Йду довгим коридором Львівського геріатричного пансіонату. Ледь приглушене світло, по обидва боки кімнати, усі пронумеровані. Атмосфера дуже нагадує типовий студентський гуртожиток: чути крики, в когось голосно працює телевізор, десь – радіо, різкий запах тютюну, хтось хропе.
Єдина різниця з гуртожитком – вік його мешканців. Навряд чи тут знайдеш когось молодшого за 60.
Заходжу у першу-ліпшу кімнату. Біля вікна курять двоє чоловіків: Михайло стоїть, Олег – на візку. Бачать мене – одразу ж гасять сигарети. Михайло швидко вітається, каже, що біжить за підвечірком – обіцяє скоро повернутись.
Олег усміхається, запрошує присісти. Одразу попереджає: «Який я там «пан». Просто Олег». Коли Михайло виходить, Олег, по секрету, розповідає, що його сусід дуже ревнивий до спілкування, любить, щоб якщо вже говорити – то лише з ним. Киваю з розумінням.
Кімната невеличка. Видно сліди свіжого ремонту. «Тут все зробили повністю за свій рахунок», – пояснює Олег.
Приблизно як і в гуртожитку – два ліжка, тумбочки, холодильник, стіл, шафа для одягу, туалет, балкон – ото й все багатство, яке ділять на двох.
Над ліжком у 62-річного Олега Жуковського висить портрет – молодий усміхнений хлопчина, на щоках ямочки, вдягнений у форму.
– То я в молодості, – ловить він мій погляд. – Мені тут 18 років. Моряком був! Я з самого дитинства моряком бути хотів. Книжки про піратів, подорожі. Перший раз не вступив. Потім відправив документи до Одеси – сказали приїжджати, то не міг дочекатись, поки 8 клас закінчу. Два роки вчився. І пішов у плавання.
Найдальший рейс був, коли воювала Америка з В’єтнамом. Ми тоді через Африку ходили, Босфор, Середземне море, Тихий океан. Возили туди, вже можна казати, і медикаменти, і зброю – все возили. В Сінгапур ходив, Малайзію, В’єтнам.
Океан – це взагалі казка. Найкласніше там вранці. Вода рівненька. І десь далеко за горизонтом таке здорове бордове сонце встає. Така куля, краса, це не передати…Вже стільки років пройшло, а я навіть як фільм дивлюся – запах відчуваю.
Пропрацював так 5 років, а потім біда скосила…
– Яка біда?
– Біда називається «кохання». З рейсу приходив до Одеси, давали відпустку, а на «бандерівщину» так тягнуло. З Одеси до Львова було годину сорок літаком. Чух – і у Львові. Поки погрузла-розгрузка, я на сухогрузі працював, з хлопцями поміняюся за хабара. 1973 рік – львівські цукорки і львівське пиво – нічого більше не треба! Їдь на свою «бандерівщину»!
Женився і повернувся до Львова. Влаштувався на «Електрон» (стишує голос) –тоді кругом були спеццехи, на воєнку робили. Ну і я так на «Електроні» робив. 15-й цех – ми до Москви належали. Воєнний цех, секретний. Там 7 років працював.
Президенти мінялися – Союз валився. І пішло-поїхало. Знаєш, як принцип доміно, одне зачепив – і все завалилося. Розлучився. Я старий холостяк, діти дорослі, в Італії. Зв’язку не тримаємо… Вже внучці 16 років.
– Як сталося, що ви потрапили у дім для літніх людей?
– Свій синівський довг виконав. Батьки повмирали. То якась напасть пішла – за 5-6 років тато, мама, сестра, племінниця – прибрало всіх.
А потім в мене то сталося (показує на відтяту ногу). Я просидів біля вікна два роки. Дивився, як люди ходять, я ж в центрі жив, біля лялькового театру.
Самому поганенько було. Особливо у неділю, чи до церкви, чи що. Жаба дусить – люди гуляють, а ти сидиш. Як то в пісні співають «Одиночество сволочь» – то на мозок капає, всяка дурня в голову лізе, фотографії дивишся, згадуєш. Як би не було, навіть здоровій людині тяжко самій жити, а що вже мені ?
Заколупали потім за хату, вліз в борги, ЖКГ почав літати, а то ж хата в центрі!
І найкращий вихід з того був – піти сюди добровільно. Міг ще жити в одній сім’ї, але я ж прекрасно розумію, що таке чужа людина… Чужа людина – то чужа людина.
Так я вже тут три роки живу – і мені прекрасно. Бібліотека шикарна, а я любитель почитати, і спортзал, наступного разу з вами у настільний теніс зіграємо!
– Спочатку був шок?
– Мені ще трошки легше морально. Я сюди прийшов, бо всіх поховав. А тут є і такі, яких діти здають за квартири, родичі здають. Історій – можна книжки писати. Я не раз спілкуюся, мають і синів, і дочок – і не приїжджають, не навідують. Тяжко людині в тому плані. Бо то ж крутиться: «Я тут, родичі є, але не приходять».
Я їхав підготовлений. Не то, що з бухти-барахти – кинули як пса. А от як людину раптово сюди привозять – зі села переважно жінок старших. Плачуть, кажуть: «Я б ще ходила біля господарки». Таких багато. Я ще хоч якось собі раду можу дати. А в нас 4-5 поверх переважно лежачі старші люди, то вони себе найбільше вимучують.
– Довго звикали до життя тут?
– До того не звикається, розумієш. Просто затуплюється усе потихеньку. Не приймаєш так гостро.
– Через що люди найчастіше тут опиняються?
– Тут переважно самотні. А якщо ні, майже все за квартири, за хати.
– Чула, що й самі йдуть з дому іноді...
– Ну як то йдуть? Виживають їх, роблять такі умови. От в нас був Василь – вже помер. Жінка його померла, то дочка привела коханця, і пішов Василь з хати, бомжував, потім під трамвай хотів кинутися. Під «шістку». А сам сліпий був – на звук йшов. Люди врятували. Монахи дізналися його історію і помогли, щоб йому без черги безкоштовно операцію на очі зробили. Він такий щасливий був, що бачить. То він плакав, як хто заходив до нього. А волонтери до нас часто навідуються, нема що казати. То його душа ніяк не хотіла розуміти, що на старості років опинилася тут.
Повертається Михайло, приніс підвечірок, каже, що має ще багато справ: і укол брати, і в магазин сходити, а потім ще й за вечерею. Принагідно запрошує мене якось разом сходити за водою, до джерела.
– То лише 12 хвилин йти. Я щотижня нам з Олегом ношу.
Михайло та Олег
Коли Михайло виходить, Олег пояснює:
– Тут дуже багато залежить від напарника. Люди з характерами. Там сварка – там бійка. Дуже часто переселяються. А мені сусіда жодного разу не міняли.
Повезло і йому зі мною, і мені з ним. Він грибник великий, трави збирає. Потепліє – Михайло підпрягає мене і на полянку тягне. Там собі шашлик робимо, сосиски на вогні. Хлібчик смажимо.
Мені трошки що не повезло – я сало рубаю, а Міша сала, шкварок не любить.
Давай і тобі канапочку зроблю. Ти ж ніби своя людина? (йде до холодильника).
Олег Жуковський любить сало - це єдине у чому розходяться його смаки з сусідом по кімнаті
А в центрі я вже шість років не був. У нас же взагалі не пристосоване життя для візочників. Досі ти мусиш чекати пару мужиків, щоб тебе підняли, і то ще треба, щоб хотіли підняти. Хотів якось у маршрутку – не хоче брати, бо не плачу, ще й місце займаю, я раз пробував, а потім плюнув…
А бачили, яка в нас тут природа? Рано встаю, кавусі зроблю, пташки співають, сигарета – краса… Я в шостій прокидаюсь, коли горобці співати починають. Хоча в нас є і такі, що вже з четвертої лазять туди-сюди.
– За те, що курите не сварять?
– Ми ж на балконі, як то сварити? Є взагалі лежачі, то в хаті палять. Та що сварити – то хвороба. Колись замолоду взагалі трубку курив. То ж повимахуватись треба було (сміється). І то ще не просто тютюн треба було, а такий смердючий, щоб всі відчули.
Вкотре заходить Михайло, починає знову кудись збиратись, згадує про альбом, каже, що то тема для окремої розмови.
– Ви ж прийдете ще до нас? Але приходьте після обіду… друга-третя (і знову кудись біжить).
З чим би ви порівняли життя у геріатричному пансіонаті?
– Та якийсь такий недобрий гуртожиток. Люди, скажімо так, трохи психічно різні. Я вже звик…є в нас одна актриса, колись в театрі Заньковецької працювала. Є ще одна подруга, рижа, скандальна, вона може і поліцію викликати, скандалить зі всіма. Я вже раз псіханув і кажу: «Ти що, жінка-генеральша?». Але то нема сенсу.
Відношення тут… Ну ясно, якщо ходиш, писок задреш, зачепиш когось, то наші бабці, як то кажуть, теж не з мила зроблені. Все тут як на свободі (сміється).
Мені якось простіше на це все дивитись, бо я по світу їздив, з різними ситуаціями і людьми стикався. А хтось був на одному місті, а тут бац і таке бачить. Ми між собою це називаємо «філіал кульпарківської». Поки що добре, що тут ґрат нема і вихід свобідний.
– До психологів ходять люди?
– Ходять трохи. Була в нас така Люба, звільнилася недавно, жінки в кабінет приходили до неї, переважно старші, плакались: на душі шкребе, ніхто не приїжджає. Ще в церкву ходимо. Сповідь обов’язково.
– А в місто пускають?
– В місто – будь ласка! До восьмої вечора можна швендятись, а якщо вже на кілька днів, тиждень,місяць, то багато хто пише заяву. Дехто користується з того. Хто має родичів – вигідно. Бо як на місяць поїхав, ти вже тут не рахуєшся і тобі нараховується повна пенсія. Через місяць получаєш вже 1,5 пенсії. Як в лікарню попадаєш – та сама ситуація.
P.S. «За законом, Львівський геріатричний пансіонат мав би приймати лише одиноких людей похилого віку, які потребують сторонньої допомоги. А також одиноких інвалідів І і ІІ групи, –каже директор пансіонату Михайло Сенькевич. – Але так не виходить. А чому не виходить? Бо дуже часто стали потрапляти до нас люди, в яких діти свого часу виїхали на заробітки, а з часом і взагалі пропали, і ті батьки їх ніяк найти не можуть. Є частина людей, в яких є працездатні діти, але вони або не можуть собі дати раду з батьками, або не працюють, або, скажімо так, хворіють іншими справами».
Загалом у Львівському геріатричному пансіонаті зараз проживає близько 350 людей. Під безоплатним перебуванням розуміється те, що пенсіонери віддають щомісяця 75% своєї пенсії. Решту коштів на їх утримання виділяє обласна рада. 25% пенсії залишається мешканцям на дрібні витрати – це приблизно 300 гривень на місяць.
Ті ж, хто має працездатних близьких родичів, платять повну вартість перебування. За словами директора пансіонату, у лютому цього року це було близько 4000 грн. До слова, хто живе платно – повністю отримує свою пенсію на руки. Зараз платно у пансіонаті живуть 17 людей. Із розмови з директором стає зрозуміло, що є тенденція до зростання їхньої кількості в подальшому.