З нагоди львівської прем’єри документального фільму «Рідні» відомого режисера Віталія Манського, у Центрі міської історії зустрілись двоє режисерів та один науковець, аби обговорити феномен документального мистецтва. Розмова, у якій взяли участь сам Віталій Манський, львівський драматург та режисер Павло Ар’є та соціолог Данило Судин, мала на меті з’ясувати, чим є документалістика (кінематографічна та театральна), чи маніпулює вона свідками та реальністю та чи може свідчення стати точкою примирення та взаєморозуміння. Найважливіші тези – у матеріалі ZAXID.NET.
***
«Документальне кіно не є документом. Документальне кіно – це авторська інтерпретація реальності. Рамки кадру і є рамками світу. Те, що автор лишив за рамками, зникає і не потрапляє до світу реальності. Куди автор поверне камеру – це і буде подією. Кінематограф почався з фільму «Прибуття потяга» тому, що брати Люм’єр направили камеру на потяг, що прибуває. Якби вони розвернули камеру в інший бік, першим фільмом в історії людства був «Люди, які зустрічають потяг», - каже Віталій Манський.
Режисер розповідає, що навмисне часто використовує у своїх фільмах загальні плани, щоби глядач мав можливість самостійно зануритись у той простір, що його цікавить найбільше. Все для того, щоб залишити публіці свободу вибору. Хоча Манський визнає: задачею документального кіно (як частини ідеології чи пропаганди) є не залишати свободу глядачу, а навпаки – маніпулювати увагою і приводити до відповідей. «Іноді з цього теж буває хороше кіно», додає він.
Документальне кіно – це авторська інтерпретація реальності
«Але в будь-якому випадку у документального кіно є надзвичайна властивість до зворотної дії. Найочевидніший приклад – картина Лені Ріфеншталь «Триумф волі», яка проголошувала прихід нацистської партії до влади. Саме цей фільм сьогодні є самовикривальним документом цього режиму. Інколи дзеркало запрошує нас до задзеркалля», - каже Віталій Манський.
Віталій Манський вважає, що треба залишати своєму глядачу свободу вибору
Художній керівник театру Лесі Українки драматург та режисер Павло Ар’є пояснює, що документальний театр, як явище, на самому початку свого існування використовували при дослідженні «дивних соціальних феноменів». Люди занурювались у ці обставини, записували свої враження і через художню інтерпретацію це ставало витвором мистецтва. У сучасному театрі, коли той отримав чимало нових зобов’язань, він стає терапевтичним, дослідницьким чи політично-соціальним.
«Коли людина, яка переживає певну подію, виходить на сцену і розповідає про те, що відбувалось і що вона про це думає – це театр свідка. Такий театр допомагає суспільству наблизити до себе чужу і маловідому проблему (не так масово, як кіно – але набагато дієвіше). Є інший спосіб, «вербатим». Наприклад: я досліджую середовище львівських наркоманів, одягаюсь як вони, ховаю мікрофон, з ними тусуюсь – а потім приходжу додому і слово в слово (включно із придихами і словами, які не можна говорити в театрі) розшифровую їхні розмови. Тут вже документ стає не документом, бо він проходить певну переробку», - каже Павло Ар'є.
Режисер зауважує, що коли «театр свідка» повторюється (тобто, свідок вдруге розповідає ту саму історію) - ефект документу закінчується, адже це перестає бути фіксацією факту, а перетворюється на творчу інтерпретацію.
Проблема документального мистецтва – чи вдається їхнім творцям проникнути у сферу приватного, чи вони залишаються у сфері публічного?
До розмови двох митців долучається соціолог Данило Судин. Дослідник тверезо зауважує: у процесі збору свідчень, спогадів та фактів науковці (на відміну від митців) створюють ситуацію штучну, якої не існує в природі. Адже якщо соціолог питає: «Що для вас означає бути українцем?», то у більшості випадків пересічна людина про це не думає. Доводиться гарячкувато шукати відповідь, деколи вигадувати її на ходу. З цими свідченнями і доводиться працювати науковцям.
«Соціологія працюють анонімно, бо нас цікавить не сама людина, а її історія. Коли людина нам про щось говорить, то замислюється, в якому контексті вона це робить. В сучасній Росії все більше сфер життя стає приватними. Якщо до вас приходить соціолог і спитає: «Як ви ставитесь до Сталіна?», людина розуміє, що це – сфера публічного. А те, що вона хотіла б відповісти на це питання – сфера приватного. Тоді людина відповідає те, що від неї очікують. Ми стикаємось із самоцензурою і підлаштуванням до суспільного контексту. Проблема документального мистецтва – чи вдається їхнім творцям проникнути у сферу приватного, чи вони залишаються у сфері публічного?», - каже Данило Судин.
«Ми стикаємось із самоцензурою і підлаштуванням до суспільного контексту», - Данило Судин.
Віталій Манський стверджує, що навіть у документальному мистецтві можна маніпулювати реальністю як завгодно:
«Як документаліст, я міг би розповісти про цю зустріч як у позитивному світлі, так і в негативному. Можна зняти три порожніх стільці і сказати, що нікого не було. (в той час, як зала повна – прим. авт.) Але коли ми говоримо про історію такої серйозної трагедії, яку переживає країна, важливо, щоби глядач довіряв тому, що відбувається в кадрі».
Задля максимальної довіри режисер вдається до надзвичайної відвертості. Фільм Манського «Рідні», який виходить у прокат львівських кінотеатрів 2 лютого, - це історія власної родини режисера. Раніше, у фільмі «Наша батьківщина», йому вже доводилось знімати своїх колишніх однокласників, на їхньому прикладі показуючи ставлення одного покоління львів'ян до своєї батьківщини.
«Говорити на складну тему, яка розтиражована на складові інформаційно-пропагандистською машиною – цій машині можна протистояти лише чимось геть відмінним від того, що говорилось раніше. Це найінтимніша розмова, яка відбувається навіть не на кухнях, а у серцях. Моя аналогія, що документальне кіно є дзеркалом, це не догма. Це швидше форма чи спроба комунікації. Є відома фраза: один дивиться у калюжу і бачить зірки, а інший – бруд. Питання у тому, чи готове суспільство бачити себе у дзеркалі. Адже іноді в житті наступають моменти, коли дзеркала у будинках закривають. І ці моменти теж потрібні», - переконаний режисер.
«Документальне кіно є дзеркалом. Питання у тому, чи готове суспільство бачити себе у ньому»
Власний досвід розповідання інтимного для широкого загалу має і Павло Ар’є. Свого часу у театрі Лесі Українки була поставлена документальна вистава про життя та історію театру - із назвою «Екзорцизм». У ній грало чотири покоління акторів: ті, хто працював ще у театрі Прикарпатського військового округу; актори, які прийшли слідом за ними; найбільша група - майже цілий курс, який взяли на роботу; і студенти, які вчаться на базі театру. За останні три роки їх всіх кілька разів звільняли.
«Ці різні групи людей спочатку не довіряли одні одному: хтось вважав, що інші мають менше прав на театр; або хтось відбирає місце і право працювати в театрі. Багато хто відмовлявся працювати над постановкою. Але ми, наприклад, взяли до акторів жінку, яка працювала за часів «першого» театру костюмеркою», - згадує Павло Ар'є.
Показ відбувся на сцені, де разом із акторами сиділи глядачі, техніки, звукорежисери і сам режисер. Оскільки вистава була документальною, актори не грали самих себе – а були собою.
«Були теми, які навмисне не проговорювались на репетиціях, а лишились для прем’єри. У кількох моментах на сцені всі плакали. Ми вклали у виставу великі гроші, але вирішили більше ніколи її не грати. Бо тоді сталась іскра довіри і готовність поставити крапку в цій історії», - каже режисер.
Режисер Павло Ар'є стверджує, що документальний театр важливий, бо дозволяє фіксувати факти
Про терапевтичну цінність документального мистецтва каже і Манський. За його словами, завдяки документальним фільмам про Україну глядачі закордоном можуть краще отримувати інформацію про те, що відбувається насправді.
«Фільм «Рідні» показують по всьому світу. Я намагаюсь їздити і спілкуватись з глядачами. Вони отримують інформацію про ситуацію в Україні, але лише у вигляді статистики. «У котлі загинуло 350 осіб» - це абсолютна абстракція, бо наступною новиною їм повідомлять про те, що Toyota презентувала новий автомобіль, а футбольна команда виграла матч. Ось так футбольний матч і смерть кількох сотень людей опиняються приблизно на одному рівні. А документальне кіно дозволяє впустити глядача у наше внутрішнє життя, де замість статистики розгортається реальна людська драма. В цей момент статистика перетворюється з цифр на почуття», - каже режисер.
В свою чергу Павло Ар’є вважає перевагою документального мистецтва його відвертість - адже говорити мовою мистецтва про болючі теми вкрай важко.
«Здебільшого мені як драматургу важко говорити про те, що відбувається з нами – про війну, про біженців, про революцію. Я не знаю, якими словами про це написати по-чесному; взятись за ці живі і болючі теми та пропустити через художню інтерпретацію. Тут документальний театр стає дуже важливим. Він дозволяє фіксувати момент без перекручень», - пояснює Павло Ар'є.
Хай на початку буде розмова про одну родину, бо розмова про одну країну в нас точно не виходить.
Наприкінці Віталій Манський розповідає, що під час показу в Амстердамі до нього підійшла глядачка, яка на референдумі щодо асоціації України з ЄС проголосувала «проти». За її словами, після фільму їй стало соромно за те своє рішення, адже вона зрозуміла, що була не права. На думку режисера, її голос «проти» був пов'язаний з тим, що вона не відчувала людей. Але після фільму загальні й незрозумілі образиотримали обличчя, імена, долі, почуття.
«Якою б не була реакція, потрібен початок розмови. І хай на початку це буде розмова про одну родину, бо розмова про одну країну в нас точно не виходить. І якщо ми не зможемо провести цей діалог на рівні родини, то точно не зможемо провести його на рівні країни. Хоча я можу помилятись», - підсумовує Віталій Манський.
Всі фото: 86prokat