Володимир Рафєєнко більшу частину свого життя провів на Донбасі. Працював у Донецькому університеті. Він писав російською мовою і навіть здобув премію для найкращого російськомовного письменника за кордоном («Русская премия», 2012). Коли писав «Довгі часи», йому було 48 років, він уже мав у доробку шість романів та три поетичні збірки, жодна з яких досі не перекладена українською мовою. Його знали в Москві, але не в Києві. Ніщо не вказувало на те, що він напише такий важливий твір про формування нової України.
Місто Zero
Однак настав доленосний 2014 рік, який для Рафєєнка став часом жорстокого зіткнення з історією, зустріччю з посланцями імперії. Почалася повзуча гібридна агресія Росії проти України. Письменник спостерігав, як до його рідного міста увійшла «російська цивілізація» – «русский мир» – у такому вульгарному, бандитському та потворному вигляді, що в липні того ж року він вирішив залишити Донецьк і виїхати до Києва.
Особисту травму автор опрацьовував на сторінках «Довгих часів». Фабула роману значною мірою є сном божевільної жінки Лізи Елеонори, психічно хворої сироти, яка мешкає в місті Z. Як пояснює Рафєєнко в одному інтерв’ю, це скорочення означає місто Zero, зруйноване, розірване до основи, яке, однак, може стати простором для творення чогось нового. Кожна з вулиць Z нагадує топографію Донецька, а час дії – 2014 рік. Але на сторінках роману події реального воєнного конфлікту розгортаються у фантастичний спосіб: з вантажівок з гуманітарною допомогою вилітає велетенський колорадський жук, містом Z кружляє дух Рози Люксембург, а нібелунги викрадають офіцерів російської розвідки.
Лізу виховують її зведений дідусь Сократ Гредіс (литовського походження) та його друг (ал)хімік Іван Вересаєв. Разом вони працюють у лазні «П’ятий Рим», навколо якої розігруються фантасмагоричні події роману. Хоча українські солдати тут не є героями, а випущені ними снаряди не розрізняють цивільних і їхні політичні погляди, та все ж саме російська агресія є елементом, який порушує реальність, трагічною деструкцією світу письменника.
Автор шукає пояснення в метафізиці. Російська цивілізація означає фальш і руїну. Спричиняє виключення окупованих територій з меж нормально функціонуючого світу – звідси, власне, й виникає це порушення реальності. «Закони фізики не працюють у місті Z», – зауважує один з героїв. Щоб повернутися до звичного світу, людина повинна кинути своє колишнє життя і буквально померти, щоб народитися знову. Інакше ви не зможете залишити місто Z. Але чи став Донбас безповоротно втраченим для України? Це повинні вирішити головні герої та успіх їхньої абсурдної місії в Києві, яку вони виконують у неоднозначному фіналі роману.
Варто згадати про дуже виразний акцент роману – «Казки Вересаєва». Це майже репортажні новели, чудово написані, які реалістично зображують долю тих донеччан, про яких ніхто не написав би репортажу. Ціла книжка є лінгвістичним шедевром, тому варто похвалити польських перекладачів Марціна Ґачковського (Marcin Gaczkowski) та Анну Урсуленко (Anna Ursulenko). Вони добряче попрацювали, переклавши текст вміло, красномовно та з гумором. Їм також вдалося адекватно передати багато Рафєєнкових відсилань до китайської, російської, української, французької, німецької культур, до народних пісень та радянських байок. Ремарки чітко пояснюють читачеві, ким є різні історичні та культурні діячі, котрі з’являються на сторінках книжки. Це дає змогу тому, хто роками не вивчав історії України і не прожив юності в пострадянському шахтарському місті, повністю зрозуміти роман.
Прощання з імперією
Поруч зі згаданим гротеском можемо знайти в Рафєєнка також щось надзвичайно важливе – оповідь про ідентичності, культури та стосунки між народами. Ця комбінація нагадує мені ще один важливий роман в українській літературі. Йдеться про легендарну «Московіаду» Юрія Андруховича, патріарха українського постмодернізму.
Хоча джерела роману Рафєєнка є набагато глибшими і ширшими, ніж в Андруховича, порівняння цих текстів може повідати нам щось важливе про літературу наших східних сусідів. На час написання статті обидва автори опинилися в переломному моменті й намагалися сказати щось про себе, про культуру та історію України, а також Росії, роблячи це в постмодерністській манері, змішуючи національні міфи з актуальністю, а фантазію з брутальною повсякденністю.
Письменників на час написання згаданих романів різнило майже все. Для 32-річного Андруховича це був другий великий прозовий твір, який повільно відкривав йому шлях до національної кар’єри після трьох поетичних книжок. Рафєєнко, видаючи «Довгі часи», був уже впізнаваним і шанованим російськомовним письменником.
Андрухович написав «Московіаду» після навчання в декадентській та скуйовдженій столиці розваленого Радянського Союзу. Головний герой цього роману, західноукраїнський поет Отто фон Ф., досліджує найбрудніші закапелки столиці імперії, щоб знайти шлях до підземних казематів КДБ і до темного балу привидів російської історії. Він залишає затоплену, розірвану щурами Москву, від’їжджаючи потягом найгіршого класу, з кулею самогубці, застряглою в голові. І він мріє вийти на берег Дунаю. Це було прощання Андруховича з імперією, останнє слово, яке мало відірвати Україну від її російських коренів. Звичайно, цього не сталося, і культура цієї країни залишилася в братніх обіймах.
Натомість «Довгі часи» – це прощання донбаського інтелігента з імперією. У фабулярній лінії, у коментарях героїв та антигероїв, ми почуємо авторський голос про культурні та ідентичні трансформації цілих спільнот. Це розповідь про культуру Росії, з якої Рафєєнко виростає, а також про її імперіалізм, який автор засуджує і відкидає. Це також стосується актуальної реальності Києва, ставлення до переселенців та стану політичної сцени України – все суттєво відрізняється від ідеалу.
Рафєєнко, однак, розповідає про свою вимріяну батьківщину і про своє розуміння належності до українського народу. «А народ – це що таке? Це всі ми, наприклад, без винятків. Ось такі злиденні, нещасні, безглузді діти України, які люблять її кожен по-своєму. Та й що таке сама наша країна? Це не Рада, не адміністрація президента, не територія. І вже, звичайно, не політична партія, група крові. А тим більше не родовід!» – каже Вересаєв. Тому українськість визначається не мовним чинником («Если уж разговор о языке, то лично я предпочитаю телячий», – стверджує той самий герой) чи кровними зв’язками. Україна Рафєєнка не є країною самою в собі. Це радше репрезентація цінностей – негатив «русского мира», незгода з агресією, насильством, поневоленням. А вибір стати українцем – це вибір дорослої людини, який змушує залишити багато чого позаду, щоб мати можливість жити новим життям.
«Московіада» розповідала не лише про останні дні СРСР, а «Довгі часи» – не тільки про війну на Донбасі. Обидві книжки багато розповідають про Україну та Росію, про українців та росіян. Вони презентують осмислений погляд на нації, вказують шлях до їхнього співіснування. Це літературні голоси – ключові принаймні для цілого десятиліття. В обох випадках досить слабо чутні в Україні.
Переклад з польської
Текст опубліковано у межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут.
Оригінальна назва статті: Donbas groteską podszyty.