Я у ці дні завдяки ініціативі Ігора Маркова сушив собі голову в товаристві ще кількох хороших людей над питанням - як уберегти хоч частину українських земель, залишити земельні паї у власності українців, як ресурс нації.
Це мучить вже давно не лише мене.
Ющенка вдалося зупинити від введення вільного продажу аграрних земель. Незважаючи на американську та європейську агітацію. Трохи лінивий, трохи боязкий - спрацювало.
А ці рєбята не зупиняться. Їм на майбутнє нації плювати. Тобто, вони лише за таке майбутнє, коли самі будуть володіти всіма стратегічними ресурсами.
Якби скупили землі та володіли - то ще мала біда. Гірше, якщо перепродадуть. Зароблять мільярди і приречуть наш забичений народ на втрату останнього свого ресурсу.
Незаражених пестицидами і в той же час родючих земель на планеті залишилось дуже мало. За їжу, коли голод, людина віддасть останнє.
Нас убаюкують, що ніхто землю не вивезе, та й іноземці не дуже купувати її будуть. Присипляють лохів, а тоді окрадених і збудять.
Всі шию тягнуть за високими технологіями, за модерними економічними стосунками. Це все добре, поки їжі вдосталь і по доступних цінах. А здорову їжу не отримаєш без родючої землі.
Додаю короткий нарис про наболіле.
Може придасться для роздумів.
«Тепер я нарешті зрозумів, чому ця країна така бідна і нещаслива. Це тому, що ви знущаєтеся із даного вам Господом неймовірного багатства. Ходите по золоту і плачете, що бідні. Ви не уявляєте, як люди у світі добувають собі хліб насущний – на кам’янистих грунтах, на пісках, у безводних степах, на очищених від лісу клаптиках джунглів. Тому і надалі будете бідні, поки так чинитимете із своєю землею!»
Ці слова мені сказав старий швейцарець, головний спеціаліст Світового Банку по сільському господарству Центральної і Східної Європи. Ми стояли у травні 1995 року на порослому пирієм і осотом чорноземному полі одного із під-львівських радгоспів. У наступні роки стан цього та багатьох інших полів лише погіршувався.
У 20-30х роках ХХ століття на західній Україні під проводом священиків, вчителів та українського студентства селяни здійснили комплексний економічний прорив.
В умовах шовіністичної та авторитарної польської державної влади їм вдалося:
Побороти алкоголізм. Замість пропивати останнє, селяни почали інвестувати всі можливі кошти в освіту дітей, українську культуру та власний економічний розвиток.
Скооперуватися. Тобто об’єднати скромні кошти і зусилля всіх членів сільських громад. Сконцентрувати їх для економічного протистояння польським поміщикам-латифундистам та євреям, котрі контролювали переробну галузь і торгівлю.
Технологічно перевершити неймовірно багатших поміщиків. Пани всі прибутки тратили на гарне життя. А сотні селян, зібравши свої мізерні статки разом купували, наприклад, найкращого племінного бика для всієї громади. І за пару років мали крашу молочну продукцію, ніж пан, котрий купив гіршого бика, бо ще треба було грошей на жінчині діаманти.
З доходів від продукції інвестувати у переробку. Запровадити жорстку виробничу дисципліну і гігієнічні стандарти. Якість молочної продукції стала експортною, конкурувала з голландською та бельгійською на найбільш вибагливих ринках, наприклад у Відні.
Підняти загальну аграрну культуру. Студенти рільничих шкіл та інститутів кожної неділі читали лекції про передові технології у всіх селах. При цьому таємно лобіюючи національну культуру та ідею. Одним із них був Степан Бандера.
Цивілізованою конкуренцією потіснити євреїв та поляків з галузей переробки та торгівлі. Гасло купувати лише українські вироби в українських магазинах було тотальним: «Свій до свого по своє!».
В результаті за кільканадцять років виросли українські кооперативи, кредитні спілки, фірми і банки. Якби не радянська окупація у 1939 році, то польська економіка на західно-українських землях програла би остаточно економіці українців. В умовах шовіністичної, але правової держави, ми би отримали економічну перевагу лише завдяки згуртованим і дисциплінованим системним діям протягом двадцяти років.
У 1945 році землю роздали селянам, щоб відразу конфіскувати її до колгоспів. Але роздавали лише землю, а забирали все – землю, худобу, реманент, обладнання. Малих підприємців (ковалів, мельників, стельмахів, боднарів, сироварів тощо) винищили як клас, а майстерні, млини та цехи конфіскували.
За Польщі селянин недоїдав, жалкував цукерка дитині, а все складав, щоб прикупити трохи поля. Бо земля означала заможність і гарантію виживання роду.
За совєтів земля стала полем каторги. Безправні раби задарма горбились на ній задля перемоги міфічного комунізму. Виросло два покоління, які ніколи землею не володіли, окрім городів і присадибних ділянок. Два покоління, котрі змалечку чули від батьків, що на землі ніколи не доробишся, що з села треба тікати геть від тої каторжної невдячної і брудної роботи.
І нарешті цим людям роздали земельні паї. На власність. Задарма.
Пощо їм та земля? Лише одиниці захотіли її обробляти. І значна частина цих людей – вихідці із міст, котрі не чули в дитинстві прокльонів на селянську долю.
Переважна більшість власників земельних паїв тепер думає, що з ними робити?
В той сам час, у 20-30і роки, на під-радянській Україні землю забирали, а селян винищували. Цілими регіонами, тотальний національний геноцид.
Прокльони на селянську долю у 90-х роках на центральній та східній Україні чуло вже четверте-п’яте покоління селян. Зараз вони також думають, що робити із тими непотрібними їм земельними паями.
Ситуація десятирічної давності – бабця на Черкащині продає латифундистам 7-гектарний пай багатющого чорнозему за 100 гривень. Аферисти вже тоді мали різні схеми, як обійти законодавчі заборони. На запитання, чому так робить, каже: «Діточки, а пощо мені та земля? Я ж її ніколи не бачила, все в колгоспі, впроголодь, спину гнула. Вже скоро і помирати. То за ті гроші хоч раз перед смертю поїм смачно».
Власне на це влада робить ставку. Розраховує, що переважній більшості власників земельних паїв земля у володінні не є потрібною.
Що абсолютна більшість свої паї продасть. Дешево. Швидко. Назавжди.
Це абсурдний трюк історії. Дідів-прадідів, щоб забрати у них землю, вбивали, винищували голодом, гноїли в Сибіру. Вони молили Господа про справедливість. Господь послухав і віддав цю землю назад їхнім онукам.
А вона їм вже не потрібна, вони готові її продати за копійки. Декілька гектарів чорнозему за ціну найдешевшої російської машини-тарадайки. Яка проїздить шість-сім років і згниє.
Чи матиме право хтось із потомків тих, хто продав землю, взивати потім до Господа про допомогу? Жалітися, що китайці на їхніх колишніх полях вирощують і експортують першокласні харчі, а вони собі і своїм дітям в магазині можуть купити лише молочні продукти з пальмової олії, генно-модифіковані овочі та заражені хімією і гормонами курячі стегенця.
Що скаже Господь? Що дурні самі себе покарали і прирекли на деградацію своє потомство.
Бо за 20-30 років у світі буде гострий дефіцит харчів і нікому сьогодні не потрібна земля стане головним, справді золотим ресурсом, за гектар якої будуть платити шалені гроші.
Щоб її сьогодні забрати за безцінь владні чиновники, політики, продажні діячі культури та інші прислужники олігархів будуть переконувати людей, що сільське господарство у всьому світі збиткове, не може розвиватися без дотацій, що лише фінансово потужні виробники зможуть дати собі раду. Отже їм і треба продавати землю по скоріше, поки готові платити, бо завтра куплять де інде і ваш пай нікому не буде потрібний.
Що робити? - Не спішити.
Земля не пропаде – не згорить, її не вкрадуть - не винесуть, не знищать. Її можна позбутися лише самому, внаслідок власної дурості. Щоб перевірити, чи стане вона дорогою, золотою, треба чекати досить довго. Але якщо її продати, то і чекати не буде на що.
Що з нею робити тим часом? Адже точно, що приймуть такі закони, що попросту стояти необробленою і продукувати бур’яни вона не зможе – бо вилучать у примусовому порядку.
Отже землю треба обробляти.
Як не виходить самому чи разом із родичами, то треба здати в оренду. Бажано комусь із своїх – фермеру, кооперативу односельців. Від біди – агрофірмі чи навіть латифундистові. Але з однією умовою – у себе вдома завжди тримати оригінал документу на право власності на цю землю і один із належно зареєстрованих екземплярів договору оренди із зазначеним терміном оренди та сумою орендної оплати.
Тоді кожен власник земельного паю за будь-яких обставин залишиться власником своєї землі. І ніхто не знає, чи за пару років хтось із ваших дітей, онуків чи родичів не попросить цю землю дати в обробіток йому.
Бо за деякий час бути хліборобом і господарем на своїй землі, могти годувати пів-світу для українця знову стане почесно і прибутково.