Якщо описувати події, що сталися в Україні за останні дев’ять місяців, то без вигуків «дивним чином», «напрочуд» та «о, диво!» не обійтися. Всі кліше полетіли шкереберть, а з ними і більшість зловорожих сценаріїв, спрямованих на знищення України. Ні для кого не було таємницею, що Україну останніми десятиліттями намагалися перетворити на звичайну бутафорію. Над реалізацією цих задумів працювали, як внутрішні чинники, так і зовнішні.
Держава без армії
Найбільшою загрозою існуванню держави була, звичайно, всюдисуща корупція. Корупція була скрізь: в державних органах влади, в суді, прокуратурі, міліції, СБУ, лікарні і навіть в армії. Після проголошення незалежності у 1991 р. до армії ставилися, як до якогось атавізму. Платили хабарі за те, щоб не служити строкову службу, а на роздобрілих на державних харчах офіцерів, дивилися як на дармоїдів. Здавалося, що в повітрі зависли слова Льва Троцького: «Ні миру, ні війни, а армію розпустити». А може то Винниченко передав естафету з того світу, що Україні армія не потрібна, бо вона ворогів не має?
Такий погляд на армію відтіснив її аж на самісінький маргінес суспільної свідомості. Суспільство надовго охололо до проблем війська і ледве не змусило його виживати з внутрішніх резервів. Але інтересу до оборонного комплексу не втратило командування і відповідні чиновники в міністерствах. Найбільш ласим шматком, яким завжди можна було навіть подавитися за кермом автомобіля, був «Укрспецекспорт». Це державна структура, яка мала монопольне право на торгівлю зброєю. Зброї продавали на мільярди доларів, а от що залишалося українській армії на випадок війни, або військової агресії – таємниця. Відповідь, напевно, проста до банальності –так безголово розпродувався військовий арсенал Збройних сил України.
Якщо до всього додати ще й корупцію у військкоматах та серед вищого командування, для якого призовники будували палаци та вілли, відволікаючись від військового вишколу, то висновок напрошується один – українська армія вже кілька років була не тільки абсолютно небоєздатною, але й мертвою. Обов’язковий призов до війська скасували, не запровадивши повноцінної контрактної системи. Частими стали самозапалювання на військових складах, які закінчувалися цілковитою їх руйнацією. Тільки дитина могла повірити у випадковість, або халатність таких пожеж. Закони елементарної логіки вказували на те, що таким чином військове командування хотіло приховати масштабні розкрадання зброї та боєприпасів.
Корупція в армії вразила усю військову вертикаль від прапорщика до міністра оборони. А до всього, з’явилася практика призначати на посаду міністра оборони офіцерів, які ще кілька років тому були громадянами Росії і виконували бойові завдання на передових рубежах тієї держави. Тому й не дивно, коли Росія брутально анексувала український Крим та намірилася захопити весь Схід і Південь України, у вантажівках, БТРах та танках ЗСУ банально не виявилося пального. З’ясувалося, що солдати і офіцери не мають сучасного спорядження: касок, бронежилетів та необхідних у бою медикаментів. Тобто ніхто не збирався воювати. І якщо відверто, то й не було кому воювати.
Олігарх-рятівник
Серйозність небезпеки, що нависла над Лівобережною Україною найбільше мали відчути новопризначені керівники обласних адміністрацій цього регіону. Оскільки всі попередники були креатурами режиму Януковича, то київська влада вдалася до неймовірно ризикованого кроку – запропонувала посади голів областей олігархам Ігорю Коломойському та Сергієві Таруті. Якщо б Ринат Ахметов вболівав за незалежну і соборну Україну, а не бавився б у шантаж уряду в Києві і прийняв пропозицію очолити адміністрацію Донецької області, то, можливо, на Донбасі так і не дійшло б до повномасштабної війни. Але Ринат Леонідович, на відміну від Ігоря Валерійовича, вирішив ризикнути і спробувати побудувати на Донбасі незалежну від Києва феодальну вотчину. Тому головою адміністрації став менш впливовий Сергій Тарута, якому весь час хтось або щось заважали розгорнути повномасштабну оборону краю.
Натомість Ігор Коломойський, розуміючи загрозу, що нависла над регіоном, а отже і над власним бізнесом, прийняв адекватні рішення і розпочав дії в кількох магістральних напрямах. Він власним коштом забезпечив пальним військову техніку ЗСУ, сформував дієву управлінську команду і оголосив про формування добровольчих загонів територіальної самооборони. Перші кроки олігарха подекуди були досить ексцентричними. Такі, як, наприклад, грошові винагороди за полонених, або вбитих сепаратистів, або ж відібрану у ворога зброю. І зовсім не ексцентричними виглядали виплати компенсацій родинам, загиблих воїнів. Пан Коломойський зрозумів, що патріотизм патріотизмом, але героїзм не можливий, якщо воїни на передовій будуть думати, як їхні сім’ї в тилу ледве зводять кінці з кінцями. А найголовніше: що станеться з їхніми сім’ями, якщо годувальник поляже на полі бою?
Знову ж таки, розуміючи, що на регулярне українське військо нічого розраховувати, Коломойський заходився творити територіальні батальйони самооборони. В Дніпропетровську область почали стягуватися колишні бійці Самооборони Майдану і взагалі всі охочі захищати суверенітет своєї країни. Стабільність і порядок, що вдалося втримати в Дніпропетровській області звели нанівець агресивні плани Росії, та під’юджуваних нею місцевих терористів. Мало того, що ті не змогли просунутися вглиб країни, на південному-сході з’явився острів стабільності, який наочно доводив, що Схід не такий вже й проросійський і, що там може зародитися нова форма українського патріотизму, не оперта ані на спільності етнічного походження, ані гуртуванні за мовною ознакою. Там почала творитися нова модель України: відкритої, демократичної і солідарної.
Зміни в Дніпропетровській області одночасно вдарили по більшості існуючих стереотипів та кліше, якими послуговувалися навзаєм люди на Сході й на Заході держави. Почався перший за понад двадцять років безпосередній контакт між регіонами. Добровольці із заходу України потягнулися на схід, де пліч-о-пліч стали на захист своєї країни. За прикладом Дніпропетровщини добровольчі батальйони почали створюватися майже у всіх областях. Ще свіжим був приклад Майдану, де люди змогли побороти авторитарно-клептократичний режим Януковича виключно завдяки самоорганізації та солідарній спів дії багатьох громадян. Проти вишколених «беркутівців», солдатів внутрішніх військ та спецзагонів СБУ протестна маса поставила свої сотні самооборони і перемогла. А коли загроза для столиці зникла, більшість самооборонівців рушили на схід, де злившись із місцевими добровольцями успішно протидіяли терористам, аж поки в дію не вступили регулярні російські війська. Тепер добровольчого запалу виявилося замало, проти «Градів» та важкої техніки ненавчені військовій справі охотники нічого вдіяти не можуть.
Настав час для дій професійної української армії, для якої батальйони самооборони могли б бути надійним запіллям, а не воєнним авангардом. Проте всього цього не сталося. Добровольці стали потрапляти в котли, гинути сотнями ні за цапову душу і, не отримавши підтримки від командування АТО, здаватися в полон. В чому ж полягає причина такої некоординованості дій, хаосу і навіть анархії? І відповідь не тільки в тому, що проти добровольців кинуто регулярну російську армію.
Кому війна, а кому матьродна
Вже на самому початку збройного конфлікту на сході України в українських «олігархічних» та наближених до них медіа стали з’являтися перестороги: не бавитися в забавки з олігархами. Навіть анальфабетові було зрозуміло, що ніхто інший окрім олігархів східноукраїнські області не «потягне». Безумовно, що ризик був, коли київський уряд віддавав зубатому олігархові Коломойському на відкуп Дніпропетровську область. Але ризик втратити Україну переважував усі надумані і навіть реальні загрози, перед якими опинилася українська держава. Проте, дуже «незалежні» експерти не вгавали: олігарх Коломойський творить своє приватне військо, за допомогою якого після війни піде на Київ і запровадить свою диктатуру. Говорили також таке, що Коломойський видав на захист України маленьку дещицю зі своїх капіталів, але потім відгризе їй голову. І найбільше зусиль тратили «незалежні» експерти на спроби стравити між собою команду Коломойського та український уряд в Києві.
Якщо б керівництво в Києві дослухалося до подібних порад і застережень та ще й почало протидіяти Коломойському і його команді, то вся система української безпеки посипалася б, як картковий будиночок. На щастя цього не сталося. Але й великої любові та співпраці між цими двома таборами нема. Пояснень такому нейтралітету може бути кілька.
Експерти та аналітики, але справжні, а не телеекранні, чудово вловили тенденцію, що на українському політичному полі відбуваються тектонічні зміни. Мова йде не тільки про самоліквідацію одних партій і появу абсолютно нових, або ж про переосмислення системи цінностей у суспільстві. Йдеться передусім про те, що від цієї війни Україна отримає, на жаль, або на щастя, новий політичний клас – військових з досвідом бойових дій. І від того, з ким будуть ці військові, або хто буде для них авторитетом залежатиме дуже багато.
Зокрема, вже тепер лунають голоси, що якщо київські міністерські чиновники, провідні політики і депутати не відмовляться від старих, звичних для них, схем, то добровольчі батальйони розвернуть свою зброю проти столиці. Вже тепер трапляються холості постріли, наприклад від «Правого сектора», з погрозами піти на Київ. Але якщо «Правий сектор» знає, що його впливи є мізерними, а тому обмежується словесними погрозами, то інші батальйони, доведені до відчаю бездарним командуванням та саботажем у Києві, можуть становити реальну загрозу «жирним котам» в міністерствах та парламенті.
Знову ж таки, дуже часто від бійців добровольчих загонів, що вийшли із оточення і втратили в бою десятки своїх побратимів, так і не дочекавшись вогневої підтримки, можна почути, що їхнє оточення було не випадковим, що всі втрати не вдасться списати виключно на бездарність командирів зі штабу АТО. Бійці, яким дивом вдалося врятуватися, або яких визволили з полону, все частіше підозрюють недобрих «дядечків» у Києві, які буцім то зацікавлені, щоб з цієї війни якнайменше повернулося живих бійців із добровольчих батальйонів. Мовляв, менше патріотів з досвідом війни – менша загроза ділкам у парламенті та Кабміні. Інших може втішати те, що чим менше повернеться добровольців з війни, тим менше шансів буде в конкретного олігарха здійснити за допомогою свого «приватного» війська задекларовану реприватизацію.
Дехто став вбачати в тому, що на пост міністра оборони призначаються виключно невиразні особи, без особливої військової підготовки та особливо досвіду, злий умисел керівництва державою. Мовляв, їм не йдеться, щоб якнайшвидше закінчити війну, вони дбають за те, щоб армія в Україні не стала авторитетною силою. Сподіваюся, що це всього-на-всього припущення, ображених, залишених напризволяще в оточенні, бійців. Бо, якщо в цьому твердженні є хоча б часточка правди, то відповідальним особам в Києві після закінчення війни не позаздриш. Відомо, що в столиці є достатньо бажаючих за всіляку ціну зберегти стару систему, але серед теперішніх керівників держави таких негідників не видно.
З огляду на перші сигнали виборчої кампанії майже ніхто із діючих політиків не збирається відмовлятися від старої системи. Навпаки, вони шукають способів продовжити їй життя, створюючи на базі старих псевдо-нові політичні проекти, купляючи знакові прізвища для своїх виборчих списків, та намагаючись залучити на свій бік бойових командирів. Зрозуміло, що добровольчі батальйони не зможуть згуртуватися в монолітну політичну силу і це, напевно, було б просто фатальним для майбутнього України, але вислати своїх репрезентантів у владу вони можуть. Крім того, різного роду партійно-політичні маніпулятори прикладатимуть максимум зусиль, щоб розосередити у якомога різних політичних силах представників військових. Тим само, намагаючись розпорошити і відвести від себе силу можливого удару.
Епілог
Те, що ми зараз спостерігаємо появу нових політичних зірок із військового середовища свідчить поки що про контрольованість цього процесу. Але не варто забувати, що АТО в Україні не триватиме вічно. Рано чи пізно до дому повернуться десятки тисяч ветеранів, які будуть особливо вразливими на несправедливість… А тому різного роду чиновникам від голови сільради і аж до міністра, а особливо політичним мародерам варто вже задуматися над перспективою звітувати під дулом націленого пістолета.