Міфи - дуже ніжні створіння. Для того, щоби вони зростали та охоплювали собою народні маси, потрібне сприятливе середовище. Там, де переважає мислення, оперте на критичну філософію Канта, міфам незручно. Там вони жовтіють, сохнуть і перебираються на сторінки спеціалізованих видань для домогосподарок і самопальних конспірологів.
Але де ж, спитаю я вас, нині домінує критичне мислення? Яких ще кресів не досягло примарне світло зомбоящика? Питання, як зрозуміло, риторичне.
Вдень і вночі ЗМІ (разом з освітньою системою та іншими системами соціальної адаптації малих світу сього) виробляють добриво для зростання міфів. Виробляють специфічну породу «переконаних людей».
Я іноді цікавлюся ними. Людьми, що мають переконання. Вони прикольні. Вони відстоюють свої затверділі ілюзії на різних ступенях емоційної напруги. Деякі з них впадають в істерику, коли чують щось, що не відповідає їхнім уявленням «про добро і зло». Інші мовчать з дубовим виразом обличчя й тихо ненавидять все іншодумне. Дехто з переконаних непідробно страждає, не розуміючи, як, мовляв, цей тупий опонент може не бачити очевидних визначеностей на зразок «Дєло Лєніна жівьот і побєждаєт!», «Вірю! Знаю! Можемо!», «Дякую тобі Боже, що я не москаль!», «Це моя країна, а це моє пиво!»
А ще всі вони моралісти. Вони поведені на «духовні цінності», під якими розуміють щось дуже високе, натхненне і нечітке. Я вже майже не сперечаюся, знов зустрічаючи ці довірливі запалені очі. Ці підшкірні й підслизові висипи адреналіну. Цю рожево-червону гормональну табличку, розгорнуту від вуха до вуха й прикрашену роззявленою стоматологією.
Буває так, що переконаність підкуповує своїми зовнішніми атрибутами: яскравими виявами життєвої активності, ужитковим героїзмом і послідовністю. А також сексуальністю. Діяльні переконані персонажі з привабливою мармизою спроможні вести за собою мільйони людей, стомлених навколишньою сірістю, байдужістю і цинізмом. Адже кожний цинік в глибині душі тільки й чекає, щоби його у чомусь переконали. Не хочеш попасти до отари переконаних – не будь цинічним. Такий от вельми корисний життєвий парадокс.
Ми живемо у переконаному світі. Черговий «данко» з палаючим внутрішнім органом у немитих руках і зачарованим натовпом за спиною – обов’язковий атрибут непевних перехідних часів. І мільйонам ніяк не второпати, що орган штучний, а полум’я навколо нього – бенгальське. Все як насправді. Добриво лягає у ґрунт, міфи квітнуть і примножуються. Старим міфам також є де розгорнутися. Двадцять років народні маси здійснюють свої життєві цикли довкола кількох запитань: «Хто з’їв мою ковбасу?», «Де знайти національну ідею?», «Коли і звідки прийде Народний Рятівник (Месія-2)?»
Доба тотальних переконань породжує своїх героїв. Себто найякісніші різновиди добрива. Деякі з них вражають своїм шармом.
Борець зі всесвітньою змовою
Він рідко з’являється на моїх обріях. Він – втікач і підпільник. Він твердо переконаний, що довкола нас відбувається таємна змова, чує зловісні кроки майбутнього глобального володаря, несе людям правду про близький прихід всесвітнього уряду та його господаря – Звіра. Як і належить правдивому партизанові, він з’являється проти ночі, стукає у вікно парольним чином і ретельно перевіряє ситуацію поблизу будинку. Я пропоную йому вечерю, ванну й нічліг. Він сприймає це як належне, без подяк і вибачень. Він – на фронті, серед щоденних небезпек і згіршень. Люди доброї волі, як він вважає, зобов’язані допомагати партизанам. У його переліках сущого я належу до «цивільних» людей доброї волі. Наразі.
Після виконання всіх ритуалів конспірації, втікач сідає вечеряти у вітальні. З його взуття на мій антикварний паркет стікає брудна вода (а мені чомусь незручно сказати фронтовій людині: зніми свої гавнодави). Його засмальцьована куртка наражає оксамитову накривку крісла на позачергове прання. Моя подружка, налякана його виглядом (чи відлякана його запахом), ховається у найглибшому з крісел найдальшої кімнати. Від втікача линуть хвилі неспокою. Світ навколо нього змінюється і втрачає впевненість. Тепер лінія фронту поміж добром і злом проходить моєю вітальнею. Я цікавлюся фронтовими новинами. Мої запитання також ритуальні. Втікач мовчить. Він вирішує, що варто, а що не варто розповідати цивільному. Це теж частина ритуалу.
Він випиває перші сто грам. А це вже знак довіри. Я розумію, що розмова таки відбудеться.
Він починає розповідати чергову главу своєї історії. Вічну історію опозиціонера і дисидента. Ворогів він називає «вони». Я вже знаю, що «вони» в його уяві майже не персоніфіковані. Це просто сила. Незмірно могутня, всюдисуща. За нею стоїть якийсь таємний конклав нотарів і стратегів всесвітньої змови. Можливо, він навіть не вважає «їх» людьми. Можливо, для нього «вони» лише людиноподібні істоти, чий дух і чия плоть давно поглинуті потоками пекельних енергій. Такі собі «іґґви», демони, замасковані під людей з марень Даніїла Андреєва, «реґулятори», що зійшли зі сторінок «Темної вежі» Стівена Кінґа і розчинились у натовпі.
«Вони» незмінно перемагають. Вже три століття «вони» завдають поразки оборонцям правдивої духовності, змушують їх тікати, ховатися від ока Звіра, змінювати імена та криївки. Воїни Світла відступають на марґінеси, збирають там сили спротиву, але всі їх контрнаступи приречені. «Вони» спираються на гроші, тисячолітню мудрість окультних орденів і технічну могутність правлячих верств планети.
Що залишається партизанам Світла? Законспірована мережа однодумців, забуті монастирі, стежки суфіїв, гаражі байкерів, підвальні тусовки крайньо лівих і крайньо правих. А ще – прихильність дівчат-неформалок і рідкісні хвилини чудового колективного «надрозуміння». Хвилини, задимлені драпом, пропахлі збройовим мастилом, бензином, ремінною шкірою і томатними консервами.
Він розповідає вже півгодини, але я не знаходжу в цій розповіді нічого принципово нового. Знову поразки, імена загиблих і втрачених однодумців. Одного знайшли з проламаною головою, другий повісився (або його повісили), третій прийняв печать Звіра і перейшов на бік ворога. Далі – розчаровані адепти, ненадійні неофіти, інфіковані подружки, провалені явки, вкрадені гасла і заслані козачки. Я відкорковую другу пляшку. Заспокоюю партизана: так має бути, друже. Світ згіршується і йде до загибелі. Ми не доживемо до очищувальної кризи.
«Доживемо!», – каже втікач, і ми п’ємо за перемогу. За світло в кінці тунелю. За неназваного спасителя й за ту, яка його народить. Потім він стомлюється, і ми мовчимо. Заради такого мовчання варто жити. Воно між минулим і майбутнім. Цим мовчанням долається вся наша Залізна Доба. Вся ця факана Калі Юґа.
«Сонце зійде!» – це наш останній тост, і я йду до кабінету заспокоювати подругу. А він залишається у вітальні, під жовтим світлом люстри, з «Кодексом Бусідо» і розстеленим ліжком. Він ще буде курити, вичитувати з роздумів самураїв «схід Сонця» і проказувати мантри. Ранком він щезне. Можливо я не побачу його ніколи. Втікачі не люблять повертатися. Адже час іде, а сила Звіра зростає.
Люди часу Х
Приходить час Х, і частина людей починає збиратися на війну. Навіть якщо ніякої війни немає, не планується й не очікується на жодному з горизонтів. Але «люди часу Х» вперто збираються. В їхніх словах з’являється войовничість. Вони кажуть про «вила» і «революцію». Вони погладжують держаки кухонних ножів та сльозогінні балончики. Вони витягують з найдальшої шухляди сімейні альбоми. Там відшуковують портрет прадіда у строї фельдфебеля армії Франца Йосипа, пожовклу світлину діда, обвішаного радянськими медалями, та власне «дембельське» фото і довго на це все дивляться. Їхні жінки тяжко зітхають і намагаються присвятити себе приготуванню їжі. Їхні діти ховаються за крісла та дивани. Домашні тварини перестають нявкати й гавкати.
«Люди часу Х» виступають у похід проти зла. Вони виходять з дому у ретельно шнурованому взутті й одязі кольору хакі. Якщо на площі немає мітингу, вони йдуть до скверика, де вже стоїть зграйка войовничих добродіїв. Вони стоять там зі змовницьким виглядом і тупо зиркають довкола. Дехто тримає в руках газету. Від них «люди часу Х» отримують фронтові диспозиції. Войовничі добродії точно й чітко вказують їм, де ховається зло. Де воно просто ховається, а де зробило собі штаб. І з того штабу підкидує, розкладає, паплюжить, спотворює. А ще цюняє, сволотне, під вікнами.
Зло, як виявляється з тих диспозицій, вже просоталося усюди. Ворожі елементи зачаїлися в конторах, освітніх закладах, правоохоронних структурах, редакціях, спортивних товариствах, партійних офісах та адміністративних будинках. Саботаж розкинув свої тенета в гіпермаркетах та на бензозаправках. Таємні товариства збираються в ресторанах і кав’ярнях. Темні сили клубочаться на цвинтарях. Злодії крадуть усе, що бачать. Зрадники здають. Шоумени розбещують. Змовники накреслюють плани. Недобиті жуки іноземного походження шарудять на городах, поїдаючи стратегічні ресурси. Таргани, за вказівками шпигунів і масонів, розносять заразу кухнями. Алергія лютує, СНІД добиває.
«Люди часу Х» починають усе розуміти. Просто усе розуміти. Усе. Чітко. Вони відкорковують першу пляшку для остаточного загострення цього розуміння. Цієї вбивчої для ворогів чіткості. Пекуча субстанція ллється в шлунок, вбиваючи там аскаридне зло. Один з них розгортає газету. Починає читати в голос статтю стурбованого журналіста М, який попереджає про очікувані наступи зла, есей стурбованого письменника ММ, котрий пророчить зраду в тилу, лист до редакції стурбованої пенсіонерки МММ, яка підозрює зраду в штабах та допис надзвичайно стурбованого заслуженого працівника ММММ щодо суцільної зради на складах і харчових базах захисників добра.
«Отакої...», – каже маленький чоловічок на узбіччі їхнього загону. Він також стурбований. І дещо знервований. Можлива зрада на складах і базах підсилює рішучість загону. Відкорковується друга пляшка, споживається, і загін вирушає. Він сміливо й нездоланно йде назустріч ворожим силам. Чіткість невпинно зростає.
У найближчому маркеті загін демонструє можливо присутнім ворогам свою згуртованість й відвагу розпиванням третьої і четвертої пляшки. Войовничість «людей часу Х» загострюється до жовтого блиску в зіницях. Маленький чоловічок пропонує заспівати, і загін вирушає до монументу. Маленький купує шосту пляшку й вже дорогою стиха наспівує визвольний мотив. Не доходячи до монументу, загін починає перевірку принагідного міні-маркета на присутність замаскованого зла. Саботаж і дії недружніх розвідок виявляються на розливі. Продавця примушують довго вибачатися. Він визнає, що горілка палена, а мірка збита. Він вертає дві гривні.
«З якого ж ти села?» – підозріло питає продавця маленький чоловічок. Той каже назву. Загін несхвально гуде і купує сьому пляшку. Загін рушає далі, адже зло ще не подолане. Сутеніє. В темряві зло підсилює свою міць і змушує «людей часу Х» підсилити штурм ворожих позицій. Загін матюками розганяє зграйки розбещеної молоді і відбиває у зла дві паркові лави. Де внутрішнє зло отримує по голові восьмою і по пиці дев’ятою пляшками...
Потім товариство починає співати.
Під ранок учасники походу повертаються до своїх родин і холодильників. Зло хоч і знищене, але не подолане. Жуки доздихають, таргани тікають, засланим козачкам збільшують комунальні виплати. Домашні тварини отримують копняки, і герої походу відходять до заслуженого спочинку. Адже завтра зло знову піде на штурм й знадобляться сили.
І знову продовжиться бій...