4 липня могло би виповнитися 70 років відомому і популярному львівському композитору, піаністу, педагогу Богдану-Юрію Янівському. На жаль, вже шість років його з нами немає (помер 17 червня 2005 року).
За іронією долі обидва автори рубрики «МИ ПАМ’ЯТАЄМО» - і Микола Петренко, й Іван Яремко були добрими знайомими Богдана-Юрія Янівського, тож обоє висловили бажання написати тексти до ювілейної дати. Пропонуємо увазі читачів обидва тексти.
Микола Петренко: «Срібні кораблі Богдана-Юрія Янівського»
«Срібні кораблі» – це одна із пісенних візій молодого композитора. Пізніше на самозречливій творчій дорозі їх траплятиметься багато. Але тоді, на початку 1970-х, ми вибралися у незвичайну мандрівку – із замислом піднятися на Говерлу (тоді така затія ще не мала нічого спільного із президентськими амбіціями), - щоб звідти високим гребенем пройти до Чорногори, Попа-Івана…
Гей, тумани, срібне море,
Чи ти бачиш в срібній млі,
Як до гори-Чорногори
Підпливають кораблі…
Нас було четверо романтично наладованих молодих митців: композитор Богдан Янівський, художник Роман Безпалків, поети Роман Кудлик і Микола Петренко, тобто я.
Неймовірно сонячного серпневого ранку ми легко й піднесено відзначили сходження на найвищу карпатську вершину, своєрідний символ творчих злетів – і зачудувалися: як бо ж неймовірно гарно й піднесено на наших молодих душах! І не відразу зауважили, як із-за південного схилу виповзало чорне хмареня. Якось неймовірно швидко воно ближчало і розросталося, набувало сизо-чорного зловісного відтінку – і ось бахнуло громами, кресонуло блискавицями – майже що поряд із нами!..
Геть металеві речі – ключі, годинники, ножі. Самі причаїлися поза камінням. Богдан відкидає геть подалі цілий рюкзак: у ньому виявилася найбільша притягальна спокуса: мисливська рушниця! Навіщо він брав її у ту мандрівку - ми так і не збагнули, хоча й намагалися допитатися, коли за якийсь недовгий час сиділи вже довкруж ватри геть всі дощенту мокрі. Від дальшої мандрівки мусили відмовитися: пригадали, що неподалік у Дорі має літувати люба наша Ірина Вільде, то вирішили шукати захисного притулку в її ґаздівстві.
Це був час, коли молодий композитор отримав нову посаду – завідувача музичної частини Першого українського театру для дітей та юнацтва, і душа аж вирувала творчими планами. Дещо із того нам поталанило здійснити спільно – мені й Романові Кудликові разом із Богданом: у нашому творчому багажі нараховується кільканадцять дитячих музичних вистав – а то були фактично оперетні постановки, наснажені музикою, піснями. Поміж них – “Лис Микита”, “Царівна-жаба”, “Довбушів топірець”, “Дві Іванки”, “Том Сойєр”, “Чари правдивої пісні”, “Хоробрий півник”… Вистав, які роками трималися в репертуарі, формували дитячі аудиторії, їхні смаки і уподобання.
До названих вистав долучалися ще й пісні – ми спільно витворили їх знову ж по кільканадцять. А ще може й більше було написаних із Богданом Стельмахом, Петром Шкраб‘юком, Ільком Колодієм, Романом Лубківським, іншими поетами.
Не все гладко й легко доходило до слухача – тогочасна естрада пробивала свою дорогу неймовірними зусиллями ентузіастів. Досить згадати долі Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра, не одного музичного гурту. Та й наші згадувані вище “Срібні кораблі” наштовхнулися на обкомівське табу: завтра мають прозвучати в авторській передачі на Львівській телестудії – а тут знімають. Мовляв, що за кораблі, куди плинуть легіні, за якими звабами?.. Порятував просто неймовірний збіг: саме у Москві (а на той час Київ не мав такого права!) вийшла платівка гурту “Арніка” із цими “лихозвісними” кораблями – минулося без оргвисновків, але вихід в ефір затримався ще на кілька років.
Дякувати долі – в розквіту небуденного таланту Богдан Яніський встиг дожити до загального визнання в часи Незалежності. Були нагороди і відзнаки, аж до найвищих: звання народного, Шевченківське лауреатство…
І – до вдячної пам‘яті!
Ось і нині, в перші дні липня, коли я пишу ці рядки, колеги із Першого українського дитячого театру готують урочистий вечір – де будуть звучати пісні композитора, розповіді про його самозречливу працю, життєві спогади. До участі в цьому дійстві колега і організатор народний артист України Сергій Кустов збирає найкращі творчі сили міста, давніх друзів і нових шанувальників – від знаних і заслужених до зовсім крихітних, але вже широко знаних і люблених “Цьомків” – простежити творчий шлях композитора, пройтися шляхами його своєрідної октави, всіх його семи нот – а вони в кожного неповторного митця різні:
Досить, досить згорять на вогні,
Розбиватись об гострені скелі, -
ДОки линуть у далеч пісні,
ДОки струни такі голосні,
ДОки згадки терпкі та ясні,
ДОки струни сумні та веселі!..
Але – марний заклик до митця “Досить згорати!..” – коли так йому роковано небом.
Іван Яремко: «Про користь копання коробки з-під взуття»
Впевнений, що у липні до ювілею вийде чимало статей музикознавців, спогадів його друзів і колег – народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, професор, проректор Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка заслуговує на добру пам'ять.
Але хочу згадати про Богдана Янівського під іншим ракурсом - як про людину, з дитинства віддану спортові. Оте захоплення він проніс через усе життя і, навіть в останні роки писав пісні й марші про футбол для улюбленої команди «Карпати» і для збірної України.
Він ділився зі мною наміром організувати на Львівському телебаченні постійну передачу під умовною назвою «Митці розповідають про футбол», в якій би композитори, диригенти, співаки, піаністи, інші виконавці розповідали свої враження про популярну гру з позиції свого професійного амплуа.
Як відомо, усе придбане дитячим розумом – прочитане, побачене, почуте – залишається у пам’яті на все життя. Тож стало зрозумілим із тих розповідей, звідки у знаного композитора така вірність взуттєвій коробці. Її звабливість він пізнав на післявоєнних львівських вулицях, коли через брак м’ячів шмаркаті хлопчиська з великою любов’ю до футболу грали на вулиці будь-чим: порожньою консервною банкою, старим черевиком, викинутим на сміття, чи коробкою з-під взуття. Здогадуюся, що наші читачі воєнного покоління, прочитавши ці рядки, із сентиментом почнуть пригадувати свої перші футбольні кроки і чим вони тоді копали з великим азартом.
Іноді такі забави призводили до трагедій. Якось Богдан знайшов біля Синагоги на своїй вулиці Хотинській величеньку консервну банку, яка була чимось наповнена, ще й закрита зверху. Вона відразу пішла у «великий футбол», але через велику вагу той м’яч тільки шургав по бруківці. Та хтось із дорослих придивився до того м’яча і зрозумів, що то граната, та ще й протитанкова. Одразу ж дорослі пішли за ріг, на вулицю Свердлова (нині – Голубовича), розряджати її. Добре, що малечу не пустили. А через кілька днів на сусідніх вулицях вдарили чотири похорони…
Та скоро закінчився вуличний футбол, бо пішов до школи, та ще й музичної, та ще й при Консерваторії. І не стало часу ні на що – ні на футбол, ні навіть на найменший відпочинок. Адже готували школярів фахові музиканти, й іншого напряму в житті не передбачалося.
Та якось у другому класі малий Янівський збунтувався і разом з таким самим бунтівником-однокласником Романом Кабарівським, який згодом став поетом і письменником, втекли з уроку сольфеджіо… на футбол. А цим футболом тоді жило ціле місто, бо на товариську зустріч до Львова приїхала команда класу «А» ВВС ( ВПС – військово-повітряні сили) з Москви. Матч проходив на стадіоні «Динамо» на вулиці Стрийській, де тепер Державна податкова адміністрація. Тоді це була околиця міста, куди й дібратися було непросто. А перед стадіоном натовп людей, які хотіли побачити цікаву гру, зустрічала кінна міліція. Хлопці якось прошмигнули між ногами контролерів на стадіон. Ото було радості та гордості! Та матч закінчився, стало темніти (жовтень), а хлопці ще в кінці Стрийської. Побоялися повертатися додому і вирішили втікати… до Польщі. Дібралися пізно вже на вокзал, втиснулися в якийсь товарняк, і, як правдиві зайці, тремтячи від страху і холоду, поснули. На ранок з міліції дітей прийшли забирати перелякані батьки. Плакали всі…
Богдан Янівський не тільки зізнається у багаторічній любові до популярної гри, але й згадує чимало цікавих фактів із футбольної історії Львова. Вони переплітаються з фактами участі майбутнього композитора у матчах львівського СКА у ролі «заворотного бека». Так називали колись хлопчиків, що подавали м’ячі, які вилітали за межі поля. Апогеєм його футбольної слави став момент, коли він подавав м’ячі у легендарному матчі львівських армійців із московським «Спартаком» у розіграші Кубка країни 1957 року. Коли львів’яни повели у рахунку (гол забив Курчавенков), хлопці не дуже й поспішали подавати гостям м’яч (а тоді гра проводилася одним м’ячем), і Богдан з гордістю описує мить, коли олімпійський чемпіон Татушин з «десятиметровим матюком» погнався за ним, бо «заворотний бек», маючи подати йому шкіряну кулю на кутову позначку, повільно поніс віддавати м’яча в іншу сторону – львівському воротареві Пантелю. І хоча львів’яни у тому матчі поступилися (1:2), всі вболівальники полишали стадіон із гордістю і вигуками: «Але ми їм дали!»
Автор констатує, що футбол у ті часи у Львові був популярніший, ніж тепер, через піввіку, тому що кожний квадратний метр порожньої вуличної площі використовували діти для цієї гри. Уроки фізкультури музична школа проводила на так званій «трофейці», що біля Порохової Вежі на Підвальній, де нині Будинок архітектора. Туди збігалося чимало дітвори з інших вулиць пограти у футбол. Сюди приходили знамениті згодом футболісти львівських «Карпат» Юрій Басалик і Едвард Козинкевич, яких, на жаль, сьогодні немає на світі. Тут за команду Янівського грав і відомий пізніше тренер «Карпат» Юрій Дячук-Ставицький, брат якого Левко, знаний піаніст, був однокласником Богдана. Вони ставили Юрка на ворота і так він «прописався» як воротар музичної школи, а згодом футбольної команди Консерваторії. От із якими футбольними людьми копав майбутній піаніст. А найбільш заповзятими футболістами були майбутні лауреати міжнародних музичних конкурсів Олег Криса, Богодар Которович, Юрій Мазуркевич.
Але не тільки футболом єдиним жили музиканти. Богдан пригадує, що з радістю ходив на плавання: влітку – на басейн «Динамо», а в холодну пору року – у 25-метровий басейн, що був у спорткомплексі на вулиці Шота Руставелі (нині – площа Є. Петрушевича). Фаховим плавцем він не став, але признається, що тренери виховали з нього справжнього спортсмена, вселили в нього спортивний дух, який ніколи в житті не давав можливості зійти з дистанції.
Дуже любив шахи, знав усякі дебюти і гамбіти, деколи забігав у палац піонерів, що був тоді на вулиці Короленка, де дітей тренував прекрасний шаховий педагог Рафаїл Горенштейн. Десь у класі п’ятому брав участь у змаганнях школярів на першість міста. Виступав досить вдало, дійшов далеко, але у півфіналі ганебно підставив ферзя, розплакався …і закінчив свою шахову кар’єру назавжди. Однак цікавитися шахами не переставав, мав за друзів відомих львівських гросмейстерів Олега Романишина, Адріана Михальчишина, Олександра Бєлявського.
Несподівано для себе швидко прогресував у заняттях настільним тенісом, навіть став кандидатом у майстри спорту. Провідним спортсменом студентського спортивного товариства «Буревісник». Як не дивно, в Консерваторії популярною була кафедра фізичного виховання, якою завідував популярний футболіст і суддя Євстахій Шпаргало. Команди з різних видів спорту вдало виступали в студентських змаганнях на першість міста.
Але футбол був і залишився у серці Богдана Янівського на першому місці. Він охоче брав участь у різноманітних матчах, навіть за кордоном. І пригадує, що лежить на ньому гріх ціле життя, коли стрілив гола у власні ворота у матчі з африканськими студентами львівських навчальних закладів. Ефектно так забив, виконуючи удар прийомом «ножниці» через себе – і у свої ворота! А тренував же цей удар, копаючи вдома коробку з-під взуття…