Українсько-американські відносини останнім часом розвиваються інтенсивно, іноді, може, аж занадто. Якихось два роки тому українська тематика стала чинником американської внутрішньої політики та призвела до процедури імпічменту президентові США. Дональд Трамп намагався втягнути свого молодого українського колегу Володимира Зеленського в боротьбу з політичним опонентом Джозефом Байденом і саме з цим пов’язував й ув’язував питання надання Києву військової допомоги. Його довірена особа Рудольф Джуліані, за даними CNN, «безжально тиснув і умовляв український уряд розслідувати необґрунтовані змови проти тодішнього кандидата Джо Байдена».
На щастя, з епопеї під назвою Ukrainegate нашій державі загалом успішно вдалося вийти, не втягнувшись в американські президентські перегони на боці одного з таборів, що було б великою помилкою з огляду на потребу мати добрі взаємини з обома провідними партіями США. За словами глави МЗС Дмитра Кулеби, це було «дипломатичне завдання ювелірної складності».
Діалог на тлі потенційної агресії
Після обрання 46-го президента можна було розраховувати на новий етап двосторонніх відносин Києва й Вашингтона. Зеленський одним із перших світових лідерів привітав з перемогою Байдена. Тематичний вітальний пост у соцмережі написав і керівник Офісу президента Андрій Єрмак, який має значний вплив на формування зовнішньої політики держави і безпосередньо курує її американський напрям, доволі скептично ставлячись до класичної дипломатії. Символічно, що інавгурацію Байдена на Банковій дивились у товаристві тимчасової повіреної США у справах України Крістіни Квін.
Прагнучи встановити прямий контакт з новою американською адміністрацією, Зеленський надсилав їй сигнали за посередництва медіа, іноді не дуже вдало вибираючи тональність висловлювань. Питання «Містере президенте, чому ми досі не в НАТО?», мабуть, уже стало класикою. Не менш амбітно пролунала заява про те, що за каденції Байдена Україна буде в НАТО, хоча нині йдеться щонайбільше про отримання Плану дій щодо членства, яке передує повноцінному входженню в Альянс.
У Вашингтоні, однак, не виявляли сподіваного ентузіазму щодо Києва. Нова адміністрація перебувала на стадії формування, посадовці Державного департаменту, які відповідають, зокрема, за український напрям, проходили горнило сенатських погоджень. Попри це, новопризначений держсекретар Ентоні Блінкен таки поспілкувався з міністром закордонних справ Кулебою, який за результатами розмови заявив про початок нового дня у двосторонніх відносинах. Згодом на зв’язок вийшли очільники оборонних відомств – Ллойд Остін й Андрій Таран.
Ці радше протокольні розмови набули куди серйознішого характеру в березні-квітні, коли над Україною нависла небезпека повномасштабного вторгнення РФ, що стягнула до наших кордонів близько 25 батальйонних тактичних груп. Атмосфера в суспільстві нагадувала тривожну весну 2014 року. Головнокомандувач ЗСУ генерал-полковник Руслан Хомчак доповідав про загрози воєнній безпеці держави, а в Головному управлінні розвідки Міноборони попереджали про можливі провокації з боку РФ і посилення напруги на різних напрямках.
Саме на цьому доволі нервовому тлі відбулися безпрецедентно інтенсивні перемовини Києва й Вашингтона. Спілкувалися керівник ОПУ і радник президента США з питань національної безпеки, очільники зовнішньополітичних відомств, міністри оборони і головнокомандувачі збройних сил. Усі вони висловлювали стурбованість через загострення безпекової ситуації. Американські візаві запевняли українських колег про непохитну підтримку та приводили до повної бойової готовності свій військовий контингент у Європі.
Апогеєм цих подій стала телефонна розмова президентів України і США, яка відбулася з ініціативи Вашингтона і на яку так довго чекали в Києві, що, за влучним спостереженням нардепа «Голосу» Сергія Рахманіна, перетворилося ледь не на нову національну ідею. Бо і справді, господар Білого дому з моменту вступу на посаду активно спілкувався з іноземними лідерами, зокрема і про Україну, проте з її очільником не поспішав говорити напряму.
Одні експерти-міжнародники пояснювали цю паузу тим, що Держдеп лише формує свою українську політику і готує для Києва серйозну програму, маючи на руках яку можна вступати у предметний діалог. Інші ж, навпаки, говорили про те, що повноцінного контакту не буде, допоки Київ належно прочитає сигнали, які надсилає Вашингтон, і нарешті продемонструє поступ у безпекових, правових й економічних реформах. Особливо в питанні деолігархізації й особисто Ігоря Коломойського, проти якого США запровадили санкції, а в Україні ухвалили спеціальний «антиколомойський» закон про регулювання банківської діяльності, хоча опоненти постійно називають президента «маріонеткою» одіозного бізнесмена.
Слова і вчинки
Дзвінок Байдена Зеленському у квітні, безумовно, був важливим і символічним. Час для нього був обраний оптимально. З вуст господаря Білого дому пролунали запевнення, що США не залишать Україну наодинці проти агресії РФ. Але ці слова не мають розхолоджувати вітчизняну владну команду і створювати в неї ілюзію, що Вашингтон за будь-яких умов підтримуватиме Київ і поблажливо закриватиме очі на темпи реформ. Так само помилково виступати з неконструктивною критикою американських партнерів і водночас сподіватися на їхню підтримку.
Особливо чітко ця тенденція виявилася після рішення США припинити блокування будівництва практично завершеного газогону «Північний потік-2» і відмови від санкцій проти компанії-оператора та її виконавчого директора Маттіаса Варніґа – колишнього співробітника «Штазі» НДР і приятеля президента РФ Володимира Путіна ще з тих часів. Емоції Зеленського коливалися від гніву до розчарування. В інтерв’ю виданню Axios він порівняв газогін зі справжньою зброєю, набої до якої можуть бути надані Штатами, а в розмові з Frankfurter Allgemeine Zeitung сказав, що «Потік» нічим не відрізняється від анексії Криму, оскільки створює додаткові важелі тиску на Україну та Європу.
Ба більше, глава держави заявив, що зняття санкцій із «Північного потоку-2» – програш США й особисто Байдена, який усе ще має шанс зупинити будівництво газогону (навіть якщо там лишається 1% обсягу) і може, як Майкл Джордан на баскетбольному майданчику, змінити тактику на полі політичному. Свою порцію критики з вуст радниці міністра енергетики Олени Зеркаль отримав і колишній спеціальний представник Державного департаменту США з питань України, наш «великий друг» Курт Волкер, який нині працює в лобістській компанії BGR Group, яка представляє інтереси «Північного потоку-2» в американській столиці, хоча сам Волкер виступає проти проєкту.
«Важливо усвідомлювати, що рішення щодо «Північного потоку-2» жодним чином не змінює принципового підходу Вашингтона до України. Тому висловлювання на кшталт того, що США треба визначитись, на чиєму вони боці, чи то про дипломатичний провал Штатів, не є ані справедливими, ані конструктивними, – зазначає вчений-американіст Володимир Дубовик на шпальтах «Європейської правди». – Приводів для серйозної кризи у двосторонніх відносинах зараз немає, і їх не треба створювати штучно. Кажучи простими словами, Києву не треба розхитувати човен або намагатися полагодити те, що не зламано».
Ці критичні коментарі пролунали незадовго до зустрічі Байдена і Путіна 16 червня в Женеві. У них чітко відчувається неприхована образа на недостатню увагу США до України, інтереси якої нехтують і надають пріоритет налагодженню взаємин у Європі, погоджуючись на добудову «Північного потоку-2». Не справдилися сподівання Києва на те, що вдасться організувати очний діалог Зеленського і Байдена в межах його європейського турне, аби скоординувати позицію і надіслати Москві відповідний сигнал напередодні перемовин у Швейцарії.
За даними джерела видання Axios у Білому домі, така зустріч планувалася, але начебто через кадрові зміни в НАК «Нафтогаз» від цієї ідеї відмовились. Нинішній голова правління компанії Юрій Вітренко назвав це дешевою та підлою спекуляцією, яку влаштували деякі люди, для котрих крісла важливіші за партнерство України та США. Вочевидь, він натякав на колишнього керманича «Нафтогазу» Андрія Коболєва, якого уряд відправив у відставку якраз напередодні травневого візиту до Києва держсекретаря Блінкена і його заступниці Вікторії Нуланд. Хоча показово, що вони публічно не заступалися за Коболєва, а наголошували передовсім на важливості реформи корпоративного управління держпідприємствами і не пов’язували питання конкретних посадовців із долею співпраці країн.
Утім цілковитої «зради», як і прориву, також не сталося, бо друга телефонна розмова за лінією Київ – Вашингтон таки відбулася 7 червня. Байден сказав, що й надалі непохитно підтримуватиме український суверенітет і територіальну цілісність та запросив колегу з візитом до США. Пресрелізи сторін за результатом зустрічі традиційно відрізнялися, проте в такій справі нюанси важливі. Якщо Білий дім видав стриману заяву, то Банкова була більш оптимістичною, аж настільки, що невдовзі довелося корегувати новину на сайті президента в частині, де йдеться про цілковиту підтримку американським лідером євроатлантичної інтеграції України та важливості надання їй Плану дій щодо членства в НАТО. Після внесених змін уже йшлося про те, що Байден запевнив, що «позиція України обов’язково буде врахована під час обговорення стратегічних питань у НАТО, а також запланованих заходів найвищого рівня».
Те, що лідери України і США домовились про очну зустріч – позитивний результат діалогу. Не менш важливо, що ця телефонна розмова відбулася саме до саміту з Путіним і, отже, позбавила алярмістів аргументів, що нас вкотре «зливають». Значною мірою тональність липневого візиту президента до Вашингтона визначатимуть і підсумки женевського рандеву, де американці з росіянами говоритимуть, зокрема, про Україну, і конкретні намацальні результати виконання Києвом свого «домашнього завдання», яке колективний Захід незмінно ставить навіть не персонально перед Зеленським, а чи не перед усіма владними командами, що в різні роки претендували на статус і лаври реформаторів. Тому до цієї зустрічі слід підготуватися особливо ретельно й відповідально.