29 вересня в український прокат виходять дві нові документальні комедії: польська та українська. «Театр одного актора» польського режисера Якуба Пьонтека - це історія про актора Марчіна, в якого не склалась кар'єра, тому він їздить до Норвегії копати картоплю. Стрічка режисерки Надії Парфан «Reve ta Stohne on tour» розповідає про польські «гастролі» на заробітках учасників українського гурту Reve ta Stohne. Разом ці фільми складають спільну програму «Світ за очі».
У розмові з ZAXID.NET режисер Якуб Пьонтек розповів про те, як він зняв у документальному фільмі професійного актора, а також поділився баченням сучасної картини польської документалістики.
***
Якубе, розкажіть про свій фільм «Театр одного актора»?
Це історія про 33-річного розчарованого актора, який хотів бути як Роберт де Ніро, але в нього нічого не вийшло. Йому хочеться бути відомим, зніматись у кіно, але він ніяк не може знайти роботу. Тому протягом семи років він раз на рік їздить до Норвегії копати картоплю.
Цей фільм вже показали на кількох фестивалях у Польщі. Також його показували на польському телебаченні.
Як ви знайшли героя?
Головний герой, Марчін, сам знайшов мене. Йому так хотілось потрапити в кіно, що він сам написав сценарій цього документального фільму, і навіть знайшов для нього продюсера, а вже продюсер знайшов мене. Спочатку я думав, що цей фільм для мене стане професійним самогубством, мені казали: як можна знімати документальний фільм з актором, він же весь час гратиме? Але я відчув, що у нас з Марчіном багато спільного. Коли тобі трохи більше 30 років, у цьому віці хочеться отримати більше, ніж ти можеш взяти.
Яка була реакції на фільм? Чи змінили свою думку критики, які казали, що неможливо зняти документальне кіно про актора?
Я не відчув якоїсь обструкції від критиків. Фільм сприйняли добре. Хоча на початку старшому поколінню режисерів здавалось проблемою, що головний герой є актором. Але все вирішилось. Хоча Марчін – актор, в першу чергу він – людина. Це історія про нього як про людину, а не про актора.
Документальне кіно дуже змінюється. У мене відчуття, що зараз - переламний момент для документалістики: вона міняється і залучає елементи фікшна, може навіть додавати анімацію. Документальне кіно дуже гнучке. Це дуже відкритий жанр, непередбачуваний. Документальні фільми починають виглядати як художні: головними є історія та герой, а далі ти вже обираєш форму, як їх розкрити. Потрібно мати добру інтуїцію для цього.
Ця гнучкість нової документалістики не заперечує саму суть документального кіно, яке займається фіксацією дійсності?
Мені подобається дивитись дуже «правильні», суто документальні стрічки. Але я не вірю в правду в кіно. Я не йду на художній фільм чи документальний – я йду на кіно. Мені байдуже, фікшн це чи анімація – це кіно. І це та річ, яку я люблю в документалістиці – ця гнучкість.
Документальне кіно дуже відкрите, воно може бути будь-яким. Коли ти знаходиш свою історію та героя – ти знайдеш і свій шлях, як зробити це кіно. І це настільки ж важливо, як і реальність, яку ми знімаємо.
В якому стані документалістика в Польщі? Чи можна говорити про якусь польську школу документального кіно?
Польська школа документалістики почалась ще в 1950-60-х рр. Тоді режисери почали досліджувати світ, збирати його по фрагментах та робити фільми про це. Є три стовпи, на яких стоїть польська документалістика – це режисери Казімеж Карабаж, Кшиштоф Кишловскі та Марцель Лозінскі. Можна шукати свій шлях, спираючись на їхній досвід, або можна встати в опозицію до цієї школи, як часто роблять молоді кінематографісти.
Зараз, мені здається, це поле кінематографу стало набагато ширшим. Стає все менше національного кіно, ми дивимось все в перемішку. Теперішнє нове польське кіно більш міжнародне, аніж те, яке знімали наші вчителі. Не думаю, що подібне відбувається лише в Польщі.
У Марцеля Лозінського є правило для документального кіно: pars pro toto, тобто «від деталей – до більшої картини». Мої друзі та колеги (та я теж) дивимось на історію як на якусь деталь, за допомогою якої можна розкрити більшу картину. У випадку «Театру одного актора» – це не лише історія Марчіна, але й історія нашого покоління, яке хоче більше, ніж може отримати.
Чи цікавляться поляки документальними фільмами? Чи достатньо є майданчиків для показів?
Чимало хто дивитися фільми на фестивалях, яких є досить багато. Величезна аудиторія також сидить перед телевізорами - у Польщі є спеціальні канали на телебаченні для документального кіно. Але в мережах кінотеатрів документальних фільмів досі бракує.
Чому ви обрали документалістику, а не художні фільми?
Я знімаю і ті, й інші. Але коли я починав вчитись, то завжди казав, що хочу займатись саме документальним кіно – бо це цікавіше. Завдяки йому ии зустрічаєш людей. Я дуже сором’язливий і дещо схильний до аутизму, тож документалістика є моїм способом зустрічі зі світом, з місцями, де я б ніколи не опинився і речами, які б ніколи не побачив. Як режисер, ти можеш пожити іншим життя і перевірити, як це – бути іншою людиною.
Я надаю перевагу документальному кіно, а не художньому, бо я ідеаліст.
"Документальне кіно - це вибір ідеаліста"
Як виглядає польська освіта для кінематографістів?
Я вчився у Лодзинській кіношколі (Найвища держава школа кінематографа - прим. авт.). У нас не було розподілу між художнім кіно і документальним, тож ми знімали різні фільми. Це добре, бо так ти одночасно можеш вчити дві різні мови кіно.
Наскільки комфортними є умови для зйомок кіно в Польщі? Чи є в Польщі державна програма підтримки кіно?
Ситуація сильно змінилась за останні 10 років. Є Польський інститут кіномистецтва, який має різні програми з фінансування фільмів і який дає гроші на їх виробництво. Є різні програми міжнародної ко-продукції, тому у нас вигідно знімати для іноземних продюсерів. Також є телеканали, державні та приватні, які теж вкладають гроші у кіновиробництво. Я вважаю, що зараз ситуація для зйомок фільмів є дуже доброю, в тому числі це стосується й документалістики.
В Україні документальне кіно часто використовується для політичної, історичної маніпуляції. У зв’язку із нещодавньою зміною польської влади та історичної політики – це якось вплинуло на кіно?
Вони намагаються впливати на культурну політику, у всіх сферах. Але існують серйозні групи серед працівників культури, що виступають проти цього. Наразі влада слабка у своєму намаганні впливати на кіно чи театр. Але ніхто не знає, що станеться далі.
Культура і мистецтво не можуть існувати лише у проміжку часу між виборами, які проходять раз на п’ять років. Це марафон, а не спринт.
Партія влади («Порядок і справедливість») не має достатньо людей, щоб знімати пропагандистське кіно. У них виходять погані фільми, а ніхто не хоче дивитись погане кіно. Хіба що можна купувати квитки для шкіл, щоб учні ходили його дивитись – і вони це роблять. Наприклад, нещодавно вийшов новий художній фільм про Смоленську трагедію, то школам виділили дві тисячі квитків на нього.
"Культура і мистецтво не можуть існувати лише у проміжку часу між виборами"
Розкажіть, що ви плануєте знімати далі?
Я зараз працюю над 30-хвилинним художнім фільмом. Ми завершили всю попередню підготовку, маємо фінансування, тож сподіваюсь, він буде знятий найближчим часом.
А також я працюю над одним довготривалим проектом, який тягнеться вже вісім років і де я знімаю життя своєї родини. Я хочу зробити фільм для своєї мами. Бо вона не завжди розуміє мої роботи, натомість їй подобаються «Віднесені вітром» та різні романтичні фільми. Я хочу зробити фільм для неї, водночас спробувавши дати відповідь – чому ці жінки її покоління так люблять турецькі мелодрами або «Віднесених вітром», чому їм потрібно так багато любові?
фото: Мирослав Пархомик, ZAXID.NET