Про особливості донецького феодалізму, про початок сепаратистського захоплення шахтарського краю та про найраціональніший формат «особливого статусу» Донбасу – у розмові з політологом, журналістом та викладачем з Донецька Сергієм Стукановим, який змушений був покинути Донбас і сьогодні мешкає у Львові.
– Сергію, розкажіть, як Ви змушені були покинути Донбас, за яких умов і коли це сталося?
– Щойно росіяни зайшли в Крим, щойно почалися процеси анексії півострова, мені одразу смикнуло в серці, і кілька днів була депресія, яка прийшла на зміну піднесенню після Революції гідності. Вивчаючи історію, я знав: якщо росіяни заходять на якусь територію, то швидко звідти не виходять. Як приклад – війна в Афганістані тривала десять років. Я зрозумів, що на найближчі роки Україна не контролюватиме частину своїх територій. Відповідно, після того блискавично розвивалися процеси в Криму, було бажання завадити такому самому сценарію в нас, у Донецьку. Подібні варіанти на початку березня намагалися розхитати і в Харкові, Миколаєві, Херсоні та Одесі, але, на щастя, там цьому запобігли. Натомість у Донецьку місцева влада і місцеві силові органи були цілком деморалізовані і цілком, я б сказав, масово піддалися зраді. Інакше кажучи, вони не мали на думці боронити соборність, а діяли навпаки, за сценарієм, який був написаний в Москві. Проукраїнські мітинги, які пройшли в березні-квітні, досить брутально розганяли, а на беззбройних, безборонних українських патріотів налітали тітушки з битками та ціпками.
– Це були місцеві чи це були російські, привезені якісь «туристи» з Ростова?
– Я думаю, що це були і місцеві, і привезені. Місцеві однозначно були. Ще з січня 2014 року на наш донецький Євромайдан, хоча він був нечисленний, звозили «тітушок» та гопоту з довколишніх міст, хоча були серед них і мешканці Донецька. Коли стало зрозуміло, що мирні мітинги за мир, за дружбу «не спрацьовують», то донеччани почали поступово виїжджати. У квітні-травні це ще не були масові виїзди, але масові почалися після активної фази АТО, після 26 травня. На той час уже були реальні і погрози, і загроза життю, вже був убитий депутат Рибак, було зрозуміло, до чого все йде.
– В якому місяці Ви покинули Донецьк?
– Я покинув Донецьк на початку липня 2014 року, тобто я там досидів аж до відпустки і 3 липня поїхав. В липні почалася достатньо активна фаза АТО, наші війська атакували, майже оточили Луганськ, майже роз’єднали донецьких та луганських сепаратистів. Влітку я ще мав сподівання, що Донецьк може бути звільнений.
– На Вашу думку, чому саме в Донецькій та Луганській областях вдався сепаратистський проект, а не в таких же російськомовних Харківській чи Одеській областях? Адже Харківщина також має кордон з РФ, а весною 2014 року там відбувалися проросійські мітинги.
– Думаю, проблема в тому, що Донбас довго був феодом, тобто корпоративною власністю регіоналів. Там були якісь розбіжності між людьми Януковича й Ахметова, але вони становили одну корпоративну монопольну систему. Ці люди повністю контролювали регіон, там не було жодного натуралізму – в політичному сенсі, вони вирішували і тримали все. У Харкові ж на прикладі будь-яких виборів, попри те, що Партія регіонів домінувала, все-таки альтернативна думка була. Можливо, на рівні 25%, можливо – 30%, але завжди була присутня. Були розбіжності в Харкові між лінією Кернеса і Авакова, інакше кажучи, регіон не був контрольований однією групою. Натомість Донбас така група контролювала від кінця 1990-х, відколи було вбито Щербаня. Сьогодні це називають словом «лізінг» – по суті, регіон відійшов одній фінансово-промисловій групі й існувала свого роду угода з Києвом про розподіл сфер впливу. Ми називаємо це системою з ознаками феодалізму, тому що це саме феодальний тип володіння – коли якийсь феодал, сюзерен має у своєму васалітеті цілий регіон. Вони тримали металургійні виробництва, тримали шахти і хімічну промисловість, все те, що продавалось за кордон за великі гроші. Відповідно, вони швидко накопичили капітали. Їм вдалося почати скуповувати всі облгази, компанії Ахметова ДТЕК вдалося вийти на київський рівень і після цього спрямувати на Донбас ще більший потік грошей. У регіоні вони консервували політичні погляди, консервували ментальність, заохочували до радянських настанов і гальмували проникнення в регіон українських ідей.
Донбас був достатньо ізольованим регіоном. Наприклад, День шахтаря, день міста Донецька, який відзначається через кілька днів після дня Незалежності, вважався в регіоні важливішим святом. День незалежності відзначали суто формально: поставили сцену, потанцювали якихось два культурні колективи, яких ніхто особливо не помічав, а через кілька днів починався просто фурор. На День шахтаря приїжджали відомі музичні виконавці: і «Океан Ельзи», і Ані Лорак, і «Бумбокс», але найчастіше приїжджали популярні артисти з Росії. Тому, власне, тут їм і вдалося, на відміну від Харкова. Вони контролювали і силові органи, і прикордонників, і всі решта були під ними. І коли була команда «ми не заважаємо "Русской весне"», а «заважаємо Євромайдану», то так і відбулося.
Коли я у квітні-травні 2014 року проходив повз окуповану донецьку ОДА, то в мене було запитання: коли нарешті хтось почне їх штурмувати? Але Київ повівся м’яко через те, що стримували і наші західні партнери, і страх спровокувати Росію на ще більш радикальні дії. Вважалося, начебто штурм ОДА одразу дасть росіянам привід ввести танки. І, користуючись цим, місцеві донецькі еліти шантажували Київ. Вони хотіли якоїсь угоди з Києвом про те, що все залишиться, як за Януковича: ніхто не чіпатиме власність, ніхто не втручатиметься в їхні внутрішні справи. Тому донецькі еліти використовували «русскую весну». Але «русская весна», що називається, використала їх.
– Виходить, донецькі сепаратисти самі стали жертвами «русской весны» і, не очікуючи катастрофічних наслідків, хотіли використати росіян у своїх інтересах?
– Думаю, вони так само розглядали різні варіанти. Спочатку використовували і частково стали їх жертвами. Частина з них сподівалася, що все пройде м’яко і гладко, як із Кримом. Вони діяли ситуативно і в них були різні варіанти: або ми домовляємося з Києвом на певних умовах, на яких Київ домовлятися не хотів, тобто щоб все залишалося по-старому. Або ми проводимо референдум, робимо видимість законності і йдемо за кримським сценарієм. Так не відбулося, тому частина з них втратила сьогодні капітали: їхні шахти й металургійне виробництво закривається. Але частина з них і зараз добре «пасеться». Якщо раніше на Донбасі був феодалізм з «добрим обличчям» (донеччани мали чи не найбільші після Києва зарплати в Україні), то тепер там феодалізм у його найгіршому варіанті, мало не рабовласництво.
– Сьогодні говорять про особливий статус Донбасу. Як вважаєте, чи потрібен сьогодні шахтарському краю такий статус і в якому форматі?
– Там не може бути ніякого особливого статусу. Особливий статус означатиме законодавче або навіть конституційне закріплення цих феодальних володінь, а тепер уже навіть не феодальних, а військово-кримінальних. Звичайно, що Україна у здоровому глузді не може цього зробити, допоки ми ці регіони не звільнимо. Уже майже два роки продовжується період окупації, і невідомо ще, скільки він буде тривати. Будь-яка окупація не може минути безслідно – люди там агресивно налаштовані до України. Тому має бути певний перехідний період для регіону, але такий, який не надає якихось ексклюзивних прав, а навпаки, у дечому їх обмежує на певний час. Сьогодні дискутується проблема обмеження у виборчому праві або обмеження у пасивному виборчому праві для тих, хто співпрацював, організовував діяльність окупаційних адміністрацій. Причетним до сепаратизму людям варто обмежити й активне виборче право, тобто право голосувати, і пасивне, тобто неможливість для них бути обраними.
Зовнішнє управління з Києва було би закономірним. Але це насамперед наші бажання, а на практиці, швидше за все, буде навпаки. Якщо цей регіон буде реінтегруватися в Україну, то, скоріш за все, значна частина колаборантів залишиться на своїх місцях. Навіть якщо на рівні законів регіони будуть інтегруватися як звичайні області, то вони будуть радше анклавами і неконтрольованими структурами.
Загалом підстав для надання Донбасу якогось особливого статусу, автономії абсолютно ніяких немає. Більше того, це було б навіть злочинно. Регіонам, які підважили ідею соборності, подякувати розширенням прав – це просто була би катастрофа для всієї України. Тоді б усі інші регіони відчули абсолютну несправедливість. Один з тих моментів, які найбільше зневірюють, коли в грудні суд виправдав колишнього мера Дебальцевого Проценка – при тому, що є відео, де він закликав до сепаратизму, де він організовував референдуми. Найбільше обурює, що тисячі людей воюють, волонтери десятками тисяч забезпечують фронт, тримаємо лінію оборони, а потім людина, яка призвела до всього цього, залишається непокараною. Але у нас, на жаль, сьогодні беззубі суди, беззубі правоохоронні органи і, як не прикро, треба готуватися до того, що все це буде масовим явищем, на жаль. Навіть якщо ми деокупуємо території, ці всі люди знімуть сепаратистські прапори, ці ганчірки покладуть собі в шухляду і будуть далі вдавати з себе лояльних до української держави.
– Яким бачите вирішення проблеми війни на Донбасі та перспективи існування ДНР-ЛНР?
– Є два варіанти. Перший варіант: Росія буде дуже серйозно страждати, адже ці утворення тримаються суто на російській присутності. Якщо росіянам дуже сильно припікатиме економічна ситуація та ціни, вони підуть на формальне виконання Мінських угод. Тоді росіяни дають провести вибори, але, скоріш за все, вони не погодяться на передання контролю над кордоном, на виведення військ. Навіть якщо Мінські угоди буде виконано, Україна тільки формально відновить владу. По факту ж ці регіони залишаться під контролем росіян. Але більш вірогідним є сценарій, за яким росіяни не виконуватимуть Мінських угод, і тоді це триватиме ще кілька років у такому собі замороженому стані: ні війна, ні мир, за прикладом Придністров’я. Тоді все залежатиме від процесів у Росії. Якщо в РФ почнуться дезінтеграційні процеси, як зазначають деякі геополітики, то ці донбаські утворення без Росії будуть нежиттєздаті, вони мертвонароджені. Але є небезпека, що ми ще довго будемо пережовувати, перетравлювати цю ідею окремішності Донбасу. Якщо домінуватимуть такі реконструктори, як Гіркін, які намагалися, як некрофіли, зібрати докупи напіврозкладене тіло совка (зараз, наприклад, вони відроджують радянську піонерію), то це означає абсолютний погляд в минуле, абсолютну безперспективність. Єдиний наш засадничий плюс – якщо ми все-таки дивимося не в минуле, а в майбутнє. Там ми бачимо вільну економіку, а отже, Європу, а не Росію. А якщо ми бачимо Європу, то тоді немає іншого виходу, крім як бути з Україною.
Довідка ZAXID.NET
Сергій Стуканов – громадський діяч, історик, політолог, журналіст та викладач гуманітарних дисциплін. Родом з Донецька. Засновник та керівник Українського розмовного клубу в Донецьку. Голова донецького осередку руху «Простір свободи». У 2014 році як проукраїнський активіст вимушено переселився з Донецька. Мешкає у Львові. Керівник проектів українського фонду «Громадська думка».