130 років тому, 17 (29) серпня 1883 року, народився Дмитро Донцов. Він належав до тих непересічних людей, які зуміли, за його власним висловом, «витиснути тавро власної індивідуальності» на своїй добі. Навіть більше – і на нашій добі витиснене тавро його особистості. Донцов знову в моді.
Тисячі молодих і не дуже молодих людей уважають себе послідовниками його ідей, виходить друком і користується чималим попитом десятитомник його «Вибраних творів», існують Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова, сайт «Дмитро Донцов – апостол української ідеї», його ім’ям називають вулиці. І хоча внесений групою депутатів від «Свободи» проект постанови Верховної Ради «Про відзначення 130-річчя від дня народження Дмитра Донцова» так і залишився проектом, на Львівщині цей рік офіційно проголошено роком Донцова.
Найавторитетніший сучасний біограф Донцова, нині президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт не лише дуже високо оцінює роль Донцова в історії української політичної думки, філософії, естетики тощо, а й вважає його методологію актуальною для сучасної України, протиставляючи її «шкідливому ідеологічному імпорту» – лібералізмові, теорії відкритого суспільства, постмодернізмові тощо. (Зараз готується друге видання цієї книжки. Цікаво, чи повторить автор свою оцінку через 13 років після першого видання?).
Його перевершив у патетиці упорядник «Вибраних творів» мислителя Олег Баган: «…Сьогодні ці ідеї (Донцова – О. З.) сяють і двигтять у серцях нащадків неймовірним почуттями і завзяттям, титанічними подвигами і безмежною жертовністю, щирою вірою і чарівливим романтичним візіонерством».
Та найефектніше висловилася Ірина Фаріон: «Нас не спинити, тому що ми заряджені Донцовим».
Розумію, що на тлі цих панегіриків мої думки про «великого українського мислителя» прозвучать дисонансом. Не розраховую спинити «заряджених Донцовим». У згоді із заповітами свого вчителя вони зневажають раціональні аргументи, покладаючись на емоції і «безмотивну» волю до влади (втім у декого цілком матеріально вмотивовану). Але тим, хто звик покладатися не на «щиру віру», а на критичний розум, пропоную поміркувати: чи справді «методологія» Донцова допоможе нам вирішити сучасні проблеми?
Без сумніву, деякі рядки автора «Націоналізму» настільки злободенні, наче написані про наших сучасників. Маю на думці передовсім його критику «провансальства» – духовної настанови тих, хто не спроможний позбутися залежності від чужої держави та нації, претендуючи лише на регіональну самобутність. Чим, як не «провансальством», є політика нинішньої української влади, не здатної ні в чому вийти з тіні Москви? На «провансальство» в Україні натрапляємо на кожному кроці – в освіті, науці, масовій культурі, на телебаченні, зрештою – в ментальності чи не половини наших співгромадян. У цьому сенсі Донцов справді актуальний.
Однак біда в тому, що суть провансальства Донцов убачав не так у комплексі «народу-провінції», як у гуманізмі, толерантності, пріоритеті прав і свобод особи, вірі в загальнолюдські цінності, в можливість миру і співпраці між народами. «Суть провансальського світогляду, – писав Донцов, – це “гуманність” і “толеранція”. Для них закон життя – не боротьба, лише солідарність і взаємна любов». Іншими словами, він відкидав саме той комплекс ідей, на якому ґрунтується сучасна європейська цивілізація. Звісно, якщо вважати все це «шкідливим ідеологічним імпортом», то донцовство – справді ефективна зброя проти нього, але тоді про європейську інтеграцію краще забути.
Ще одна характерна риса світогляду Донцова – його принциповий антиінтелектуалізм. Сам неабиякий інтелектуал, він ототожнив волюнтаризм з антиінтелектуалізмом і висунув його як одну з головних вимог свого «чинного націоналізму», закликаючи послідовників відкинути роздуми, аналіз, дискусії, покладаючись натомість на емоції, афекти, безмотивну волю та фанатичну віру. Багато донцовців зрозуміли це як скасування потреби вчитися – вони вірили, що й так володіють універсальною відмичкою до всіх дверей реальності. Ось як писав Іван Лисяк-Рудницький:
Іраціоналістична настанова націоналізму приглушувала тверезу, критичну думку, утруднювала орієнтацію у складній дійсності та вміння приймати відповідальні рішення й виправляти зроблені помилки. […] В 1930-х роках інтелектуальний рівень націоналістичного середовища помітно обнизився; молоді публіцисти-дилетанти бралися з самовпевненістю до вирішування т. зв. ґльобальних проблем. Характеристичний був стиль цих писань: патос, високолетні слова та нахил до поетичних кліше, переважно з віршів націоналістичних бардів і творів Д. Донцова….
Почитайте статті сучасних «продовжувачів справи» Донцова, і ви переконаєтесь, що ця оцінка видатного історика ідей справедлива не лише для 1930-х років.
Та найбільш неприйнятна сьогодні для нас риса донцовізму – це його антидемократизм і ворожість до свободи особи. Донцов рішуче відкидав ліберальну теорію народного суверенітету, народу як джерела влади. Його аргумент досить традиційний для критиків ліберальної демократії: більшість народу – люди недолугі й нездатні до прийняття мудрих державних рішень, а об’єднання кількох мільйонів дурнів не додає їм мудрості. Донцов вважав «слимацький» ліберальний демократизм особливо шкідливим для України, де він «ударемнював і ще ударемнює найбільш героїчні зусилля нації до самостійності і вироблення незанечищеної, твердої національної ідеольоґії» («Агонія однієї доктрини», 1924).
Подібні думки у 1920-х роках лунали досить часто. Тоді ж, коли Донцов діагностував «агонію» ліберально-демократичної доктрини, Гітлер у фортеці-тюрмі Ландсберґ диктував перші розділи «Моєї боротьби», де дав таку оцінку парламентської демократії:
Ніхто ж не повірить всерйоз, що ці обранці нації є також обранцями духу й розуму. Ніхто ж не повірить, що у виборчих урнах десятками й сотнями виростають справжні державні діячі. Усі знають, що бюлетені подає виборча маса, яку можна підозрювати в чому завгодно, тільки не в надмірі розуму. […] Скоріш верблюд пройде через вушко голки, ніж велику людину буде “відкрито” шляхом виборів.
Як же сформувати ефективну владну еліту, якщо не шляхом демократичних виборів? Тут Донцов, Гітлер, Корнеліу Кодряну та інші прихильники елітаризму і вождизму одноголосі: справжню еліту може сформувати лише вона сама – не шляхом виборів, а шляхом добору собі подібних – мудрих і відважних людей. Роль народу зводиться до того, щоб іти за своїм проводом, бо тільки він здатний побачити мету, оформити неясні прагнення юрби у візію нового порядку, що заступить наявну дійсність. Ці ідеї набули завершеного вигляду у книжці Донцова «Дух нашої давнини» (1944). У ній він детально розвинув ідею «правлячої касти», що складатиметься з «луччих людей», які мають «володарські прикмети». Її основною функцією буде управління, тоді як функції інших суспільних груп («каст») полягатимуть у виробництві матеріальних благ. Підвладні верстви не матимуть жодного стосунку ані до управління державою, ані до добору членів «правлячої касти» – остання сама добиратиме своїх членів.
Чи й ці ідеї Донцова «сяють і двигтять у серцях» його духовних нащадків? У такому разі нам – прибічникам демократії – з ними ніяк не по дорозі. А щодо міфу про «мудрих і відважних людей», яких нібито поставить на чолі суспільства самовідтворювана націоналістична еліта, варто нагадати прогноз одного з найглибших критиків донцовства Карла Коберського (Пушкаря) з його книжки «Націоналізм: критика фраз» (1933):
Але до чого тоді доходимо з системою еліт? Чи не до найстрашнішої форми корупції, до влади клік-фамілій, до розкрадання народнього майна купкою “своїх” людей, забезпечених від будь якої контролі й критики добровільною резиґнацією громадянства зі своїх громадянських прав?
Дуже нагадує сучасну українську реальність, чи не так? Але ж немає жодних підстав сподіватися, що донцовська «каста луччих людей», якщо їй пощастить дорватися до влади, буде чимось кращою.
Ті, хто хоче сьогодні втілювати в життя ідеї Донцова, мусять якось дати собі раду з його симпатіями до фашизму, а надто до гітлеризму. Він був переконаний, що фашизм потрібен і Україні:
Питається: Нащо фашизм нам? Щоби розвіювати дурман драгоманівщини, «к всім слов’янам любови», дурман соціялізму, дурман братерства з усіма язиками в II-м чи III-м інтернаціоналі, щоби винищити масонство, щоби витеребити сервілістичне юдофільство прекраснодухів, які проклинають Гітлєра, коли той не позволяє лікувати чи адвокатувати кільком Лєвенберґам, – і стидливо мовчать, коли Троцькі фізично винищують міліони нашого селянства.
Нащо фашизм? Щоби охоронити суспільність перед вдиранням чужих ідей ззовні і зсередини, щоби перепровадити селєкцію, бо вести суспільність може лише дібрана меншість («Вони і ми» (1936)).
Чи справді, відкинувши Леніна і Троцького, мусимо прийти до Муссоліні й Гітлера? Гадаю, з цим не погодяться і найбільш затяті донцовці, скажуть: це було актуальним для 1930-х років, але не тепер. Гаразд, але ж це був не марґінес, а стрижень світогляду Донцова часів його найбільшого впливу. Мав рацію Лисяк-Рудницький: «Донцов усім своїм авторитетом спрямовував український націоналізм у фашистське русло». І не його «вина», що до кінця йому це не вдалося – тогочасні обставини виявилися несприятливими для становлення «повноцінного» українського фашизму.
Сьогодні місце «чинного націоналізму» Донцова – у музеї визвольних змагань, але ніяк не в нашій практичній діяльності. Він заслуговує поваги як яскравий епізод української інтелектуальної історії, але використовувати його як «методологію» для вирішення сучасних проблем було б помилкою, сумні наслідки якої неважко передбачити. Така анахронічна «методологія» завела б нас на манівці тоталітаризму зразка 1930-х років.
У чому секрет популярності Донцова серед радикальних націоналістів? Гадаю, до них, як і до самого автора «Націоналізму», можна прикласти слова Бертрана Рассела про філософію шанованого Донцовим Фрідріха Ніцше – «марення кволого про силу». Справді сильні люди не мають потреби збиватися в колони, щоб простувати за вождями, не тішать себе ілюзіями майбутньої величі, не жахаються свободи і не прагнуть стати «надлюдьми» або «правлячою кастою». Вони не просторікують про «культ героїзму», про «титанічні подвиги», а впевнено йдуть до мети, визначеної власним раціональним вибором, а не накинутою невідомо ким над-особовою «волею». Недарма й український визвольний рух, змужнівши в роки війни, позбувся донцовства як «хвороби росту». Його нинішня популярність – ознака кволості, а не сили.
Ясна річ, не все у спадщині Донцова неприйнятне. Його критика російського «месіанського» імперіалізму, якщо очистити її від ксенофобських нашарувань, залишається актуальною і нині. Його філософія активізму – не зайвий антидот для нації, про яку Євген Маланюк писав:
І мудрість – “моя хата з краю” –
Вся філософія її.
Тут можна лише повторити те, що сам Донцов написав про ідеологію свого непримиренного опонента – В’ячеслава Липинського:
…Ся ідеологія має свою, навіть велику вартість. Але лише для тих, хто продумує її, приймаючи критично одне і відкидаючи друге….
В одному Донцов, без сумніву, мав рацію: будь-яка ідея (навіть найгуманніша і найтолерантніша) тільки тоді має шанси перемогти, коли в її прихильників є сильна воля до боротьби і свідомість її конечності. Цей урок Донцова варто затямити і його критикам, щоб не опинитись у становищі «провансальських прекраснодухів» біля розбитого корита української демократії.