Соціологічне опитування, яке опублікувало «Дзеркало тижня», здійняло бурю емоцій. Хоча нічого неймовірного там немає. Це якщо взагалі можна говорити про об’єктивність таких досліджень в умовах «ЛДНР».
Парадоксальне в іншому. Суспільству знову нав’язується думка, що Україна повинна щось особливе запропонувати мешканцям Донбасу, щоб вони захотіли повернутися. Дати. Отак взяти і дати. Я ще можу зрозуміти, коли країни створюють особливі умови для імміграції висококласних фахівців, у цьому є логіка. Вкладають кошти, які потім повертають через розвиток. Є логіка і в тому, що російська влада платить данину чеченцям. Платять нафтовими грошима, щоб не посипалася вся федерація. У випадку з «хотіннями» Донбасу такої логіки нема. При поверненні «ніби нічого не сталося» Україні буде тільки гірше.
Крім того, головним цементуючим фактором політичної нації чомусь визначають якийсь ефемерний «добробут». Ми, мовляв, маємо таке запропонувати, щоб люди захотіли… Який в цьому взагалі сенс? Це ж просто протилежна думка до радянсько-патріотичного «потерпіти заради держави». І, що характерно, в обох цих випадках головною є саме «держава», а не люди чи суспільство.
Цікаво, що отой омріяний «добробут», який мав би забезпечити нам «єдність», подається як прагнення самого народу. І це не дивно загалом, бо коли в «народу» питають, «як ви хочете жити», «народ» відповідає «добре». На цьому починають будувати «аналітику» і плани «покращення». На цьому ґрунтуються всі тези про те, що «головне – процвітання», «високі стандарти життя», «достатній рівень доходів» та інша патерналістська маячня. А де правила співжиття? Де норми? Де традиції та інститути?
Найгірше те, що це спрацьовує весь період незалежності. Тут уже пора ставити запитання, чи адекватні ми в принципі. Невже поряд з екстремами «що мені дала Україна?» і «що ти зробив для України?» немає якоїсь здорової альтернативи?
В історії траплялися випадки, коли суспільства (зі своїми правилами, цінностями, способом життя) створювали політичну націю і державу. Бувало, що сильна влада, шляхом примусу і регуляції, формувала обов’язкові правила, які спричинялися до формування політичної нації.
Саме спільні правила, норми і рамки є обов’язковими. Бо ідеї чи бажання мало, якщо ми хочемо не просто «здобути державу», а й нормально функціонувати як суспільство. Тим паче, такої ідеї, яку можна виміряти кілограмами ковбаси чи ціною на житло.
Що ж робити, якщо спільних правил нема, а влада занадто слабка, щоб їх нав’язати? Причому правил немає навіть на території, підконтрольній Україні, не говорячи вже про ОРДЛО. І цей камінь на шию справді може стати фатальним.
Для початку – відмовитися від тоталітарного, класичного оруеллівського двоєдумства, яке властиве, хоч як це прикро, навіть ультрапатріотам. Візьмімо свіжі приклади.
У Києві, на Будинку профспілок висів (а може й досі висить) банер з написом «Свобода – наша релігія». Український досвід надихає протестувальників у Гонконзі, які дивляться фільми про Майдан. І що? Є якась реакція від топових політиків на події в Гонконзі? Є масова солідарність на рівні громадянського суспільства? Є критика тоталітарного Китаю? Нема. Зате є дилема, як акуратно продати «Мотор-Січ», щоб не образити ні американців, ні китайців. Тут уже нам говорять про прагматизм, ми ж прагматики. Тим часом кожен українець знає, що цінностями торгує Європа…
Можна було б сказати, що такою є сучасна влада і «73 відсотки», які її вибрали. Але знову ж таки є свіжі приклади протилежного. Є т. зв. репресії проти «Прямого» каналу, і нас уже не дивує, що обшуки проводять в ексрегіонала Макєєнка, а тиск здійснюють на політичну силу Петра Порошенка.
Нас не дивує, що Ляшко став тепер для опозиції борцем за справедливість. Хоча ми й пам’ятаємо про його феноменальне везіння при ставках на «Шахтар» і його боротьбу з сепаратистами, ще коли він працював хедлайнером не на ахметівській ТРК «Україна», а на «Інтері» Льовочкіна. Але зараз і Ляшко – свій.
Така система правил і норм існувати не може. Навіть якщо пам’ятати, що «абсурдність законів нівелюється необов’язковістю їх виконання». Смішно і дотепно воно виглядало спочатку, але за 30 років дало таки результати.
Чого ж ми тоді обурюємося, що більшість мешканців ОРДЛО хоче компенсації від України, а паспорти – від Росії? Цей абсурд безпомилково видає в них наших братів по розуму. Тим більше, що українське суспільство всерйоз цей маразм обмірковує.