Те, що відбувається нині в Донбасі, можна називати по-різному. Сепаратистський заколот, провокації російських спецслужб, повстання бомжів за пляшку горілки – варіантів безліч. Відмовитися від подібної термінології практично неможливо.
«Ватнік», «люмпен», «тітушка» – від цих словечок в роті стає солодко, а на душі приємно щемить. Ще б пак! Не кожен день доводиться ставати лицем до лиця з ордою страшних, але приречених на поразку орків.
Події в Донбасі дійсно таки страшнуваті. У неділю будівлю СБУ в Луганську захопили приблизно за півгодини. Так само сталося в Донецьку – ОДА і управління СБУ бунтівники зайняли, не зустрівши суттєвого опору. Цілком по-львівськи «орки» вигребли зброю зі складу СБУ і оперативно збудували барикади. Так що в методологічному сенсі майдан все ж таки переміг. Хіба що роль автомайданівців тут виконують «русо турі сто». Але за явною присутністю російських гастролерів легко не помітити ще багато чого. Наприклад, жінок і дітей, які перекрили дорогу біля м. Красний Луч, аби не пустити до Луганська Правий сектор і Національну гвардію. Або старих бабів, які прийшли до захопленої будівлі СБУ в Луганську - «поддержать наших ребят». І тих жінок, які стали живим ланцюгом, захищаючи барикади. Все це – та багато іншого – зазвичай легко випадає з поля зору, бо не вкладається у відшліфовану ідеологічну схему «Україна vs наймити Кремля».
Однак, якщо відкласти убік Толкіна і узятися за Уелса, картина видається дещо іншою. Втім, між толкіновськими орками і уелсівськими морлоками не така вже й велика різниця. І ті, і інші були колись людьми, але під тиском чужої волі і ворожих обставин стали тим, ким вони стали. Перебувати серед адептів Путіна не надто приємно, а іноді – і відверто страшно. Типажі, над якими би Ломброзо розплакався, там трапляються частіше, ніж можна уявити. Однак, увесь цей узагальнений антимайдан – це такий самий продукт України, як і Небесна сотня.
Історія Донбасу – це історія війни. І не лише Великої вітчизняної, але і щоденної – на заводах, у шахтах. За радянських часів тамтешня промисловість продукувала пролетаріат – з усіма його вадами і чеснотами. Але після розпаду СРСР регіон «накрила» хвиля деіндустріалізації – бійці трудового фронту з головою занурилися у своєрідний афганський синдром. Цілі райони перетворилися на зону соціальної катастрофи, що триває тут вже понад два десятиліття. Донбас з тріском провалився у найсправжніший феодалізм з диким соціальним розшаруванням, безправ’ям і безпросвітністю. Про політичну культуру, громадянське суспільство, правосвідомість не могло бути й мови – цілі прошарки населення опинилися на межі фізичного виживання, деморалізовані та дезорієнтовані.
Ті люди, які в останні тижні виходять на мітинги під триколорами, волаючи «Росія! Росія!» були тут завжди. Але ми – прогресивна демократична громадськість – навчилися жити з ними у паралельних світах. Контингент Луганського антимайдану не сидить поруч з нами у кав’ярнях, не ходить на наші тусівки, не «френдить» нас у соцмережах. Він взагалі не ходить по кав’ярнях і не має сторінок у Фейсбуці. Це контингент базарів, міських околиць, всіх цих Торєзів, Антрацитів та інших забутих Богом і урядом місць. Це люди, які давним-давно випали з нашого поля зору, як стара газета, що впала за диван і лежала там в пилюці й павутинні. Ми дізнавалися про їхнє життя хіба що з кримінальних хронік, коли вони вбивали одне одного в п’яному угарі. І раптом вони вирішили вийти на вулицю і подати голос.
Їхня «Росія» – це мрія, гальванізована страхом. Страхом перед власною неконкурентоспроможністю, перед змінами, які несила усвідомити, перед примарами пропаганди, перед загрозливим і невизначеним майбутнім. Ті, хто багато років тому узурпували право говорити від їхнього імені, виявилися зовсім не всемогутніми. «Батя» кинув своїх «дітей» і мляво виправдовується з території іншої держави. Тому «діти» вирішили самі почати говорити. Але навіть за підтримки російських «логопедів», у них виходить лише малозрозуміле белькотіння. «Референдум», «Росія», «федерація», «Путін», «фашизм не пройдёт» – набір слів, катастрофічно недостатній для того, аби висловити усю гаму сильних, роками здушуваних почуттів. Але, на жаль, на відміну від справжніх дітей, у донбасівців ніколи особливо не розпитували, «де болить». А воно ж таки болить і болить давно.
Та й якби спитали, що б змогли відповісти нинішні бунтівники? В Донецьку вони проголосили якусь потєшну республіку, що не вирішило жодного політичного питання, але виставило їх настільки ж недолугими, настільки й радикальними. Менше, ніж через добу вони самі ж скасували своє рішення. В Луганську взагалі вимоги пояснити не змогли, допоки на переговори до них не сходив місцевий «регіонал». Вони хотіли якийсь референдум, однак, яке саме питання на нього слід виносити, координатор протесту відповісти не спромігся. Іншого результату годі було чекати, бо політиків, професійних громадських активістів та іншої сумнівної, але іноді корисної, публіки серед антимайданівців практично нема. Російські ж «інструктори» з масових заворушень можуть хіба що провокувати їх до радикальних дій.
І антимайданівці суто по-дитячому копіюють все, що три місяці їм показували по ТБ: шини, коктейлі Молотова, захоплення адмінбудівель. Щоправда, положення їх без перебільшення трагічне, як у адептів будь-якого карго-культу. Недостатньо просто імітувати поведінку майданівців, аби повалити владу. Захопити будівлю ОДА чи СБУ – вчинок відчайдушний, але беззмістовний. Загидити кабінети ставлеників ненависної «хунти» ще не значить чогось добитися, окрім карних справ за серйозними статтями. Розігріті «інструкторами» і пропагандою, антимайданівці діють так, ніби за ними – армія РФ, а над ними – надійний політичний «дах» Партії регіонів. Однак, як виявилося вже у понеділок, ні того, ні іншого у бунтівників нема. МЗС РФ закликав до діалогу, а «регіонали» в особі Чєчєтова публічно відхрестилися від заколотників.
Помирати за власні сепаратистські фантазії донбасівці, дякувати Богові, не готові. Принаймні, у Донецьку захоплену будівлю СБУ звільнили за кілька хвилин без жодного пострілу. Що б там не сталося далі, повстанці приречені. Одиниці мають якісь шанси сховатися у Росії, але основну масу чекають лише проблеми з міліцією та СБУ. В кращому випадку, вони стануть місцевими народними героями, але більш вірогідно – звичайними зеками. Це – їхня плата за невміння орієнтуватися в ситуації, за дитячу віру в те, що «Путін прийде – порядок наведе». Але сепаратистські заколоти на Сході – це плата української держави за те, що мільйони людей були полишені напризволяще, віддані на поталу місцевим князькам.
Майдан у виконанні антимайданівців вийшов непереконливим, неефективним і, в кінцевому підсумку, безглуздим. Напевно, в історії України він залишиться як низка сепаратистських акцій, інспірованих закордонними агентами з метою дестабілізації оновленої української держави. Тут нічого не вдієш: історію пишуть переможці. Донецька народна республіка, що не проіснувала і доби, стане інтернет-мемом, а триколор – символом зради. Зрештою, цілком заслужено. І антимайданівці знов розповзуться по своїх напівзруйнованих містечках – чекати, коли ще випаде нагода викричати свій відчай і відчути себе вільними людьми. Людьми, яким також дозволено штовхатися з «мусорами» і вести переговори з політиками і олігархами. Але від їхнього імені знов говоритимуть ті, які під вибори кинуть кістку, а де болить, як завжди, не спитають. Важко бути морлоком в країні елоїв або тих, хто себе такими вважають.