З наближенням сімдесятої річниці трагедії на Волині поляки й українці вкотре опиняються перед запитаннями, на які потребують відповідей. Чи не використають цю річницю в обох країнах для досягнення внутрішньополітичних цілей? Чи не проігнорують медіа цей ювілей, чи не прагнутимуть виключно заробити на ньому? І перш за все – чи справді на Волині був геноцид?
Наприкінці лютого у Варшаві провели п'яте засідання Польсько-Українського форуму партнерства під патронатом міністрів закордонних справ обох країн. Основна тема зустрічі – злочини на Волині та заходи, які могли б повністю примирити поляків та українців у цій царині.
Зустріч можна розглядати як успіх, хоча попередньо це не видавалося таким очевидним. Обидві сторони погодилися щодо засадничих фактів. Було чесно визнано, що Польща і Україна по-різному інтерпретують події 1943-1944 років, а ці відмінності є природними. Вказано й на основні проблеми, які перешкоджають діалогу і з польського, і українського боку.
Суперечка, але про що
На Волині й у Східній Галичині під час Другої світової війни відбувалися масові вбивства польського населення, скоїли їх українці. В акціях відплати польське підпілля позбавило життя українських мешканців цих земель, але втрати з українського боку були набагато меншими.
Із польського боку існує квазі-консенсус, що волинський злочин заслуговує на те, щоб називатися геноцидом. У 2009 році цю тезу сформулював польський Сейм, заявивши, що на кресах Другої Речі Посполитої відбувалися масові вбивства, які мали характер етнічних чисток та атрибути геноциду. Українці, своєю чергою, відкидають формулювання про геноцид, оскільки це суперечить вітчизняній історіографії (українці як жертви експансивної політики сусідів, бійці УПА як герої). А крім того, слово «геноцид» зарезервоване для Великого Голодомору 1932-1933 років.
Особисто у мене з тезою про геноцидний характер волинського злочину виникає проблема, яка не так пов’язана з тим, що сталося на Волині, як із визначенням цього терміну. Конвенція про геноцид 1948 року визначає його як «дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
a) убивство членів такої групи;
b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розладу психічного здоров’я членам такої групи;
c) навмисне створення для якоїсь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;
d) заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.
Ця дефініція є доволі неточною, щоб не казати «дірявою». Вона не охоплює заходів з ліквідації певної соціальної групи (наприклад, боротьба з куркульством). Визнати як геноцид знищення «частини групи», але якої частини? Половини, однієї десятої, заледве кількох осіб? Що значить «розлад психічного здоров’я членів групи»? Чи це формулювання стосується, наприклад, жертв переселень (поляків із Західної України в післявоєнній Польщі чи українців до Української Радянської Соціалістичної Республіки, а потім – у рамках «Вісли» – до так званих західних земель)?
Два роки тому на шпальтах «Міжнародних справ» („Sprawy międzynarodowe” 2011, nr 2) тривала цікава полеміка Кароля Карського і Патрісії Ґжебик про можливість кваліфікувати вбивств польських офіцерів у Катині як геноцид. Мені цікаво, чи їхні міркування можна теж застосувати до волинської трагедії.
Злочин є злочином
Виявилися також відмінності щодо трактування сторонами причини злочину чи, приміром, мотивів, якими керувалися виконавці. Поляки пов'язують масові вбивства на Волині з діяльністю ОУН-УПА. Представники української сторони намагаються обґрунтувати події 1943-1944 років меншою мірою національним чинником, діяльністю українських націоналістів, а більшою мірою соціальними мотивами. Підкреслюють тяжке становище українського селянства на ці землі, традицій жакерії à-la Якуб Шеля, земельний дефіцит, який підштовхнув українців до вбивства польських сусідів. Це бачення однаково і зрозуміле, і суперечливе. Навряд чи хтось сперечається, що українці були тією групою, яка перебувала в найгіршій ситуації в суспільстві на Волині, Поділлі, Київщині до 1917 року (D. Beauvois, Trójkąt ukraiński. Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie 1793–1914, Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, Lublin 2005.). Також і II Річ Посполита не в змогла виробити політику, яка б враховувала їхні потреби та устремління.
Тим не менш, напади на польські села мали характер скоординованих акцій, що свідчить проти тези про їхній спонтанний, децентралізований характер. Окрім того, бачення Волинської трагедії як селянської війни виставляє в дуже непривабливому світлі українських мешканців цих земель – репрезентує, українців ледь не варварами, чия єдина мрія – полоснути по горлянці польського сусіда, щоб заволодіти його землею. І нарешті – можливо, найважливіше – злочин залишається злочином, незалежно від того, чи хтось вбивав в ім'я боротьби за незалежність батьківщини, чи з метою поліпшити життя своєї родини.
У зв'язку з цим виникає запитання: чому деякі українські фахівці підтримують цю тезу? Я думаю, це можна пояснити двома способами. По-перше, радянська та до деякої міри пост-радянська історіографія мала виразний класовий аспект. Боротьбу упосліджених верств за свої соціальні права подавали як справедливу й обґрунтовану, навіть якщо вона була кривавою. По-друге, визнання того, що конфлікт був соціальним, майже індивідуальним («сусід убив сусіда»), знімає відповідальність за тодішні події з ОУН-УПА, а отже – з української держави.
Трагедія для особистого користування
Неодноразово лунали голоси, що нині Волинська трагедія впливає на двосторонні відносини сильніше, ніж 2003 року. Теза видається слушною. Цей факт випливає і з внутрішньополітичних обставин в обох країнах, і з інших проблем.
У Польщі й Україні відбулися за останні десятиліття значні політичні зміни. На початку нового століття в Польщі урядувала посткомуністична лівиця, а зовнішня політика була засадничо предметом національного консенсусу. Цей консенсус стосувався передовсім інтеграції з Європейською Унією і НАТО, а політика Александра Кваснєвського щодо України наражалася лише на спорадичну критику. Загалом же ситуація була кращою, ніж після 2005 року, коли на тлі польського вступу в Європейську Унію і релятивної близькості двох основних політичних сил – «Права і справедливості» та «Громадянської платформи» – зовнішня політика стала заручником внутрішньополітичних ігор. Це стало майже нормою, коли правляча в Польщі сила є прихильнішою до України, тоді як опозиція виявляє більше критичності щодо наших відносин. Класичним прикладом є еволюція «Права і справедливості», яка під час президентства Леха Качинського сприяла співпраці з Україною, а після його смерті й втрати влади стала речником бойкоту польсько-українського проекту Євро-2012.
В Україні за правління Леоніда Кучми ситуація також була сприятливішою. Звичайно, проведення українським лідером (часто в ім'я сьогохвилинних політичних інтересів) політики історичного примирення з Польщею також натикалася на певний опір. Варто згадати суперечку з приводу Цвинтаря Орлят у Львові. Але в країні загалом це не мало великого значення. Наразі ми маємо справу з іншою ситуацією, яка виникла через входження до Верховної Ради «Свободи» Олега Тягнибока. Нова українська правиця – більш радикальна, ніж у дев'яності роки, а також менше орієнтована на Захід. А це може зашкодити польсько-українському діалогу. Можна припустити, що і в Польщі, і в Україні у деяких груп виникне цього року спокуса використати відзначення сімдесятої річниці трагедії на Волині для внутрішньополітичних цілей.
Хто не сприяє примиренню?
Не сприяє процесу примирення і (хоча це не означає, що ми за натурою є ворогами) освіта і медії – два найважливіші інструменти формування громадської думки. Вчителі не надто охоче навчають історії про найновіші події, котрі, як правило, менш вивчені, особливо якщо вони мають контроверсійний характер. Часто, особливо в Польщі, на це бракує часу. З українського боку проблемою є відносно невелика зацікавленість вітчизняної історіографії фактами польсько-українських відносин під час Другої світової війни. Важливим, але суперечливим питанням є діяльність ОУН-УПА, яку на заході країни сприймають як героїв, а на сході – як німецьких колаборантів. У цьому контексті, однак, аналізується головним чином боротьба українських повстанців проти совітів або їхні відносини з Райхом. Антипольська акція на Волині стає другорядним питанням.
Крім того, ЗМІ обох країн стикаються з різними проблемами. По польському боці проблемою є зростаюча таблоїдизація – щораз менше цінується предметний аналіз, особливо в електронних ЗМІ. Важливішим стає привертання увагу глядача, викликання в нього сильних емоцій. Тема Волині, «прихованого геноциду» чудово пасує для цього, особливо якщо в ролі експертів виступатимуть кресов’яки чи їхні представники, як-от ксьондз Тадеуш Ісаковіч-Залеський. Українські ЗМІ дуже мало цікавляться міжнародною тематикою, почасти через брак коштів і скупі мережі іноземних кореспондентів. Вони також роблять більшу ставку на розваги, ніж на аналіз. Тож більшість із них просто процитує повідомлення агентств про польське чи польсько-українське відзначення річниці волинських злочинів, але навряд чи стане вдаватися в подробиці.
У цьому контексті продовження міжсуспільного діалогу щодо складної спільної історії двох народів, особливо для молодих людей, видається надзвичайно важливим завданням. Це також є одним із найважливіших завдань, що стоять перед Польсько-Українським форумом партнерства.
Анджей Шептицькі (Andrzej Szeptycki) доцент Інституту міжнародних відносин Варшавського університету, член ради Польсько-українського форуму. Постійний співробітник часопису «Nowa Europa Wschodnia».
Переклав Любко Петренко
Текст опублікований у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом „Nowa Europa Wschodnia”. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі.
Оригінал статі: Ku rocznicy Wołynia