Навіть не зважаючи на останнє Євробачення, питання «чи допомогли тобі твої ляхи?» (яке більшість населення могла чути від персонажа Богдана Сильвестровича Ступки в російському пропагандистському фільмі «Тарас Бульба») назріло і потребує чесної відповіді. І то не так слід його формулювати, а радше «от допомогли нам наші ляхи – чи тепер ми робитимемо якісь висновки?». До речі, під словом «ляхи» можна розуміти не лише поляків, а й більшу групу так званих вільних народів Заходу – суті воно сильно не змінить.
Отже, для початку елементарне – якби ми декілька років тому вміли прогнозувати й аналізувати (а це не так складно насправді), як би ми сприйняли акцію «Місто Львів – не для польських панів»? Тепер, коли мільйони українців отримують в Польщі захист, одяг, їжу, навіть шкільне навчання дітям – чи таким дотепним виглядає це гасло? Як зараз сприймаються промови тих, хто «боровся із польськими зазіханнями» на догоду примітивному натовпу і московським кураторам?
Зрозуміло, що всі на емоціях і можна знайти тисячу виправдань такому «патріотизму», тож поговорімо прагматично. У відносинах Польщі та України завжди присутня історія – це факт, від якого не ухилитися. Сподіватимемося, що сучасна історія щирої дружби і допомоги стане важливішою за давніші травми, але відкидати старі проблеми – це по-дитячому закривати очі під час перегляду страшного фільму. Рано чи пізно знову доведеться говорити. І ми, як суспільство, повинні визначитися, як формувати свою історичну політику.
Відомо, що історія не знає умовного способу, але пофантазуймо. Якби протистояння навколо історії зараз, у 2022-му, було на тому самому рівні, що й у 2018-му і 2019-му, то чи таким був би рівень допомоги з боку Польщі?
Якщо історична політика ставить під загрозу відносини наших народів – від чого можна і варто відмовитися? Як змінити акценти? На чому робити наголос? Як реагувати на те, що історики стають пропагандистами, причому партійними, які жертвують об’єктивністю та дружбою зі сусідами на догоду короткочасній мобілізації електорату?
Інше важливе питання – місце української історії в контексті світової та російської. Зараз триває війна, тому фокус уваги на Україні. Але так було не завжди (радше – ніколи), і так не буде вічно. Відповідно, варто подумати про те, як інтегруватися в «ментальну карту світу». Якщо йдеться про історичний аспект, то слід критично переосмислити радянську спадщину. Адже значна частина української історичної науки – це радянська школа, лише зі зміненими знаками «плюс» на «мінус» і навпаки.
Тут теж не вдасться уникнути неприємних питань. Наприклад, що робити з тезою про те, що під час Другої світової війни союзниками українців були німці? Цей шедевр, до речі, досі гуляє інтернетом, тепер уже як аргумент у сучасній російсько-українській війні. Очевидно, можна і треба ображатися на уряд ФРН за зволікання з постачанням зброї, але треба розуміти, що «ми» в їхній ментальній карті світу в кращому разі – біла пляма. У гіршому – добровільні пособники нацистів зі всіма наслідками.
Нещодавно патріотичну громадськість знову «збурило». Цього разу – через бажання влади поєднати 8 і 9 травня як пам’ятні дні. Суто з людської точки зору і навіть на інтуїтивному рівні очевидним є вибір 8 травня – День пам’яті та примирення, разом з усім світом.
А з іншого боку – може, дійсно спробувати «поборотися з Росією» за спадщину Другої світової? Донести, зокрема німцям, просту робочу схему: що все хороше в радянській армії було через українців, а все погане – через росіян. І що Україна – це не тільки про жертви, а й про перемоги. Нехай частина історичної провини німців перед «радянським народом», яка блокувала поставки гаубиць, попрацює на користь України. Чому ні?
А якщо вдасться, тоді й до назви «Русь» можна буде помаленьку братися. Москва ж не «збирала» руські землі. Більшість земель спокійно зібралися у Великому князівстві Литовському, а потім у Речі Посполитій, тоді як Москва була зайнята змаганням за спадщину Золотої Орди. А вже потім захопила Русь, але на зовсім інших державних механізмах.
Врешті ми так чи інакше прийдемо до питання, що робити із так званим західноукраїнським (а навіть галицьким) концептом історії, де оунівці протиставляються червоноармійцям? Його можна «локалізувати» (і в цьому нема нічого поганого). Або визнати, що всі мантри про соборність – це про соборність «на галицьких умовах». Хіба це не тупиковий варіант?
Питань, як бачимо, багато. І хтось їх обов’язково порушить, озвучить і навіть інструменталізує. А де свіжі ідеї – там інтерес аудиторії. Тоді як старий метод пропагування української історії – «допоможіть і слухайте, бо це патріотично», може після війни і не спрацювати.
Очевидно, завжди знайдуться охочі помірятися кількістю жертв, роз’ятрити старі рани й образи, догодити ядерному електорату. Питання в тому, чи стане це знову мейнстрімом? Чи потрібне таке суспільству?
Тому спершу варто визначитися – чого ми хочемо від історії та історичної політики, куди ми йдемо? Потім зрозуміти, що нам на цьому шляху сприяє, а що заважає. А вже потім оцінювати дії, вчинки і самих людей.
Бо виходить дивна річ – навкруги розумні люди і палкі патріоти, а звідки взялася ідея «відрізати Донбас як ракову пухлину» – невідомо. Усі далекоглядні геополітичні стратеги, а чому роками тривало «історичне протистояння» з поляками – загадка.