, а не інше, слово чи діло. Вона непідробно уважна й відкрито вразлива, бо кожен випадок для неї – вперше, безпрецедентно! Вона ще не має психологічного імунітету від потенційних загроз, що чигають на цьому шляху. До прикладу, дві мізансцени з вередливою місіс Сноу, в першій з яких – делікатна розвідка й висновок: «Це справді складне завдання! Мені вже час рушати, але дорогою додому я міркуватиму над цим і, сподіваюся, наступного разу, коли я прийду до вас, я дам вам відповідь». Вона думає над цим не тільки дорогою додому, вона живе цим до наступної зустрічі, після якої з місіс Сноу починаються дивні метаморфози. Так в Е.Портер. У заньківчан же все стається тут і зараз. Водевільна динаміка не залишає часу на роздуми. Неугавно бадьора Поліанна блискавично приймає рішення, нагадуючи масовика-затійника, що ховає у рукаві напохваті купу готових рецептів щастя...
Що гнітило найбільш – екстатична реакція зали. Ні, звичайно, актори заслужили подяку за професійну роботу. І, звичайно, людям хочеться доброї казки, торжества віри у диво. Але ж і тут є межа: вистачало стриманих оплесків. Я готовий до звинувачень на зразок «слішком далєкі оні от народа» – себто такі, як я. Бо ті звинувачення неправдиві. Народ однаково енергійно може вітати і мистецтво, що відповідає найкращим смакам, і відверту попсу, прагнучи хліба й видовищ. Проблема не так у народі, як у тих, хто годує його – мистецтвом, а чи видовищами, стимулюючи тонші, а чи, відповідно, грубші, вульгарніші первні його душі.
А вистачало просто взяти на роль відповідну маленьку дівчинку (львівську одинадцятилітню «Яринку»), попередньо, звісно, відчувши, що це вкрай необхідно... Її присутність, її «відчуття при сутности» (за Т.Прохаськом), вже само по собі скоригувало б стилістику постановки... Отакий собі лакмусовий папірець на вияв справжнього чи фальшивого. Отакий камертон для дорослих, яким і була Поліанна в оригіналі, Поліанна одинадцятирічна.
Переконаний: більшість із тих, хто того вечора бив гучні брава в театрі, повернувши домів, ощасливлюватимуть своїх рідних і близьких із подвійним азартом. Тільки от, чи отримають вдячність у нагороду? Чи не почують у певний момент прохально-благальне: дитино, це все так цікаво, але від цього у мене чомусь болить голова...