Нещодавно на одній з міжнародних зустрічей відома німецька політикиня зреагувала на виступ французького колеги словами: «А давайте без лицемірства». Про що йшлося? Під час обговорення питання Донбасу і вибору тактики західним світом щодо Росії французький дипломат вдався до випробуваного методу. Він сказав, що в жодному випадку не варто відмовлятися від переговорів з паном Путіним. Треба використовувати будь-яку нагоду домовлятися і все вирішувати мирним шляхом. Мовляв, поганий мир кращий за добру війну. А отже варто просто чіплятися за кожну нагоду посадити Росію за стіл переговорів, а далі все залежатиме від дипломатичного таланту переговорників.
Ця позиція могла б виглядати найбільш адекватною, якби не кілька «але», що заперечують саме право на її використання. Найбільш вагомим аргументом проти такої тактики є поведінка Кремля та особисто Владіміра Путіна, котрий ніколи особливо не приховував процедури анексії Росією Криму. Який заперечує присутність російських збройних сил на Донбасі і рядиться в шати не учасника збройного конфлікту і, по суті, агресора, а нейтрального спостерігача, якщо не миротворця. Насправді палій війни прибирає собі образ голуба миру, а міжнародний світ готовий погодитися на цю гру.
Але найбільш цинічною і дійсно лицемірною подібна тактика Франції виглядає тому, що такими діями вона розбиває європейську солідарність. Відомо, що всі важливі рішення в Європейському Союзі можуть ухвалюватися тільки одностайно. Таким рішенням, хоч і під відчутним тиском США, було запровадження з боку ЄС санкцій проти Росії і їх подальше послідовне продовження. «Випадання» із цього солідарного кола такої важливої країни, як Франція, її намір проводити сепаратні переговори з Москвою можуть закінчитися крахом всієї європейської політики і навіть більше. Оскільки попередня скоординована з Вашингтоном політика стримування агресора дала свої результати. Тепер же політика Франції нагадує радше тактику «умиротворення агресора» та відсилає нас у далекий 1938 рік. Рік сумновідомої «Мюнхенської змови», що відкрила двері початку Другої світової війни.
Чим же викликана така переміна в поведінці Парижа? Бо ж відомо, що й раніше велися переговори з Путіним і при якнайактивнішій участі Франції. Насамперед – це результат «брекзиту» та нової перестановки в ієрархії країн на європейському континенті. Франція відчула, що тепер може позмагатися з Німеччиною за впливи всередині Союзу. Тобто якщо президент Макрон висловлює готовність до переговорів з Путіним про вирішення «питання Донбасу», то йому, так би мовити, йдеться не про Україну, а про те, як обскакати Німеччину всередині ЄС. Зрозуміло, що приховування справжніх цілей не тільки не сприяє координації дій з Німеччиною, але й на якийсь час перетворює Париж і Берлін на конкурентів.
І в такий важливий для всього світу час Путін починає «виманювати» президента Макрона з табору солідарної європейської політики, натякаючи, що коли той вирішить питання війни в Європі, то увійде в історію. Що він (Путін) готовий говорити тільки з ним і що тільки йому піде на певні поступки. Насправді такі натяки є бажанням переманити Макрона на вигідні для Росії позиції і тим самим нейтралізувати всю зовнішню політику ЄС. Тоді Кремль зможе викручувати руки Україні при повному паралічі всієї європейської дипломатії.
Бо відсутність солідарної позиції множить на нуль усю потугу Європейського Союзу. Тоді Кремлю вдасться «запхати» назад в Україну ОРДЛО на його ж умовах. А це без відведення російських військ, без демілітаризації, без покарання сепаратистів, без контролю українських прикордонників разом з миротворчими силами українсько-російського кордону і без можливості провести демократичні вибори не під дулом кулеметів. «Повернення» цієї непрооперованої ракової пухлини до складу України загрожує смертю цілому організмові.
При цьому всьому не таємниця, що в Європейському Союзі вже досить давно існують свої лінії розколу. Якби не неймовірний борг Італії, то ця країна вже давно перекроїла б всі плани Європейської Унії. Кинулася б в обійми путінської Росії і спокійно закрила б очі на анексію Криму та війну на Донбасі. Якби не тверда постава канцлерки Німеччини Ангели Меркель, то індустріальне німецьке лобі вже давно скрутило б у баранячий ріг м’якотілих політиків. І вже йшлося б не про добудову «Північного потоку – 2», а про повне зняття санкцій з Росії.
Так, лицемірність позиції політиків Європейського Союзу полягала в тому, що вони «кабінетними» вмовляннями намагалися переконати Владіміра Путіна зупинитися. Що для них набагато важливішими були їхній внутрішній комфорт та власні інтереси. І тільки дошкульні приховані удари змушували Європу згуртуватися і давати хоч якусь відсіч путінській гібридній війні проти всього західного світу. А це і хвилі біженців, і фінансування Росією «євроскептиків», і втручання у вибори, і корумпування західних політиків.
Лицемірством було не дати Україні летальної зброї і змусити захищатися від агресора голіруч. Так само лицемірними були спроби досягнути миру, попускаючи агресорові один за одним злочини. І так ні разу і не визнати – українці, захищайтеся самі. Ми для чогось вищого. Ми не будемо розмінюватися на третьорядні для нас проблеми. Ви нас втомили своєю непоступливістю. Європа втомилася від України…
На думку приходить ще одна історія з міжнародної конференції в Берліні. Коли наприкінці перед учасниками виступав один з головних радників тодішнього федерального канцлера Шрьодера. Він представив приблизно такий план дій із врегулювання війни в Югославії: нехай продовжують воювати, а потім, коли видихнуться, ми визнаємо незалежність їхніх держав у межах, які вони собі завоюють. Цей лицемірний план не здійснився. США завдали ракетного удару по Белграду і криваві внутрішні конфлікти припинилися. А тоді Європа заходилася карати основних воєнних злочинців. Бо справедливість – понад усе.
У наступній статті йтиметься про внутрішніх лицемірів.