За перед- і післявиборчою метушнею, дебатами про дату інавгурації новообраного президента й дочасні парламентські перегони тема війни майже зникла з порядку денного. Складається враження, що її практично немає. Суспільство втомилося, призвичаїлося, абстрагувалося від подій на сході. Парадоксально, але завдяки тим, хто тримає фронт на Донбасі, більшість наших співвітчизників по-справжньому не знає, що таке війна. Доволі часто доводилося чути думку, що саме за мир у тилу і воює українська армія. І, може, вона занадто добре робить свою роботу, що на «великій землі» народ не відчуває, якою ціною забезпечений цей спокій.
Тільки б не було війни
Проте це лише на перший погляд. Бо, як показує соціологія групи «Рейтинг», українці не геть збайдужіли до війни, перевівши фокус уваги на «комуналку» й «соціалку». Серед дуже важливих проблем громадяни назвали припинення вогню на Донбасі (88,4%) та повернення українських військовополонених й утримуваних осіб (84,3%). Питання, безумовно, важливі й чутливі. Оминути їх не вдасться і вирішувати доведеться також.
Перезавантаження влади, котре почалося в Україні після президентських виборів, відкриває перед Україною нове вікно можливостей. П’ятий президент Петро Порошенко у разі свого переобрання на другу каденцію обіцяв активізувати перемовини в нормандському форматі та, нарешті, зрушити з місця питання про введення на Донбас міжнародної миротворчої місії ООН.
Його візаві та переможець президентських перегонів Володимир Зеленський не був достатньо конкретним у своєму баченні встановлення миру. Його заяви про те, що «просто треба перестати стріляти» і «повернути пацанів додому» були декларативними. Команда Зеленського під час кампанії критикувала Мінські угоди, але після перемоги свого кандидата стала менш категоричною в оцінках цього формату.
В інавгураційній промові шостий президент заявив, що його пріоритетом є припинення вогню на Донбасі, щоправда, не уточнивши, з чийого боку. Бо, як влучно і точно сказав спецпредставник Держдепу США з питань України Курт Волкер, «якщо Росія перестане стріляти, настане мир, якщо ж стріляти перестане Україна, то Україна припинить існувати».
Нагадаймо, що і Порошенко почав свою президентуру із жесту доброї волі – запровадження одностороннього режиму припинення вогню, який довго не протримався й обернувся новими жертвами та днем національної жалоби за загиблими. Цей досвід мав би стати повчальним застереженням для наступника Петра Олексійовича.
Зеленський говорить про необхідність повертати не тільки території, а й людей, борючись не за їхні уми і серця. «Они не чужие, они наши, они украинцы», – сказав він в інавгураційному спічі, свідомо перейшовши на російську мову.
До речі, до подібного прийому вдавався й Порошенко, коли заступав на посаду президента п’ять років тому:
«Дорогие наши братья и сестры, сограждане!
Многие из вас уже успели ощутить на себе «прелести» правления террористов.
Они, помимо мародерства и издевательства над мирными гражданами, привели и без того кризисную экономику региона на грань полной катастрофы.
Но мы ни при каких обстоятельствах не оставим вас в беде».
Але подальші ініціативи команди Зеленського викликали неоднозначну реакцію. Однією з перших гучних заяв глави Адміністрації президента Андрія Богдана стала пропозиція вирішувати питання миру з РФ на референдумі. Дуже небезпечна ідея, бо під цими гаслами рішенням й іменем народу можна проштовхнути план фактичної капітуляції перед державою-агресором, яка тільки цього й чекає.
Розмови про це вже точилися кілька років тому. Згадаймо мирний план Віктора Пінчука, викладений у колонці для The Wall Street Journal, де бізнесмен і філантроп запропонував тимчасово відмовитися від ЄС, на 15-20 років забути про Крим, який повернеться, коли в Україні стане краще жити, та провести вибори на окупованих територіях без контролю за українсько-російським кордоном. Заради миру Віктор Михайлович закликав відмовитися у близькій чи середньостроковій перспективі від членства в НАТО. Гарантувати ж безпеку Україні мав би якийсь римейк Будапештського меморандуму, більш реалістичний і докладний.
Погодитися на «суверенітет в обмін на нейтральність» пропонував і колишній дипломат Василь Філіпчук. Екс-нардеп від Радикальної партії Андрій Артеменко взагалі пішов далі. Його план, який він нібито передав команді президента США Дональда Трампа, передбачав референдум про передачу Криму в оренду РФ на 50-100 років, виведення російських військ з України, скасування антиросійських санкцій і позаблоковий статус.
2017 року ці тези викликали бурхливу реакцію суспільства та політикуму. Їхні лобісти були жорстко розкритиковані та піддані мало не остракізму. Артеменкові ж це коштувало депутатського мандата (формально – за подвійне громадянство). Але вже тоді подібні ініціативи розглядали як пробну кулю, зондування громадської думки на предмет того, чи проковтне народ такий мирний план.
Почути Донбас
Нині за це питання взялися з новою силою. І ґрунт відповідний готують також. Опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) свідчить, що 57% українців добре або дуже добре ставляться до РФ, погано або дуже погано – 27%. Позитивно до громадян Росії ставляться 77% респондентів, негативно – 14%. Отож проштовхується теза про хороші народи і поганих правителів, які їх посварили.
Тільки при цьому добросерді українці чомусь не переймаються питанням, а хто ж, власне, чотири рази обирав президентом Володимира Путіна, забезпечив йому 77% підтримки на виборах 2018 року і несамовито радів тому, що Крим повернувся в рідну гавань. Можна втішатися думкою, що Путін – самі знаєте хто, натомість простий народ – гарний. Але в тому-то й річ, що ВВП не існує сам по собі, він віддзеркалює російське суспільство та відгукується на його запити і сподівання про вставання з колін, духовні скрепи й відновлення втраченої величі.
Проте для більшості українців це далеко не очевидно. Люди не бачать у РФ загрози, їздять туди на заробітки, ховаються там від мобілізації, дивляться улюблені передачі на «Первом» і насолоджуються піснями «звьозд» естради. Багато молоді живе в російському медійному дискурсі. Вони критикують минулу українську владу за те, що та боролася з російським контентом шляхом заборон. Невипадково ж лідер Опозиційної платформи «За життя» Юрій Бойко у разі перемоги на президентських виборах обіцяв повернути доступ до «Одноклассников» і культових радянських стрічок та книг, а концерти і «блакитні вогники» на «Інтері» мають високі рейтинги.
Після кількарічного вливання у вуха суспільства меседжів про те, що «ворог не у Кремлі», «війна вигідна олігархам», «влада зливає патріотів у котлах», можна вже й перейти до тез про мир за всяку ціну. Як зауважив публіцист Павло Казарін, «український виборець хоче не перемогти у війні, а закінчити її».
І що ми маємо на виході? Той-таки КМІС у лютому-березні 2019 року зафіксував, що 51% українців погодилися б на автономію непідконтрольних територій Донбасу для припинення бойових дій і мирного врегулювання. Проти – 24%. Травневе опитування Центру «Соціальний моніторинг», Українського інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка і соціологічної групи «Рейтинг» засвідчило, що 49,2% громадян вважають, що питання про статус Донбасу необхідно виносити на референдум. На компроміси заради миру готові 65,3%. 75% переконані, що президент України має піти на прямий діалог із РФ. А 55,4% допускають можливість безпосередніх перемовин з керівниками «Л/ДНР».
Такі цифри – добрий аргумент у руках популістів і реваншистів, які просувають в Україні російський порядок денний і мріють про лаври гауляйтера чи генерал-губернатора колонії РФ. Автономія «Л/ДНР» стане якорем, який триматиме Київ в орбіті Москви і зупинить рух країни на Захід, що тільки полегшено зітхне, вважаючи, що «українська криза» врегульована і віднині можна безперешкодно співпрацювати з РФ: знімати санкції, торгувати, домовлятися, повертати її у пристойне міжнародне товариство. Якщо приплюсувати до цього російську паспортизацію мешканців окупованих територій, картина стане ще похмурішою.
Паралельно в ОРДЛО стартував такий собі флешмоб, учасникам якого пропонують записати відеозвернення до Зеленського з вимогою надати Донбасу мовну й економічну самоврядність та право на свою міліцію. Лейтмотив цих відозв: «Перестаньте стріляти і знищувати мирний народ. Почуйте нас і зупиніть війну!».
Ще перед тим в мережі з подачі команди Зеленського з’явилося «послання миру» за участі українських ієрархів церков і духовних лідерів релігійних організацій. Показово, що предстоятель Православної церкви України Епіфаній відмовився від зйомки в ролику, нібито тому, що йому пропонували текст зі словами про те, що «говорити потрібно не мовою гармат». Митрополит переймався, що це може бути потрактовано як заклик до переговорів з бойовиками. Натомість українські церкви моляться за справедливий мир.
Позірне відновлення територіальної цілісності може обернутися для України величезними ризиками. Досвід «референдумів» у Криму та на Донбасі, схоже, не для всіх став повчальним. Поки що маємо справу лише з розмовами на рівні ідей, проте і їх не варто легковажити. Треба бути пильним і стежити за руками, аби якоїсь миті нова влада не перейшла «червоні лінії» національного інтересу та суверенітету, ще й освятивши це волею народу, який, як відомо з недавньої історії, може й помилятися.