Із початком Майдану, і пізніше, після початку війни на Донбасі, українці зі здивуванням зрозуміли, на який потужний волонтерський рух здатні. Допомога вимушено переміщеним особам, військовим, раніше - протестувальникам на Майдані Незалежності мобілізувала людей різного віку, професій.
Український волонтерський рух уже називають найбільшим в історії сучасної Європи. Хто ці люди? Прочитайте три історії про цих добровольців тилу, об’єднаних однією спільною метою – зберігати чиїсь життя.
Лавра
Із вересня минулого року вона день у день волонтерить у каплиці при львівській церкві папи Климента. Насолоджується рухом, життям, полюбляє жовтий колір. Любить ходити в теплу пору року посмакувати запашною кавою з сигаретою в одній з кав’ярень Львова (особливо з хлопцями за компанію). Нещодавно вона знялась у кліпі гурту «Гайдамаки» та сфотографувалась для волонтерського календаря.
У той день, коли ми прийшли до неї, розвантажувала бусик з речима для військових. Пані Лаврентії пішов 72-й рік і вона не розуміє, як можна в її віці сидіти склавши руки: «Адже я зовсім не стара». Телевізора вона не дивиться - дратує.
«Я п’ю гербату (чай) без цукру - це погано для фігури» - сміється. Однак припрошує нас до печива: «Ви вибачте, воно за ніч трохи від черствіло» – як усі галицькі газдині, які нагодують тебе від пуза, а потім довго проситимуть пробачення, «якщо щось не так».
Пані Лаврентія прокидається о п’ятій ранку. П’є каву, курить, снідає, вмивається і вишиває.
«Хочу, аби діти мої мали про мене згадку, то вишиваю сорочки їм. Всі мої діти. І ви мої діти», – сміється. Розпочинає знайомство з обіймів.
Майже вся родина пані Лаврентії була репресована. Їй було лише 6 років, коли її з мамою, татом та сестрою в товарному вагоні відправили до Чити, аж під Китай. Скинули, поселили в недобудовані бараки. Був вересень, холодно. Зимували – 20 осіб в одній кімнаті, однак, перетривали. В іншому кінці міста була «зона» японських військовополонених. Бідолашних розстріляли, а на їх місце переселили репресованих галичан.
«З того часу не те, щоб я мала упередження до росіян…» - замислюється. Однак вираз обличчя швидко змінюється: з ентузіазмом розповідає про росіян за походженням, що допомагають, волонтерять у церкві Климента разом із нею. «Називають себе «львівські москалі», - сміється. «От один чоловік, каже "телефонуйте в будь-який час, у мене машина, підвезу все, куди треба, коли завгодно"».
«Багато допомагають. Переважно дівчата і жінки. Маємо тут сім’ю переселенців із Феодосії. Коли почались ті всі речі з Кримом, донька переїхала до Львова, вона гейм-дизайнером працює, там всю фірму перевели сюди, і батьків забрала, син там – в чорних списках, військовослужбовець, відмовився приймати присягу після «референдуму».
Ще тут є 84-літня жінка, 12 років прохворіла раком, не бачить на одне око – сидить, слабою, розпухлою рукою стрічки нарізає із простирадл. І каже, «Лаврочка, ти вибач, я завтра не прийду, не переживай». І як тут можна сидіти спокійно?
Я взагалі не розумію, коли люди мого віку стають бабами і дідами, сидять в вікні, надулись і цілими днями сидять. І чого ти сидиш? Кажуть «мене все болить» – так коли сидіти, воно і буде боліти, а як бути весь час в русі, то і не відчуватимеш, як болить щось».
Розповідає, наприклад, про свою «тету» (тітку): «Їй дев’яносто, але ви б знали, яка то активна жінка. Вона в Канаді мешкає, переїхала ще в совіцькі часи, активно діє в Союзі Українок, я їй телефоную постійно, а вона мені каже: «Ти знаєш, ми вже стільки всього зібрали і в Україну відсилаємо». А я їй кажу: «тета, а куди відсилаєш?» – «Ну, ми маємо певну людину» – «Тільки не уряд, бо продають…». Ну, а що, я знаю, раз я кажу, то так воно і є.
Кажу теті: «От і я на старість стала волонтеркою. Не розумію, як люди можуть залишатись байдужими. Мене тягне сюди щодня. Зранку варю внукам обід і в каплицю. Отримую задоволення від того, що можна допомогти людям».
Світлана
Світлана - архітектор, дизайнер за освітою. Це - її другий диплом, який вона почала здобувати після народження доньки, якій зараз тринадцять. У вільний час жінка з дитинства малює: каже, що це її заспокоює. Зараз Світлана готує 3D-моделі квартир, де мешкатимуть її клієнти, підбирає матеріали, робить робочі креслення. У своїй роботі Світлана об’єднує дуже різних людей: майстрів, будівельників, людей, що займаються декоруванням. Відколи почала волонтерити у проекті Handmade по-львівськи, каже, що такі навички з координації пригодились їй чи не найбільше.
«Є люди, які шиють, в’яжуть, плетуть сітки, штампують устілки, варять буржуйки, – каже Світлана. – Тепер у нас вже є кілька координаторів. Доводиться об’єднувати велику кількість людей, як і на роботі».
На початку вересня Світлана побачила на Facebook оголошення, що потрібні маскувальні сітки, для яких необхідна тканина, яка б не горіла і не плавилася. У жінки така тканина була, і вона відгукнулась, написала волонтеркам в Київ, питаючи, куди надсилати її. Однак ті відповіли: у Львові відгукнулось багато людей, варто створити окрему групу. Львів’яни домовились про приміщення у церкві Климента, а незабаром з’явилось ще кілька «точок».
Світлана каже, що сама була неготова до того, що ініціатива набуде таких масштабів: «Якби мені сказали, що наша ідея з плетенням сіток для військових переросте у таке, я не знаю, чи погодилася б. Перші три-чотири місяці, з вересня, було дуже важко. Зараз вже трохи все ввійшло в колію – кожен веде свій напрямок, має свою часточку роботи, за яку відповідає. Кожен координатор напрямку знає, що йому потрібно, займається своїм і мені легше. А спершу було по 150 дзвінків на день».
Світлані довелося на два місяці призупинити свою роботу та не брати нових замовлень, адже її повністю поглинула волонтерська діяльність. Сміється: «Мої замовники мене чемно чекали. Поставились з розумінням. Я навіть на дитину часу не мала. А донька моя, якій тринадцять – щодня допомагає нам. Плете сітки».
«Хлопці часто надсилають фотографії, – розповідає Світлана – І ці фотографії – найцінніше. Бо люди бачать, куди це все йде, і це настільки стимулює! Різні люди бувають, у них бувають сумніви – куди воно йде, хто цим користується. А коли хлопці самі відправляють ті фотографії і дякують, то у жіночок, що дивляться – сльози, воно надихає, ця сила звідкись береться. Їм там гірше, ніж нам, а вони дякують...»
Микита
Микита зустрічає нас на перехресті Тролейбусної і Наукової. Він багато усміхається і з оптимізмом розповідає історії про те, як навіть у найбезвихідніших умовах завжди знаходились люди, які допомагали і підтримували фінансово та організаційно. Микита разом із фондом «Український миротворець» купує в Європі вантажні автомобілі. джипи, реанімобілі. Машини лагодять, бронюють, а потім передають в зону АТО. Вони передали медикам та армії вже понад 50 автомобілів.
«Справна машина, яка може витримувати екстремальні умови – від неї часом залежать життя людей. Дуже важливо, щоб машина була в доброму стані, адже в бойових умовах ніхто не буле її лагодити», – розповідає Микита.
Автомобілі подекуди критично важливі для виживання: «Може ви знаєте історію про загибель пластуна Віктора Гурняка? Значною мірою у цій смерті була винна несправна машина. Зрештою, потім ми назвали одну з наших машин «Гартік» – таким було пластове псевдо Вітька».
Побутує міф, що медикаментів достатньо для того, щоб врятувати життя. Однак дуже часто це залежить не тільки від доступу до перев’язочних та кровоспинних матеріалів, а й від того, чи своєчасно хворого доправили до лікарні. «Ось, подивіться, – каже Микита. – Наприклад, в цьому реанімобілі висока посадка, щоб він міг проїхати по бездоріжжю».
Здається, він знає про машини, з якими працює, усе – зважає навіть на такі деталі, які видаються маловажливими сторонньому спостерігачу. «Ось у цьому реанімобілі стеля 190 сантиметрів, щоб було зручно стояти». Заходжу досередини, перевіряю - і справді сто дев’яносто, мої сто вісімдесят і ще десять.
«Маємо спеціалістів на кожну ділянку роботи, – розповідає Микита. – Ось тут, на сервісі, є професіонал, який може відремонтувати будь-яку машину, знає все. Коли привозять машину, він відкладає свої справи, працює навіть у вихідні. Так само для пошуку машин в Європі в нас є люди, які мають великий досвід у цьому. Востаннє вони їздили п’ять діб. По Польщі намотали 3 тис. кілометрів, може навіть трошки більше. І притягнули чотири прекрасних автомобілі. Професіонали потрібні, бо іноді машини мають якісь недоліки, про які продавці ніколи не розкажуть. Далі машини будуть їхати до Дніпропетровська».
Ранкове повітря парує від холоду, сонце розфарбовує автомобілі. Здається, Микита готовий схопитись в будь-який час доби, щоб координувати свою ділянку допомоги, а ще ж, як більшість волонтерів, має власну роботу.
«Що каже родина?», –- питаємо. На мить замислюється… «Розуміють. А що ж залишається?», – сміється Микита.
Історії волонтерів зібрані стажерами західноукраїнського представництва Міжнародного фонду “Відродження”